Ти лиш храм збудуй, а люди в нього прийдуть.

Ліна  Костенко

 

Те, що ти розумієш без будь-яких зусиль, не звеличує мене – письменника, тебе – читача.

Ю. Марцинкявічюс

 

Людина явно створена для мислення , у цьому вся її гідність. Уся ж її заслуга й весь обов’язок – це мислити, як належить. Отже, порядок мислення такий – розпочинати від себе, свого Творця і своєї мети.

Блез Паскаль

1. Вступ

Народе мій, замучений, розбитий,

Мов паралітик той на роздорожжу,

Людським презирством, ніби струпом, вкритий!

Твоїм будущим душу я тривожу,

Від сорому, який нащадків пізних

Палитиме, заснути я не можу.

Невже тобі на таблицях залізних

Записано в сусідів бути гноєм,

Тяглом у поїздах їх бистроїзних?

Невже повік уділом буде твоїм

Укрита злість, облудлива покірність

Усякому, хто зрадою й розбоєм

Тебе скував і заприсяг на вірність?

Невже тобі лиш не судилось діло,

Що б виявило твоїх сил безмірність?

Невже задарма стільки серць горіло

До тебе найсвятішою любов’ю,

Тобі офіруючи душу й тіло?

...................................................

Прийми ж сей спів, хоч тугою повитий,

Та повний віри, хоч гіркий, та вільний,

Твоїй будущині задаток, слізьми злитий,

Твойому генію мій скромний дар весільний.

Іван Франко. „Мойсей”

 

„Бо­юсь лю­дей не­по­хит­них пе­ре­ко­нань – у ца­ри­ні  ре­лі­гії, нау­ки, по­лі­ти­ки то­що. Зі мною ба­га­то ра­зів тра­п­ля­лось: лю­ди з чор­но-бі­лим спо­со­бом мис­лен­ня і „не­по­хит­ною”  ві­рою (ка­то­ли­цькою, ко­му­ні­стич­ною чи віль­но­рин­ко­вою) від­ра­зу ін­стинк­тив­но від­чу­ва­ли, що ме­не з ни­ми в ду­хов­но­му пла­ні ні­що не єд­нає, і, як пра­ви­ло, не мог­ли тер­пі­ти мо­єї при­сут­но­сті... Я звик до то­го, що лю­ди з од­но­ви­мір­ним спо­со­бом мис­лен­ня, фун­да­мен­та­лі­сти усіх від­тін­ків та лю­ди з на­хи­ла­ми до фа­на­тиз­му й сек­тант­ст­ва не від­чу­ва­ють до ме­не сим­па­тії – що би я не чи­нив або го­во­рив. Пев­но їх дра­тує все, що на­га­дує про да­рем­ність їх­ньої бо­роть­би з ко­льо­ро­ві­стю і ба­га­то­знач­ні­стю жит­тя.

Так, я бо­юсь і уни­каю „не­по­хит­них”, бо від­чу­ваю бі­ля них хо­лод смер­ті і во­ро­жість що­до жит­тя, що­до йо­го ди­на­мі­ки, те­п­ла й різ­но­ма­ніт­но­сті; я уни­каю їх – то­му, що не ві­рю в дек­ла­ро­ва­ну ни­ми пев­ність їх­ньої  ві­ри. Не мо­жу на це ні­чим за­ра­ди­ти – за му­ром їх­ньої не­злам­но­сті я від­чу­ваю га­ряч­ко­во при­ду­ше­ні пи­тан­ня і не­ви­рі­ше­ні про­бле­ми, на­бо­лі­лі внут­ріш­ні кон­флік­ти, які во­ни да­рем­но на­ма­га­ю­ть­ся ви­рі­ши­ти бо­роть­бою з „іна­ко­мис­ля­чи­ми”.

Моя  ві­ра не є не­по­хит­ною – на­впа­ки: під­ля­гає пос­тій­ним сум­ні­вам. Але не внас­лі­док роз­дво­єн­ня сер­ця чи спо­ку­си зі сто­ро­ни кла­сич­них сум­ні­вів су­час­но­го ра­ціо­на­ліз­му. Її під­дає сум­ні­вам по­ша­на до Та­ї­ни, со­ром пе­ред ве­ли­ки­ми сло­ва­ми, без яких я не мо­жу обій­ти­ся, зне­охо­чен­ня фор­ма­ліз­мом та хо­лод­ним про­фе­сіо­на­ліз­мом лю­дей із за­кри­тим  сер­цем і  ро­зу­мом, страх пе­ред за­гро­зою зі сто­ро­ни „влас­ни­ків прав­ди”, дум­ка про влас­ну не­міч­ність і не­гід­ність по від­но­шен­ню до то­го, що ме­ні об’явилось і чим я був об­да­ро­ва­ний, ус­ві­дом­лен­ня без­меж­ної прір­ви між не­ви­мов­ні­стю і не­скін­чен­ні­стю Бо­га і тіс­но­тою мо­го сер­ця , об­ме­же­ні­стю мо­їх ду­мок і слів” [1] .

