2 . Що таке духовні вправи і реколекції?

 

Вправи породжують майстерність.

Тацит

 

Най­важ­ли­ві­шою спра­вою – ка­же св.  Ва­си­лій – про яку хри­стия­ни по­вин­ні най­біль­ше дба­ти, є те, щоб ски­ну­ти з се­бе ті при­род­ні схиль­но­сті до зло­го, що за­пля­мо­ву­ють ду­шу” (5-та А. Б.). „Ко­ли хтось ка­же: сум­лін­ня не до­ко­ряє ме­ні ні­чим”, то св. Ва­си­лій від­по­ві­дає: „Та­ке тра­п­ля­є­ть­ся і у хво­ро­бах ті­ла. Бо є ба­га­то не­дуг, яких хво­рі не від­чу­ва­ють, але все ж та­ки біль­ше до­ві­ря­ють  рі­шен­ням лі­ка­рів, ніж сво­їй не­ком­пе­тент­но­сті. Те са­ме і у хво­ро­бах ду­ші: хо­ча хтось не­сві­до­мий грі­ха, за­ки­дів со­бі не ро­бить, то все ж та­ки біль­ше по­ви­нен по­ві­ри­ти тим, які мо­жуть кра­ще до­ба­чи­ти в то­му, що йо­го сто­су­є­ть­ся” (К. Пр. 301) [1]  .

Св. Іг­на­тій  в 1-му но­ме­рі „Ду­хов­них Вправ [2]” пи­ше:

 

Під на­звою „Ду­хов­ні впра­ви” ма­є­ть­ся на ува­зі будь-який спо­сіб ви­ко­нан­ня іс­пи­ту со­віс­ті, ме­ди­та­ції (роз­ду­му­ван­ня , роз­мір­ко­ву­ван­ня , роз­ва­жан­ня , Бо­го­мис­лен­ня ),  кон­тем­п­ля­ції (спо­гля­дан­ня , мо­лит­ви сер­ця), мо­лит­ви вго­лос (ус­на) і по­дум­ки (умо­вої чи внут­ріш­ньої мо­лит­ви) та ін­ші ду­хов­ні ді­ян­ня, про які мо­ва йти­ме да­лі. Бо як про­гу­лян­ка, ходь­ба і біг є впра­ва­ми ті­лес­ни­ми, так різ­ні спо­со­би під­го­ту­ван­ня і фор­му­ван­ня ду­ші до спро­мож­но­сті звіль­ни­тись від уся­ко­го не­впо­ряд­ко­ва­но­го по­тя­гу, є ду­хов­ни­ми впра­ва­ми. А ко­ли звіль­нить­ся – щоб шу­ка­ла Бо­жу во­лю і від­на­хо­ди­ла та­кий по­ря­док сво­го жит­тя, щоб він слу­жив для її спа­сін­ня [1  ДВ [3]].

 

 

*  молитва

*  іспит совісті (див. Розділ 5)

*  медитація (див. Розділ 4, IV)

*  контемпляція, молитва серця

*  молитва вголос (усна) і подумки

*  молитва умом чи розумом?

*  духовні і тілесні вправи

*  невпорядкований потяг

*  реколекції

 

Для мене молитва– це порив серця, це простий

погляд, звернений до неба, це крик вдячності і

любові – як у випробуванні, так і в радості.

Св. Тереза з Ліз’є

*  Молитва

 

1 Тм. 2, 1: „От­же, перш над усе я бла­гаю чи­ни­ти мо­лит­ви, бла­ган­ня, про­хан­ня, по­дя­ки за всіх лю­дей.

На основі цього тексту Оріген уже в ІІІ ст. пробує систематизувати християнську молитву: „Згідно з моїм переконанням, прохання (deesis ) – це благальна молитва про духовне добро. Молитва (proseuche ) – це вислів, що стосується вищих цінностей: чистого спілкування з Богом, поєднаного з захопленням славою Бога. Благання (enteuksis ) – це спонтанний вислів того, хто тішиться більшою довірою інших і заступається за них. Подяка (eucharistia  ) – це визнання, поєднане з молитвами за благодать, отриману від Бога” [4].

„Ви­зна­чи­ти мо­лит­ву, як мов­но-ре­лі­гій­не яви­ще, ду­же важ­ко. Без сум­ні­ву, що сут­тє­вим еле­мен­том є на­мір ін­ди­ві­да чи гру­пи нав’язати внут­ріш­ній зв’язок з ви­щою іс­то­тою. Мо­лит­ва є склад­ним яви­щем і має ба­га­то ас­пек­тів. Во­на вхо­дить у ца­ри­ну до­слі­джень пси­хо­ло­га, іс­то­ри­ка ре­лі­гії , іс­то­ри­ка куль­ту­ри, со­ціо­ло­га та фі­ло­ло­га. Ре­лі­гій­ний фе­но­мен у ній кон­цен­тру­є­ть­ся і кон­ден­су­є­ть­ся. Хри­сти­ян­ст­во є ре­лі­гі­єю мо­лит­ви, бо во­на зу­мов­лює йо­го реа­лі­за­цію уч­ня­ми Хри­ста” [5].

У християнській літературі терміни „медитація ”, „контемпляція”, „роздумування”, „розмірковування”, „Богомислення”, „споглядання”, „молитва серця”, „розважання”, „умова молитва” чи „внутрішня молитва” дуже часто вживаються як синоніми на позначення невербальних форм молитви. Часто вербальні форми молитви вважають культовими – віддання Богові належної почесті встановленими Церквою обрядами під час богослужінь або приватно; невербальні форми молитви зачисляють до приватних релігійних практик. Також загально прийнятою є думка, що невербальні форми молитви притаманні лише невеликій частині християн – досконаліших, одухотворених.

„... старець Василій підкреслює неправильність думки тих, котрі вважають, ніби умовою молитвою можуть займатись лише досконалі, тобто ті, що досягли безпристрасності і святості.Ті, хто так думає, обмежують своє моління тільки одним зовнішнім виконанням псалмоспіву, тропарів та канонів, не розуміючи того, що таке зовнішнє моління призначене нам святими Отцями тільки як тимчасове, з огляду на неміч і дитячість нашого ума, з тим, щоб ми, поступово удосконалюючись, піднімались на рівень умового ділання, і ні в якому випадку не залишились при одному лише зовнішньому молінні” [6]  .

 

*  Медитація

 

Німа душа заговорила,

У тих словах єдина суть:

Я маю крила, маю крила,

Які тебе не підведуть.

Віра Артамонова

 

 

Лат. „meditātio” – роз­ду­му­ван­ня, реф­лек­сія, ува­га, при­го­ту­ван­ня, го­тов­ність, впра­ва, вта­єм­ни­чен­ня, звич­ка, роз­ва­жан­ня [7]. Спо­чат­ку цей тер­мін за­сто­со­ву­ва­ли як до фі­зич­них, так і до ро­зу­мо­вих вправ, піз­ні­ше фі­зич­ні впра­ви по­ча­ли по­зна­ча­ти тер­мі­ном „ex­er­citio”.

Ме­ди­та­ція по­зна­чає фор­му мо­лит­ви, в якій ми сві­до­мо ко­ри­стує­мось ак­та­ми пам’яті, ро­зу­му  й во­лі та роз­різ­няє­мо їх і сві­до­ми­ми зу­сил­ля­ми ни­ми ке­рує­мо, на­прав­ляю­чи їх у пот­ріб­не нам рус­ло. Ме­ди­та­ція – це на­ша внут­ріш­ня ак­тив­ність: ми ке­рує­мо сво­єю мо­лит­вою.

„2705. Роз­ва­жан­ня – це пе­ре­ду­сім по­шук. Дух шу­кає ро­зу­мін­ня пи­тань хри­сти­ян­сь­ко­го жит­тя, „чо­му?” і „як?”, щоб при­єд­на­тись до то­го, чо­го про­сить Гос­подь, і від­по­ві­сти на Йо­го про­хан­ня. Для роз­ва­жан­ня не­об­хід­на ува­га, яку не­лег­ко при­бор­ка­ти. Зви­чай­но у цьо­му до­по­ма­гає кни­га, їх у хри­сти­ян є удо­сталь: Свя­те Пись­мо, а особ­ли­во Єван­ге­ліє, свя­ті іко­ни, лі­тур­гій­ні тек­сти дня чи по­ри ро­ку, пи­сан­ня ду­хов­них от­ців, пра­ці про ду­хов­не жит­тя, ве­ли­ка кни­га тво­рін­ня і та­кож кни­га іс­то­рії – сто­рін­ки, які Бог пи­ше „сьо­го­дні”.