„– Скіль­ки мож­на ма­ти уяв­лень та ду­мок про пред­мет?

– Скіль­ки хо­че­те... скіль­ки є „ду­мок ” у са­мо­му пред­ме­ті: адже не­має пред­ме­та без „ду­мок”, а іно­ді – без без­лі­чі „ду­мок ”.

– Що ж, у та­ко­му ви­пад­ку є іс­ти­ною?

– Вся пов­но­та ду­мок. Вся су­куп­ність ду­мок. Страш­но зу­пи­ни­ти­ся на од­ній. Іс­ти­на – в хи­тан­ні між ни­ми.

– Нев­же хи­тан­ня мо­же бу­ти прин­ци­пом по­шу­ку іс­ти­ни?

– Най­ва­го­мі­шим. Єди­ним, який є не­по­хит­ним. Ним квіт­не жит­тя. А при­йде стій­кість – кві­ти за­кам’яніють, за­мерз­нуть” [2] .

„По­глянь­те на цих до­б­рих і пра­вед­них! Ко­го не­на­ви­дять во­ни най­лю­ті­ше? То­го, хто роз­би­ває їх­ні скри­жа­лі цін­но­стей...

По­глянь­те на при­хиль­ни­ків усіх вір ! Ко­го не­на­ви­дять во­ни най­лю­ті­ше? То­го, хто роз­би­ває їх­ні скри­жа­лі цін­но­стей...” [3]

 

У Люксембурзі або десь в Монако,

мабуть, немає мислячих інако.

Бо де бувають мислячі інако?

Мабуть, лиш там, де мислять всі однаково.

Але ж навіщо мислити однаково,

та ще в країні, більшій за Монако?

Ліна Костенко

 

Я пишу вступ до своєї вже майже закінченої книжки в часі, коли в Україні відбулись великі події: Помаранчева революція і вибір  нового президента країни. Всі очікують радикальних змін у політиці, економіці та соціальному житті суспільства. На нову владу покладають великі надії: покращення життя у всіх його площинах. І, як завжди, панує майже загальне переконання, – досить лише навести порядок у вищих ешелонах влади, як нанизу все автоматично стане на свої місця. Суспільство направляє свої зусилля на зовнішню активність: реформи, зміни законів тощо. Нація прагне оновити себе ззовні, але при цьому майже ніхто не думає про внутрішнє оновлення .

Мр. 7, 20-23 : „ 20 А далі сказав Він: Що з людини виходить, те людину опоганює. 21 Бо зсередини, із людського серця виходять лихі думки, розпуста, крадіж, душогубства, 22 перелюби, здирства, лукавства, підступ, безстидства, завидющеє око, богозневага, гордощі, безум. 23 Усе зле це виходить зсередини, і людину опоганює!

Серце  людини є вулканом, яке вивергає несправедливі політичні, економічні, соціальні тощо структури. Лікувати треба людське серце, як причину всіх нещасть, і вже потім зіпсуті творіння цього серця .

Людину неможливо змінити законами і реформами. Вона може оновити себе тільки сама і лише з Божою допомогою, якщо усвідомить необхідність свого внутрішнього оздоровлення.

„Нині йдеться не тільки про те, щоб змінити певні структури й інституції, мова про справжнє народження нової людини...

Людське єство, полишене на власні природні засоби існування, ніяк не змінюється упродовж століть, воно опирається будь-якому нав’язаному порядку. «Чим більше змін, тим все так само», – говорить французьке прислів’я. Більше того, спостерігається небезпечний регрес до «розумної мавпи», що йде вперед, тримаючи атомну бомбу в руках: це несподіване антропологічне перетворення, регрес” [4]  .

 

Давно забуто, що є жити

і що є світ і що є ти.

У власне тіло увійти

дано лише несамовитим.

Василь  Стус

 

Пі­сля пер­шої сві­то­вої вій­ни в Єв­ро­пі від­бу­ва­лись ве­ли­кі змі­ни. Ана­лі­зую­чи ці по­дії, пси­хо­лог Карл Юнг  у пе­ред­мо­ві до кни­ги „Пси­хо­ло­гія не­сві­до­мо­го” пи­сав: „Пси­хо­ло­гія од­ні­єї лю­ди­ни від­по­ві­дає пси­хо­ло­гії на­ції. Те, що ро­бить на­ція, ро­бить, та­кож, кож­на лю­ди­на, і по­ки во­на це ро­бить – на­ція ро­бить це та­кож. Ли­ше змі­на на­ста­нов­лен­ня ін­ди­ві­да за­по­чат­ко­вує змі­ну пси­хо­ло­гії на­ції. Ве­ли­кі про­бле­ми люд­ст­ва ні­ко­ли не ви­рі­шу­ва­ли­ся за по­се­ред­ництвом за­галь­них за­ко­нів, але зав­жди – тіль­ки зав­дя­ки онов­лен­ню на­ста­нов­лен­ня ок­ре­мої лю­ди­ни...