2706. Роз­ва­жан­ня над тим, що про­чи­та­не, ве­де до за­сво­єн­ня со­бі змі­сту та за­сто­су­ван­ня йо­го для се­бе. Тут роз­гор­та­є­ть­ся ін­ша кни­га: кни­га жит­тя. Від ду­мок здій­сню­є­ть­ся пе­ре­хід до дійс­но­сті. В мі­ру сту­пе­ня по­ко­ри і ві­ри ми від­кри­ває­мо уст­рем­лін­ня, які хви­лю­ють сер­це, і вчи­мось їх роз­пі­зна­ва­ти. Йде­ть­ся про те, щоб ді­йти по прав­ді, щоб прий­ти до Світ­ла: „Гос­по­ди, що Ти хо­чеш, щоб я зро­бив?”

2708. Роз­ва­жан­ня збу­джує дум­ку, уя­ву, емо­ції і ба­жан­ня. Та­ка ак­ти­ві­за­ція не­об­хід­на для скрі­п­лен­ня на­шої впев­не­но­сті у ві­рі, для збу­джен­ня на­вер­нен­ня сер­ця і зміц­нен­ня рі­шу­чо­сті йти за Хри­стом. Хри­сти­ян­ська мо­лит­ва охо­че на­ма­га­є­ть­ся роз­ва­жи­ти про „Та­їн­ст­ва Хри­ста”, як, на­прик­лад, у ду­хов­но­му чи­тан­ні (lec­tio di­vina) чи у вер­ви­ці. Ця фор­ма мо­ли­тов­них роз­ду­мів є ду­же важ­ли­ва, про­те хри­сти­ян­ська мо­лит­ва по­вин­на пря­му­ва­ти да­лі – до пі­знан­ня лю­бо­ві Гос­по­да Ісу­са, у з’єднанні з Ним [8].

Ка­те­хизм роз­різ­няє три ос­нов­ні на­прям­ки, в яких по­вин­на йти ме­ди­та­ція: Свя­те Пись­мо, тво­рін­ня та іс­то­рія. Ра­зом ця тріа­да скла­дає пов­но­ту Бо­жо­го Об’явлення – як дар лю­бо­ві Бо­га, піз­на­ти яку для лю­ди­ни оз­на­чає осяг­ну­ти пов­но­ту сво­го бут­тя, по­вер­ну­ти­ся до дже­ре­ла сво­го іс­ну­ван­ня, зро­би­ти Бо­га до­ро­го­вка­зом сво­го жит­тя. Іг­на­ті­ан­ський спо­сіб мо­лит­ви бе­ре до ува­ги всі ці три ас­пек­ти.

„Лю­ди­на, що спо­кій­но си­дить і роз­мір­ко­вує, не маю­чи ін­шої ці­лі, як тіль­ки ус­ві­дом­лен­ня се­бе са­мої та єд­но­сті зі сві­том, вва­жа­є­ть­ся „па­сив­ною”, то­му що во­на ні­чо­го не „ро­бить”. На­справ­ді та­кий стан зо­се­ре­дже­ної ме­ди­та­ції і є най­ви­щою фор­мою ак­тив­но­сті – ак­тив­но­сті ду­ху, мож­ли­вої ли­ше при умо­ві внут­ріш­ньої сво­бо­ди й не­за­леж­но­сті” [9].

„1) Ме­ди­та­ція ожив­лює гли­би­ну на­шої са­мо­сті,

2) від­чи­няє нас на ос­та­точ­ну суть на­шо­го жит­тя, яку спри­ймає в єд­но­сті з під­ста­вою на­шо­го бут­тя і транс­цен­ден­таль­ним Бо­гом,

3) ак­ти­ві­зує на­ші мож­ли­во­сті,

4) від­чи­няє нас для ін­ших лю­дей і по­ка­зує шля­хи по­бу­до­ви со­при­ча­стя лю­бо­ві” [10].

„Іден­ти­фі­ка­ція влас­ної то­тож­но­сті є од­ним із фун­да­мен­тів ме­ди­та­ції. Ба­га­то лю­дей від­кри­ва­ють, що бли­зьке пі­знан­ня і на­бли­жен­ня до влас­ної ду­хов­но­сті вво­дить від­по­від­ний по­ря­док у все ін­ше” [11].

 

*  Контемпляція, молитвасерця  

 

Лат. „con­templātio” – роз­ду­му­ван­ня , ува­га, ог­ля­дан­ня, вдив­лян­ня, спос­те­рі­ган­ня, при­ці­лю­ван­ня, спо­гля­дан­ня, мір­ку­ван­ня, зва­жан­ня (на об­ста­ви­ни) [12].

Кон­тем­п­ля­ція – фор­ма мо­лит­ви, в якій пам’ять, ро­зум і во­ля ста­ють од­ним ці­лим. Лю­ди­на з ак­тив­но­го ста­ну мо­лит­ви пе­ре­хо­дить у па­сив­ний: ми втра­чає­мо кон­троль над мо­лит­вою – мо­лит­ва по­чи­нає ке­ру­ва­ти на­ми. Наш внут­ріш­ній стан стає більш про­сті­шим: ми вхо­ди­мо у мо­лит­ву, не­на­че у вир ду­хов­но­го сві­ту, де ду­хов­на ре­аль­ність спри­йма­є­ть­ся май­же так, як і ма­те­рі­аль­на – не ві­рою, а у без­по­се­ред­ньо­му кон­так­ті з нею і з апо­дик­тич­ною [13] пев­ні­стю її іс­ну­ван­ня. Пе­ре­хід від ме­ди­та­ції  до кон­тем­п­ля­ції мо­же­мо ок­рес­ли­ти як пе­ре­хід від ві­ри до знан­ня.

„2562. Звід­ки йде мо­лит­ва лю­ди­ни? Якою б не бу­ла мо­ва мо­лит­ви (сло­ва і жес­ти), мо­лить­ся ці­ла лю­ди­на. Але, ви­зна­чаю­чи міс­це мо­лит­ви, Св. Пись­мо іно­ді го­во­рить про ду­шу або дух, а ще час­ті­ше – про сер­це. Влас­не, мо­лить­ся сер­це. Як­що во­но да­ле­ко від Бо­га, мо­лит­ва мар­на.

2563. Сер­це – це те при­ста­но­ви­ще, де я пе­ре­бу­ваю, де я жи­ву (за се­міт­ським, біб­лій­ним ви­ра­зом – ку­ди я „схо­джу”). Це наш та­єм­ний центр, не­збаг­нен­ний для ро­зу­му – на­шо­го й ін­ших; ли­ше Дух Бо­жий здат­ний про­ник­ну­ти в ньо­го і піз­на­ти йо­го. Сер­це – міс­це при­йнят­тя рі­шень, у са­мій гли­би­ні на­ших пси­хіч­них праг­нень. Во­но – міс­це іс­ти­ни, де ми ви­би­рає­мо між жит­тям і смер­тю. Во­но – міс­це зу­ст­рі­чі, то­му що, на по­до­бу Бо­жу, ми жи­ве­мо у взає­мо­від­но­шен­ні: во­но – міс­це Сою­зу з Бо­гом.

2570. Як тіль­ки Бог по­кли­кав Ав­раа­ма, той ви­ру­шає в до­ро­гу, „як ска­зав йо­му Гос­подь” (Бт. 12, 4): йо­го сер­це ціл­ком „під­по­ряд­ко­ву­є­ть­ся сло­ву”, він слу­ха­є­ть­ся. Та­ке на­став­лен­ня сер­ця, що слу­хає, що ви­рі­шує згід­но з Бо­гом, є іс­тот­ним у мо­лит­ві; по­рів­ня­но з ним сло­ва, які вжи­ва­ю­ть­ся, ма­ють від­нос­не зна­чен­ня.

2712. Кон­тем­п­ля­тив­на мо­лит­ва   є мо­лит­вою Бо­жої ди­ти­ни, гріш­ни­ка, яко­му про­ще­но і який го­то­вий при­йня­ти лю­бов, якою він по­люб­ле­ний, і який у від­по­відь хо­че ще біль­ше по­лю­би­ти.