Ка­та­ст­ро­фа від­ки­дає лю­ди­ну, що від­чу­ває пов­не без­сил­ля, на­зад, до се­бе са­мої. Це по­чут­тя спря­мо­вує її  ува­гу все­ре­ди­ну, і ос­кіль­ки все хи­та­є­ть­ся, то во­на шу­кає точ­ку опо­ри. Ба­га­то лю­дей шу­кає її зов­ні: од­ні ві­рять в ома­ну пе­ре­мо­ги і пе­ре­мож­ну вла­ду, дру­гі – в до­мо­вле­но­сті й за­ко­ни, тре­ті – у зни­щен­ня іс­ную­чо­го ла­ду. Ду­же ма­ло тих, хто шу­кає у со­бі, у сво­їй осо­би­сто­сті, і тих, хто за­пи­тує: чи не ко­рис­ним бу­ло б для сус­піль­ст­ва, щоб ко­жен спо­чат­ку у со­бі са­мо­му, ви­ключ­но на сво­їй осо­бі і у сво­їй внут­ріш­ній дер­жа­ві, під­дав ви­про­бу­ван­ню і змі­ни стій­ко­го по­ряд­ку, і ті за­ко­ни, і ті пе­ре­мо­ги, що він про­по­ві­дує на кож­но­му ро­зі, за­мість то­го, щоб ви­ма­га­ти це від ото­чую­чих?

Кож­ній ок­ре­мій лю­ди­ні не­об­хід­но за­зна­ти пе­ре­во­рот, внут­ріш­нє роз­дво­єн­ня, роз­лад ста­біль­но­сті й онов­лен­ня , а не нав’язувати це ото­чую­чим під ли­це­мір­ни­ми гас­ла­ми хри­сти­ян­ської лю­бо­ві до ближ­ньо­го, або по­чут­тя со­ці­аль­ної від­по­ві­даль­но­сті чи ін­ших гар­них слів для по­зна­чен­ня не­ус­ві­дом­ле­но­го влас­но­го по­жа­дан­ня вла­ди. Са­мо­ус­ві­дом­лен­ня ін­ди­ві­да, йо­го по­вер­нен­ня до ос­нов люд­сь­ко­го єс­т­ва, до сво­го єс­т­ва і йо­го ін­ди­ві­ду­аль­ної та со­ці­аль­ної ви­зна­че­но­сті – це по­ча­ток зці­лен­ня від слі­по­ти, яка є во­ло­да­рем сьо­го­ден­ня” [5]  .

Отже, К. Юнг  говорить про те, що якісним змінам та оновленню нації повинно передувати внутрішнє оновлення  індивіда, і це є можливим лише за умови внутрішньої кризи, – перевороту, роздвоєння, розладу стабільності тощо. Слово „криза  ” (гр. κρίσις) у дослівному перекладі означає „суд”.

1 Тм. 5 : ”24 У ін­ших лю­дей грі­хи яв­ні і йдуть пе­ред ни­ми на осуд, а за ін­ши­ми йдуть слід­ком”. Ів. 7 : „24 Не су­діть за об­лич­чям, але суд спра­вед­ли­вий чи­ніть!” Мт. 23 : „23 Го­ре вам, книж­ни­ки та фа­ри­сеї, ли­це­мі­ри, що дає­те де­ся­ти­ну із м'яти, і га­ну­су й кми­ну, але най­важ­ли­ві­ше в За­ко­ні по­ки­ну­ли: суд, ми­ло­сер­дя та ві­ру; це тре­ба ро­би­ти, і то­го не ки­да­ти” .

 

Жовтий місяць, а ще вище – крик твій,

а ще вище – той,

хто крізь зорі всі твої молитви

пересіяв, мов на решето,

він, німуючи, відкрився в тверді,

ніжністю спотворив і закляв,

і тобі, потворі, спересердя

добру мову й розум одібрав.