2713. Кон­тем­п­ля­тив­на мо­лит­ва – це най­про­сті­ший ви­яв та­їн­ст­ва мо­лит­ви.

2714. Кон­тем­п­ля­тив­на мо­лит­ва – це най­більш ін­тен­сив­ний час мо­лит­ви.

2715. Кон­тем­п­ля­тив­на мо­лит­ва – це по­гляд ві­ри, ске­ро­ва­ний на Ісу­са.

2716. Кон­тем­п­ля­тив­на мо­лит­ва – це слу­хан­ня сло­ва Бо­жо­го.

2717. Кон­тем­п­ля­тив­на мо­лит­ва – це мов­чан­ня, „сим­волпри­йдеш­ньо­го сві­ту” (Св. Іса­ак Ни­не­вій­ський, Міс­тич­ні трак­та­ти, 66), або „мов­чаз­на лю­бов” (Св. Іван від Хре­ста, Лист, 6).

2718. Кон­тем­п­ля­тив­на мо­лит­ва є єд­нан­ням з мо­лит­вою Хри­ста, ос­кіль­ки во­на до­зво­ляє бра­ти участь у Йо­го та­їн­ст­ві.

2719. Кон­тем­п­ля­тив­на мо­лит­ва – це при­час­тя лю­бо­ві, що при­но­сить Жит­тя ба­га­тьом у тій мі­рі, що во­на є зго­дою пе­ре­бу­ва­ти у „но­чі” ві­ри” [14].

 

Серце! Доля ще не вмерла.

Згине ця пора сумна.

Все віддасть тобі весна,

Що зима колись пожерла.

Ще зосталося немало!

Цей широкий пишний світ,

Цей краси весняний квіт,

Все твоє, щоб ти кохало!

Генрік Гейне

 

„Сер­це” у Біб­лії є міс­цем об’єднання в од­не ці­ле будь-яких ок­ре­мих час­тин мож­ли­во­стей лю­ди­ни, охо­п­лює всі здіб­но­сті, усі мож­ли­во­сті люд­сь­ко­го ду­ху. Там по Бо­жо­му Сло­ву, як зві­ще­но че­рез муд­ре­ця, по­кла­де­но дже­ре­ло жит­тя. Сер­це є осе­ред­ком сві­до­мої, ро­зум­ної та віль­ної люд­ської осо­би­сто­сті, міс­цем при­йнят­тя рі­шень і та­єм­ни­чої ді­яль­но­сті Бо­га, який є Во­ло­да­рем цьо­го сер­ця, а не якимсь фі­ло­соф­ським по­нят­тям. У Но­во­му За­ві­ті „сер­це” є та­кож дже­ре­лом по­чут­тя і ду­мок. Піз­на­ти й лю­би­ти оз­на­чає те са­ме. Як ска­зав Блез Пас­каль: „Прав­ду піз­нає­мо не тіль­ки ро­зу­мом, але й сер­цем...”, „у сер­ця свої за­ко­ни, яких ро­зум не знає”. Та­кож Лі­тур­гія час­то вжи­ває об­раз­не по­нят­тя „сер­ця”, – там, де має на дум­ці ду­шу. В та­ко­му зна­чен­ні Церк­ва спі­ває: Вго­ру сер­ця – під­не­се­мо їх до Гос­по­да” [15].

Кон­тем­п­ля­цію ча­сом на­зи­ва­ють міс­ти­кою або міс­тич­ною фор­мою мо­лит­ви, і роз­різ­ня­ють єв­рей­ську міс­ти­ку від гре­цької. Єв­рей­ську міс­ти­ку на­зи­ва­ють про­фе­тич­ною або прак­тич­ною – Бог шу­кає сво­го об­ран­ця і до­ру­чає йо­му мі­сію, спря­мо­ва­ну на змі­ну зо­вніш­ньо­го сві­ту. Гре­цьку міс­ти­ку на­зи­ва­ють тео­ре­тич­ною – лю­ди­на усі­ма сво­ї­ми си­ла­ми на­ма­га­є­ть­ся ви­рва­тись із ма­те­рі­аль­но­го сві­ту, який її ма­ло об­хо­дить, і зо­се­ре­ди­тись ви­ключ­но на Бо­го­ві. Іг­на­ті­ан­ська міс­ти­ка має у со­бі і єв­рей­ську, і гре­цьку міс­ти­ки.

„Справж­ня кон­тем­п­ля­ція не за­ле­жить від вас. Ви не є сві­тан­ком, ви – зем­ля, яка очі­кує сві­тан­ку.

Як­що ви від­чу­ває­те кон­траст між пра­цею і мо­лит­вою, то це оз­на­чає, що ви ще не до­сяг­ли кон­тем­п­ля­ції.

Кон­тем­п­ля­ція по­ля­гає в ус­ві­дом­лен­ні аб­со­лют­ної при­сут­но­сті Бо­га в на­шо­му жит­ті” [16].

 

*  Молитва вголос (усна) і подумки

 

Мо­лит­ва вго­лос (ус­на) по­ді­ля­є­ть­ся на спіль­ну та ін­ди­ві­ду­аль­ну мо­лит­ви. Спіль­на мо­лит­ва – це при­пи­са­ні Церк­вою офі­цій­ні мо­лит­ви, які хри­стия­ни від­мов­ля­ють спіль­но під час лі­тур­гій­них бо­го­слу­жінь. Ті ж са­мі мо­лит­ви хри­стия­ни мо­жуть від­мов­ля­ти ін­ди­ві­ду­аль­но вго­лос або по­дум­ки.

„2704. По­за­як ус­на мо­лит­ва є зов­ніш­нім і пов­ні­стю люд­ським вия­вом мо­лит­ви, во­на є най­кра­щим вия­вом все­на­род­ної мо­лит­ви. Але на­віть най­більш внут­ріш­ня мо­лит­ва, у свою чер­гу, не ви­клю­чає мо­лит­ви ус­ної. Мо­лит­ва стає внут­ріш­ньою на­стіль­ки, на­скіль­ки ми ус­ві­дом­лює­мо То­го, „до Ко­го про­мов­ляє­мо” (Св. Те­ре­за від Ісу­са, Шлях удо­ско­на­лен­ня, 26). То­ді ус­на мо­лит­ва стає пер­шою фор­мою кон­тем­п­ля­тив­ної мо­лит­ви” [17].

Ве­ли­кий ін­дій­ський мис­ли­тель Ма­хат­ма Ган­ді пи­сав: „Ко­ли нам вда­сть­ся на­бу­ти та­ку чис­то­ту сер­ця, що „в ньо­му не­має вже ні­чо­го, крім лю­бо­ві”, ко­ли на­ша ду­ша на­строє­на на вла­сти­ву ме­ло­дію і не­ви­ди­ме стає му­зи­кою – то­ді мо­лит­ва не пот­ре­бує слів. То­ді во­на стає не­за­леж­ною від будь-яко­го зу­сил­ля” [18].

 

*  Молитва умом чи розумом?

 

„Схід від­ме­жо­вує ро­зум че­рез йо­го без­ко­неч­ні дис­кур­сив­ні роз­різ­нен­ня, спря­мо­ва­ні до то­го, що різ­но­ма­ніт­не та су­пер­еч­не, от­же – що про­ти­став­ля­є­ть­ся Бо­го­ві, від ума, який пе­ре­ви­щує ан­ти­но­мії і шля­хом ін­ту­ї­тив­ної ін­те­гра­ції пря­мує до об’єднання та єд­но­сті” [19].

РО­ЗУМ. Здат­ність лю­ди­ни мис­ли­ти, ві­доб­ра­жа­ти і пі­зна­ва­ти об’єктивну дійс­ність.

РО­ЗУ­МІН­НЯ . Знан­ня; уяв­лен­ня про щось.

РО­ЗУ­МІ­ТИ . Спри­йма­ти, ося­га­ти ро­зу­мом. // Спри­йма­ти ін­фор­ма­цію... // Ося­га­ти, схо­п­лю­ва­ти ро­зу­мом, ус­ві­дом­лю­ва­ти ідею, зміст, зна­чен­ня чо­го-не­будь....

УМ. рід­ко. Те са­ме, що рóзум.

УМÍННЯ . Здо­бу­та на ос­но­ві до­сві­ду, знан­ня здат­ність на­леж­но ро­би­ти що-не­будь.

УМІ­ТИ . Во­ло­ді­ти умін­ням ро­би­ти що-не­будь. // Бу­ти в змо­зі, мог­ти зро­би­ти що-не­будь” [20].