Василь Стус

 

Але чи на­ші ча­си кра­щі, ніж сто ро­ків то­му? II-ий Ва­ти­кан­ський Со­бор по­тряс Ка­то­ли­цькою Церк­вою від фун­да­мен­тів до да­ху. Для ба­га­тьох по­бож­них ка­то­ли­ків це бу­ло ве­ли­ким ви­про­бу­ван­ням. Кар­ло  Ка­рет­то так опи­сує стан хри­сти­ян­ст­ва пі­сля Со­бо­ру: „Ми ввійш­ли в най­дра­ма­тич­ні­шу епо­ху іс­то­рії сві­ту й Церк­ви.... Ми жи­ве­мо ні­би пі­сля тай­фу­ну чи зем­ле­тру­су, який не зни­щив пов­ні­стю наш бу­ди­нок, але внас­лі­док чис­лен­них по­шко­джень стін зро­бив жит­тя в ньо­му не­без­печ­ним. На­ші сер­ця на­пов­не­ні не­зна­ним смут­ком.За кіль­ка ро­ків ми пос­та­рі­ли на ці­лі сто­літ­тя, а на­ше ду­хов­не, ли­ше вчо­раш­нє ми­ну­ле , за­ли­ши­лось десь ду­же да­ле­ко. Ми від­чу­ває­мо, що на­ше по­чут­тя без­пе­ки, на­ша ста­біль­ність і ві­ра в дог­му зма­лі­ли.

... Але чи все це є не­га­тив­ним? Чи при­кро­щі, яких те­пер за­знає­мо, і всі кри­зи, які пе­ре­жи­ває­мо, не мо­жуть ста­ти за­род­ком но­во­го жит­тя? Чи з роз­па­ду мо­го й на­шо­го ми­ну­ло­го не мо­же ви­ник­ну­ти щось по­зи­тив­не? Го­во­ря­чи кіль­ко­ма сло­ва­ми, чи те, що ді­є­ть­ся, є по­чат­ком кін­ця чи сим­пто­мом на­ро­джен­ня чо­гось но­во­го в ло­ні сві­ту і Церк­ви?

... Є щось, що спри­чи­нить­ся до на­шо­го до­б­ра і зро­бить нас більш зрі­ли­ми: гір­ка для ба­га­тьох сві­до­мість то­го, що про­би­ла го­ди­на прав­ди. І це – для усіх.

Ми не мо­же­мо вже хо­ва­тись за за­ві­сою ус­та­ле­них по­гля­дів, го­то­вих правд, ви­зна­че­но­го на­пе­ред по­ряд­ку і ша­но­ва­них тра­ди­цій. Те­пер усе під­па­дає під сум­нів, ана­лі­зу­є­ть­ся по-но­во­му, осу­джу­є­ть­ся у світ­лі но­во­го по­чут­тя від­по­ві­даль­но­сті і більш зрі­лої ві­ри” [6]  . 

Так далеко, далеко

Відійшли дні ясної розради...

Сніжно-білі лелеки

Та блакитні легенди позаду...

Олесь  Бердник

 

 

Якщо ми не будемо духовно розвиватися, то жодна Помаранчева революція нас не змінить і не покращить наше життя. Людина, спрямована тільки на зовнішнє, приречена до безконечності боротись з тим зовнішнім, не усвідомлюючи, що зовнішнє – це тільки тінь внутрішнього.

Розвиток людини у всіх її площинах можна порівняти з розвитком комп’ютерної техніки. Спочатку створюється процесор, потім зовнішні пристрої: принтер, сканер і т.д. Приєднати зовнішній пристрій до комп’ютера недостатньо – він не буде працювати. Необхідно створити драйвер – програму, завдяки якій процесор розпізнає зовнішній пристрій, і програму, за посередництвом якої цей пристрій буде працювати. Отже, драйвера – це ніби окуляри для процесора, завдяки яким він бачить зовнішні пристрої і розпізнає їх, програми – це мова, засіб комунікації процесора з зовнішніми пристроями. При поступовому збільшенні кількості зовнішніх пристроїв внутрішні характеристики комп’ютера також повинні збільшуватись,  паралельно покращуючись. Якщо це не відбувається, то комп’ютер починає давати збої, працювати щораз гірше. Зовнішній розвиток комп’ютерної техніки повинен супроводжуватися внутрішнім – збільшення зовнішньої різноманітності повинно супроводжуватись збільшенням внутрішньої єдності.

Те саме і з людиною. Дитина росте, пізнає світ, входить у різноманітні стосунки із зовнішнім оточенням. І, щоб ці стосунки були гармонічними і здоровими, вона повинна розвивати свій інтелект  і серце . Мозок і серце повинні встигати охоплювати зміни і зовнішній розвиток . Коли внутрішній розвиток гальмується, то розум  і почуття  неспроможні сприйняти зовнішні зміни, усвідомити їх, зрозуміти й адаптуватися до них – ми починаємо переживати незадоволення собою й оточенням, біль, кризи тощо. К. Юнг  називає це конфліктом між дійсністю і неадекватним внутрішнім настановленням. Це знак, що необхідне внутрішнє оновлення , оздоровлення свого внутрішнього „Я”, стосунків із собою, Богом і зовнішнім середовищем.