Тер­мі­ни  РО­ЗУМ і УМ ча­ст­ко­во то­тож­ні, а ча­ст­ко­во – ні. Мо­лит­ва умом по­зна­чає прак­тич­ний бік люд­ської здат­но­сті мис­лен­ня, мо­лит­ва ро­зу­мом  – тео­ре­тич­ний: вмі­ти і зна­ти – з од­но­го бо­ку, по­діб­ність, з ін­шо­го – від­мін­ність.

Вих. 24, 7 : „ І взяв він кни­гу за­по­ві­ту, та й від­чи­тав вго­лос на­ро­до­ві. А во­ни ска­за­ли: Усе, що го­во­рив Гос­подь, зро­би­мо й пос­лу­хає­мо!

Пс. 103, 20 : „ Бла­го­сло­віть Гос­по­да, Йо­го Ан­го­ли, ве­лет­ні силь­ні, що ви­ко­нує­те Йо­го сло­во, щоб слу­ха­ти го­ло­су слів Йо­го!

Сло­во зро­би­мо сто­су­є­ть­ся вмін­ня, сло­во пос­лу­хає­мо – ро­зу­мін­ня . У се­міт­ській мен­таль­но­сті ро­зу­мін­ня при­хо­дить у про­це­сі ви­ко­нан­ня: ви­ко­ную щось не то­му, що ро­зу­мію зна­чен­ня і ме­ту сво­єї пра­ці, а ви­ко­ную – щоб зро­зу­мі­ти.

Пси­хо­лог Ру­бін­штейн  го­во­рить те са­ме, тіль­ки ін­ши­ми сло­ва­ми:

„У  вчин­ках, у  ді­ях лю­дей їх­нє став­лен­ня до ото­чую­чо­го не тіль­ки ви­ра­жа­є­ть­ся, а й фор­му­є­ть­ся: дія ви­ра­жає від­но­шен­ня, але й на­впа­ки – діяфор­мує від­но­шен­ня .

Дія – це згор­ну­тий або ще не­роз­ви­не­ний вчи­нок [21]  .

Дія фор­мує від­но­шен­ня . Від­но­шен­ня до чо­гось – це ро­зу­мін­ня  чо­гось. Яке моє ро­зу­мін­ня яко­гось пред­ме­та, си­туа­ції, про­бле­ми то­що, та­ке й моє від­но­шен­ня або став­лен­ня до цьо­го. Дія – це згор­ну­тий вчи­нок. Вчи­нок – це щось біль­ше від дії, це мо­ти­во­ва­на дія, спря­мо­ва­на на ок­рес­ле­ну ціль. Вчи­нок – це та­кож моє став­лен­ня до чо­гось, тоб­то ро­зу­мін­ня . Отож, дія  – це не­ро­зу­мін­ня, а вчи­нок і від­но­шен­ня – це ро­зу­мін­ня . Ви­хо­дя­чи зі ска­за­но­го, ро­би­мо ви­снов­ки: не­ро­зу­мін­ня фор­мує ро­зу­мін­ня, у не­ро­зу­мін­ні вже є за­чат­ки ро­зу­мін­ня .

Все це оз­на­чає, що як­що ми щось ро­би­мо без зро­зу­мін­ня, то не має­мо зо­вніш­ньо­го, сві­до­мо­го ро­зу­мін­ня, але вже має­мо внут­ріш­нє, під­сві­до­ме, ін­ту­ї­тив­не ро­зу­мін­ня , яке нас спо­ну­кає щось ро­би­ти.

Те са­ме і з мо­лит­вою – мо­ли­тись умом оз­на­чає мо­ли­тись без пов­но­го ро­зу­мін­ня , хо­дін­ня в су­тін­ках.

 

Скажи, пощо мені подарував

цей світ, якому я заприсягався

служить до скону. Нащо передрік

ці болі самозречення в хвилину,

коли я вже самим собою став?

Василь Стус

 

Зробимо  – це шлях любові; послухаємо – шлях пізнання .

Бт. 12, 1 :  І промовив Господь до Аврама: Вийди зо своєї землі, і від родини своєї, і з дому батька свого до Краю, який Я тобі покажу” .