„Суть світового зла полягає у відчудженні і розладі всіх створінь, в їх взаємних протиріччях і несумісності" [7]

„Вавілонське стовпотворіння” – наслідок зовнішнього розвитку  людства, спрямування на довколишній світ.

„Зіслання Святого Духа”  – наслідок внутрішнього розвитку людства, спрямування на внутрішній світ.

Розвиток як окремого індивіда, так і окресленої групи людей: партії, нації тощо, а також і всього людства – це коливання маятника між „Вавілонським стовпотворінням” та „Зісланням Святого Духа”.

 

Найкраще всього я почувався у ситуації конфлікту,

тоді моя думка досягала найбільшої гостроти.

Бердяєв

 

„Си­туа­цію мож­на по­зна­чи­ти пев­ною мі­рою як „ін­ди­фе­рент­ну”, ко­ли зна­чу­щим стає не­зна­чу­щість, що не­рід­ко спос­те­рі­га­є­ть­ся на пе­ре­лом­них ета­пах іс­то­рії сус­піль­ст­ва, в умо­вах різ­ко­го зро­стан­ня мі­ри не­ви­зна­че­но­сті норм і цін­но­стей, ко­ли до краю за­гос­трю­є­ть­ся бо­роть­ба ста­ро­го з но­вим. За та­ких умов кон­крет­на лю­ди­на пе­ре­стає бу­ти цін­ні­стю вза­га­лі, що зна­хо­дить своє ві­доб­ра­жен­ня в по­чут­ті ві­до­крем­ле­но­сті від сві­ту, са­мот­но­сті, без­по­рад­но­сті, без­за­хис­но­сті то­що.

Про­те за та­ких зов­ніш­ніх умов ак­туа­лі­зу­є­ть­ся си­туа­ція внут­ріш­ня, а са­ме: гло­баль­не пе­ре­жи­ван­ня не­вдо­во­ле­но­сті сво­їм іс­ну­ван­ням, не­сво­бо­ди, сво­єї за­леж­но­сті від фа­ту­му, суб’єктного без­сил­ля у по­до­лан­ні ста­тич­но­сті жит­тя, що є най­біль­шим пси­хо­трав­мую­чим фак­то­ром, який „спри­яє” де­фор­ма­ції сві­до­мо­сті і ді­яль­но­сті, де­гра­да­ції люд­сь­ко­го, роз­ви­тку за­галь­ної па­то­ло­гії.

Реф­ле­к­сія не­вдо­во­ле­но­сті іс­ну­ван­ням, ос­нов­ною при­чи­ною якої є де­фор­ма­ція про­це­су роз­ви­тку, спри­чи­нює ви­ник­нен­ня „су­ве­рен­ної” мо­ти­ва­ції, більш чи менш ус­ві­дом­ле­но­го ба­жан­ня про­ти­стоя­ти за­леж­но­сті, дик­та­ту, об­ме­жен­ням, при­ре­че­но­сті, що міс­тить у со­бі си­туа­ція, від­стоя­ти своє при­род­не люд­ське пра­во на влас­ний ви­бір , що зна­ме­нує сво­бо­ду ду­ху.

... Яким чи­ном лю­ди­на мо­же по­до­ла­ти не­сво­бо­ду, за­леж­ність від сти­хії, фа­ту­му, при­ре­че­но­сті, різ­но­ма­ніт­них не­спри­ят­ли­вих об­ста­вин, си­туа­ції за­га­лом? Є ли­ше один пра­виль­ний шлях – че­рез пе­ре­ос­мис­лен­ня ці­єї си­туа­ції з її зов­ніш­ні­ми і внут­ріш­ні­ми умо­ва­ми, чин­ни­ка­ми і де­тер­мі­нан­та­ми на ос­но­ві пі­знан­ня і са­мо­пі­знан­ня, пе­ре­гля­ду сво­їх по­зи­цій, на­ста­нов, змі­ни пе­ре­ко­нань, як­що во­ни су­пер­ечать іс­ти­ні, тоб­то че­рез бо­роть­бу мо­ти­вів і ви­бір то­го єди­но­го, яко­му має бу­ти під­по­ряд­ко­ва­на вся ак­тив­ність” [9]  .

 

Сама від себе ще така далека,

немов оце приніс мене лелека

та й опустив у мальвах і жоржинах

на тих ранкових росяних стежинах.

І я ще, як малесеньке дівчатко,

щоранку починаюся спочатку.

Ліна Костенко. „Маруся Чурай”

 

Лю­ди­на спро­мож­на роз­по­ча­ти про­цес ду­хов­но­го онов­лен­ня  то­ді, ко­ли ус­ві­до­мить не­об­хід­ність у цьо­му. А це мож­ли­во ли­ше за умо­ви, що свій до­те­пе­ріш­ній стан: ро­зу­мін­ня  дійс­но­сті, мен­таль­ність і т.д. під­дасть сум­ні­вам, пе­ре­гля­ду, кри­ти­ці, тоб­то се­бе са­му ви­ста­вить на свій влас­ний суд, по­ди­вить­ся со­бі в очі, – дзер­ка­ло сво­єї  ду­ші. Але, роб­ля­чи це, ми, зде­біль­шо­го, ба­чи­мо в дзер­ка­лі ли­ше за­ліз­ну мас­ку. А як­що на­бе­ре­мо­ся смі­ли­во­сті і зні­ме­мо її, то по­ба­чи­мо об­лич­чя са­мо­за­ко­ха­но­го Нар­ци­са.

Іг­на­ті­ан­ська ду­хов­ність  до­по­мо­же лю­ди­ні вве­сти се­бе в стан ду­хов­ної кри­зи , глиб­ше за­зир­ну­ти в свою ду­шу і по­ба­чи­ти своє справж­нє об­лич­чя.

Лю­ди­ну мож­на та­кож по­рів­ня­ти з сис­те­мою. Що та­ке сис­те­ма?

„Сис­те­ма – це су­куп­ність ок­ре­мих час­тин, об’єднаних у ці­ле, яке на­ро­джує но­ву якість, якої не бу­ло у час­тин, із яких скла­да­є­ть­ся сис­те­ма. Дру­ги­ми сло­ва­ми, сис­те­ма мо­же во­ло­ді­ти вла­сти­во­стя­ми, яких не ма­ють час­ти­ни. Це оз­на­чає, що сис­те­му не мож­на зро­зу­мі­ти, роз­ді­ляю­чи її й вив­чаю­чи вла­сти­во­сті ок­ре­мих ком­по­нен­тів.

Сис­те­ма – це ці­ле, біль­ше від су­ми йо­го скла­до­вих.

Роз­ви­ток будь-якої сис­те­ми ос­но­ву­є­ть­ся пе­ре­до­всім на її са­мо­ре­гу­ля­ції. По­мил­кою бу­де «роз­ви­ва­ти» сис­те­му ззов­ні (на­прик­лад, на­ка­за­ми та ди­рек­ти­ва­ми), як­що во­на не при­го­то­ва­на до на­ступ­них змін. Не­має сен­су си­лою «за­га­ня­ти лю­дей до щас­тя». Для стій­кої змі­ни будь-якої сис­те­ми по­вин­ні ви­зрі­ти її внут­ріш­ні пе­ре­ду­мо­ви” [10] .

Кри­за  – це по­ру­шен­ня зв’язків між еле­мен­та­ми сис­те­ми. Ство­рю­ю­ть­ся пе­ре­ду­мо­ви не­зво­рот­но­сті про­це­сів і ви­ни­кає по­лі­ва­рі­ант­ність мож­ли­во­стей по­даль­шо­го роз­ви­тку сис­те­ми [11].

Кри­за ви­би­ває лю­ди­ну з ус­та­ле­но­го рит­му жит­тя, з ус­та­ле­них по­гля­дів, до яких уже не­ма во­рот­тя, то­му що по­пе­ред­ні цін­но­сті вмер­ли при­род­ною смер­тю, а но­ві щой­но ви­зрі­ва­ють. Лю­ди­на сто­їть пе­ред но­ви­ми ви­бо­ра­ми  і  рі­шен­ня­ми.

Єз. 36, 25-27 : „25. І по­кро­п­лю вас чис­тою во­дою, і ста­не­те чис­ті; зо всіх ва­ших не­чис­тот і зо всіх ва­ших бов­ва­нів очи­щу вас. 26 І дам вам но­ве сер­це , і но­во­го ду­ха дам у ва­ше нут­ро, і ви­ки­ну ка­мін­не сер­це з ва­шо­го ті­ла, і дам вам сер­це із пло­ті. 27 І ду­ха Сво­го дам Я до ва­шо­го нут­ра, і зроб­лю Я те, що ус­та­ва­ми Мо­ї­ми бу­де­те хо­ди­ти, а пос­та­но­ви Мої бу­де­те сте­рег­ти та ви­ко­ну­ва­ти” .

„Як пре­зен­ту­ва­ти хри­сти­ян­ст­во? Як при­сто­су­ва­ти йо­го до пот­реб тих, ко­го я по­ви­нен єван­ге­лі­зу­ва­ти? За­кло­по­тан­ня слуш­не й ко­неч­не. Але як­що все ду­же швид­ко вия­вить­ся ду­же яс­ним і важ­ли­ві­шим від тур­бот на­шо­го апо­сто­ла про фор­му­ван­ня і єван­ге­лі­за­цію сво­єї влас­ної осо­би, то та­ка си­туа­ція мо­же вия­ви­ти­ся па­ра­ва­ном для на­їв­ної гор­ди­ні. Зав­жди фун­да­мен­таль­ним по­вин­но за­ли­ши­тись за­пи­тан­ня: Чим є хри­сти­ян­ст­во? Що я зро­зу­мів з ньо­го? Як йо­го ви­тлу­ма­чи­ти со­бі са­мо­му? Як від­чи­ни­ти на ньо­го всьо­го сво­го ду­ха то­що. На ці пи­тан­ня іс­нує без­ліч від­по­ві­дей. Але хри­сти­ян­ст­во не є пред­ме­том, який ми мо­же­мо три­ма­ти в до­ло­нях: є та­ї­ною, пе­ред якою ми зав­жди за­ли­шає­мо­ся не­сві­до­ми­ми й блюз­нір­ни­ми” [12] .

 

*

*  *

 

Ми не прийшли, щоб нових правд навчати,

Ми лиш предтечі нової доби.

Оксана Бігун

 

Первісне християнство, Отці пустелі і, пізніше, християнство І-го тисячоліття, а навіть далі – до постання активних апостольських чернечих згромаджень, не залишили нам цілісних опрацювань про  молитву.

Технікою молитви займались вже Оріген  і Тертуліан , навіть Отці пустелі, але те, що ми називаємо сьогодні методом медитації, першим розробив св. Ігнатій Лойола. Але це не означає, що він відкрив у тій царині Америку чи зробив переворот Коперніка.

Молитва – це розмова з Богом. Але таке визначення молитви у найглибшій її суті понижує молитву, применшує її.

Справжня молитва – це зв’язок людини з Богом, своїм Творцем, джерелом свого існування.

Справжня молитва – це дар Бога, який змінює людину, вириває її зі світу ілюзій, який вона сама собі створює, і вводить у Божий світ, – світ реальний.

Справжня молитва – це оновлююче народження до життя, народження неповторне.

Справжня молитва – це переживаннявсієї біблійної історії, це правда про те, ким є людина, ким є Бог, і що Він вчинив для людини.

Молитву не можливо описати, не можливо вмістити в якісь рамки людської діяльності. Ми повинні вчитись молитви кожного дня, на кожній медитації, і кожного разу спочатку.

„Муж молитви – це той, хто одержав від Бога дар бачити свої власні гріхи, вміння бачити в ближньому образ Божий і ставити цей образ понад гріх , який його спотворює.

Молитись – це закликати Святого Духа Утішителя, щоб Він відкрив нам наш гріх [13] .

Молитва  людини – це шлях і спосіб, яким Бог діє в історії життя цієї людини – історії індивідуальній і самобутній. Отці пустелі, пізніші Учителі молитви і духовного життя це досконало розуміли і тому у пустелі чи в закритих монастирях проводили індивідуальне духовне керівництво, пристосоване до потреб і прагнень конкретного ченця, майже не залишаючи по собі писаних згадок. Школа молитви – це неначе історія хвороби, – для кожної людини інша. І Учителі духовного життя не записували цих історій. Сьогоднішні „апофтегмати” Отців пустелі – це збірник цитат з різних „історій хвороб”, вирваних з контексту духовної історії конкретної особи, і нерозважливе користування ними може більше нашкодити, ніж допомогти.

У кожної людини та сама хвороба перебігає по-іншому, і лікувати її потрібно під систематичним наглядом лікаря. Але у різних людей та ж сама хвороба має багато спільних елементів, які можна виокремити, систематизувати. Систематизація була непотрібною в клявзурових (закритого типу, де всі мешкали і працювали разом) спільнотах, де завжди під рукою був хороший духовний керівник, але апостольські спільноти, розпорошені по цілому світі, вимагали такої систематизації.

Монахові активної апостольської спільноти було дуже важко знайти постійне, систематичне і компетентне духовне керівництво . Він міг розраховувати лише на власні сили і, щоб не зійти з правильного шляху, мусив мати під рукою путівник, – карту дороги з зазначенням усіх тупиків, перешкод тощо. Такий путівник не замінить постійного духовного керівництва, але в якійсь мірі може компенсувати його відсутність. Св. Ігнатій це добре розумів і тому систематизував увесь досвід , що був набутий Церквою у тій царині.

Але зрозуміти і оцінити його інструкції чи метод може лише той, хто пройшов реколекції  під індивідуальним духовним керівництвом  і зазнав на собі їх духовну глибину і користь. У протилежному випадку читання цих інструкцій буде відбуватись на поверхневому розумовому рівні, і людина, знеохотившись ігнатіанською духовністю, буде шукати Бога в грецькому ісихазмі, екзотичних далекосхідних системах медитації або у трансцендентальній медитації.

Наша Церква шукає свою тотожність . Шукає у нелегких економічних, політичних і культурних умовах. Наші релігійні традиції порушені, перервані, і, шукаючи своє духовно-культурне обличчя, своє місце у Вселенській Церкві і в юній державі, ми спокушаємось ділити світ у релігійно-духовному плані на Схід і Захід, ототожнюючи себе з однією традицією і відмежовуючись від іншої. Але світ у своєму розвиткові  пішов далеко вперед і у релігійно-духовному плані він набагато складніший.

Шукаючи свій шлях до Бога, як шлях Української Греко-католицької Церкви і свій особистий шлях, шукаючи свою духовність , ми часом забуваємо, що означає це слово. Поновити пам’ять  допоможе байка Ентоні  деде Мелло „Правдива духовність”:

„Учителя спитали:

– Що таке духовність ?

Він відповів:

– Духовність – це те, що дозволяє людині досягти внутрішніх змін.

– Але якщо я використовую традиційні методи, передані Вчителями , чи є це духовністю?

– То не духовність , якщо вона не виконує свого завдання стосовно тебе. Покривало вже не є покривалом, якщо воно тебе не гріє.

– Значить, духовність змінюється?

– Змінюються люди, а отже, і їх потреби. Тому те, що колись було духовністю, тепер вже нею не є. Те, що традиційно вважається духовністю, є просто  повторенням старих методів.

Не ріж людину, щоб підігнати її розміри під розмір плаща” [14] .

 

Дорога самовтечі, непідвладна

моїм бажанням, рине, як вода.

І я спливаю не за течією,

але всупір – неначе в горловину

пролитих криків. Ніби повертаюсь

до давнього народження (моє

перейдене життя – то простір смерті).

Василь Стус

 

Ми пли­ве­мо бурх­ли­вою рі­кою ре­лі­гій­но-куль­тур­но­го жит­тя. Те­чія не­се нас упе­ред. Пли­сти за те­чі­єю лег­ко, не пот­ріб­но жод­но­го зу­сил­ля. Щоб ви­прав­да­ти свою па­сив­ність і без­ді­яль­ність, ми при­кри­ває­мо­ся сло­вом „тра­ди­ція”. Це сло­во ста­ло мод­ним, ста­ло си­но­ні­мом на­шої ре­лі­гій­ної й на­ціо­наль­ної то­тож­но­сті. Ду­же час­то го­во­ри­мо про збе­ре­жен­ня тра­ди­цій, по­вер­нен­ня до дже­рел то­що. Але, щоб по­вер­ну­ти­ся до дже­ре­ла, тре­ба пли­сти не за те­чі­єю, а про­ти:

10 Бо ви­лив Гос­подь на вас ду­ха гли­бо­ко­го сну та за­крив ва­ші очі, зать­ма­рив про­ро­ків і ва­ших го­лів та про­вид­ців! 11 І бу­де вам кож­не ви­дін­ня, не­мов би сло­ва за­пе­ча­та­ної книж­ки, що да­ють її то­му, хто вміє чи­та­ти, та ка­жуть: Чи­тай но оце, та від­ка­зує той: Не мо­жу, во­на ж за­пе­ча­та­на. 12 І да­ють оту книж­ку то­му, хто не вміє чи­та­ти, та ка­жуть: Чи­тай но оце, та від­ка­зує той: Я не вмію чи­та­ти” (Іс. 29 ) .

 

„Хай ми посинієм од натуги,

Поступ не зупиним все одно:

Нові покоління – не папуги,

Щоб товкти заучене давно!”

В. Симоненко

 
 

[1]  Halík T. Co nie jest chwiejne, jest nietrwałe. – Krakόw: 2004. –S . 14-15.

[2]  Киричук О. В., Роменець В. А., Шатенко В. О. Основи психології.   Київ  :  1995. – С. 153-154.

[3]  Ніцше   Ф. Так казав Заратустра. – Київ: 2003. – С. 22.

[4]  Євдокимов П. Незбагнення Божа любов. – Київ: 2004. – С. 53, 54.

[5]  Юнг К. Очерки по аналитической психологи. – Минск: 2003. – С. 6-7.

[6]  Carretto C . B ó g , kt ó ry nadchodzi . – Krak ó w : 1992. – S . 6-7.

[7]  Соловьев В. Духовные основы жизни. – Брюссель: 1982. – С.73.

       [9] Киричук О.В., Роменець В.А., Шатенко В.О. Основи психології. Київ : 1995. – С. 166-167, 168.

[10]  Мельник Л. Г. Тайны развития. – Сумы: 2005. – С. 18, 19, 27.

[11]  Мельник Л. Г. Тайны развития. – Сумы: 2005. – С. 162.

[12]  de Lubac H. Paradoksy i Nowe paradoksy. – Kraków: 1995 . – S.22 .

[13]  Матей ель Мескін. Поради про молитву. – Львів: 1996. – С. 5.

[14]  Ентоні де Мелло. Пісня птаха. – Львів: 1998. – С. 13.