Ав­ра­ам знав – звід­ки він ви­хо­дить і що за­ли­шає. Але він не знав – ку­ди йде і що йо­го там че­кає.

Хри­сти­ян­ст­во пер­ших сто­літь у своє­му став­лен­ні до ін­те­лек­ту­аль­но­го пі­знан­ня  роз­ді­ли­лось на дві гру­пи. Пер­ша гру­па, яс­к­ра­вим пред­став­ни­ком якої був Тер­ту­лі­ан , вва­жа­ла, що Бо­же об’явлення не мож­ли­во по­го­ди­ти з  філософією. Во­ни бо­ро­лись про­ти ра­ціо­наль­но­го об­ґрун­ту­ван­ня Бо­жо­го Сло­ва, при цьо­му не гре­бую­чи всім ар­се­на­лом гре­цької фі­ло­соф­ської дум­ки .

Дру­га гру­па на­впа­ки – во­ни на­ма­га­лись хри­сти­ян­ське вчен­ня ви­ра­жа­ти по­нят­тя­ми ге­ле­ні­стич­ної куль­ту­ри . Ві­до­мим пред­став­ни­ком цьо­го на­прям­ку був св. Ав­гу­стин . У по­ле­мі­ці про пріо­ри­тет ві­ри чи ро­зу­му він на пер­ше міс­це пос­та­вив ві­ру , зая­вив­ши, що ми мо­же­мо ро­зу­мі­ти – як­що спер­шу по­ві­ри­мо. Але пі­знан­ня , у ро­зу­мін­ні  св. Ав­гу­сти­на , – це пла­то­нів­ське пі­знан­ня  в ін­тер­пре­та­ції Пло­ти­на , а не ра­ціо­наль­не пі­знан­ня  – у на­шо­му сьо­го­дніш­ньо­му ро­зу­мін­ні .

Св. Ан­зель­му Кан­тер­бе­рій­сь­ко­му  на­ле­жить ві­до­ме твер­джен­ня: „credo ut in­tel­ligam – ві­рю, щоб ро­зу­мі­ти”.

От­же, на пер­шо­му міс­ці – ві­ра , яка спо­ну­кає лю­ди­ну щось ро­би­ти, а по­тім вже ро­зу­мін­ня  і ро­зу­мо­ве об­ґрун­ту­ван­ня сво­єї ві­ри і сво­їх дій.

У XIX ст.  Кір­ке­го­р­К­ір­­ке­гор ска­же, що вті­ка­ти від жит­тє­вої си­туа­ції до ін­те­лек­ту­аль­них мір­ку­вань – це мар­на спра­ва.

Те са­ме сто­су­є­ть­ся та­кож умо­вої мо­лит­ви та іг­на­ті­ан­ських ре­ко­лек­цій .

 

Ми підемо пісками навмання,

Приспавши в серці гадину зневір’я.

Леся Українка

Фил. 2, 14 : „Робіть усе без нарікання та сумніву” .

 

Для  реколектанта першого тижня буде корисно не знати – що саме він робитиме другого тижня; нехай посилено намагається отримати те, що шукає, в першому тижні, неначе нічого доброго не сподівається знайти в другому [11  ДВ].

 

Ів. 1, 39 : „Хо­діть і по­бач­те!”

Хо­ча ця книж­ка і пре­тен­дує на якусь сис­те­ма­тич­ність ви­кла­ден­ня іг­на­ті­ан­сь­ко­го ме­то­ду мо­лит­ви , але во­на ад­ре­со­ва­на, в пер­шу чер­гу, тим, що при­йш­ли і по­ба­чи­ли, і вже по­тім всім ін­шим – для то­го, щоб за­ці­ка­ви­ти їх, щоб во­ни при­йш­ли і по­ба­чи­ли. Але що по­ба­чи­ли уч­ні? Спо­чат­ку ні­чо­го, ос­кіль­ки во­ни бу­ли ду­хов­но слі­пи­ми. Шлях про­зрі­ван­ня три­вав ду­же дов­го, і про­цес роз­плю­щу­ван­ня ду­хов­них очей був ду­же бо­лю­чим. До кін­це­вої ме­ти во­ни при­йш­ли не від­ра­зу. Це са­ме і з кож­ною лю­ди­ною, яка сту­пи­ла на шлях ду­хов­но­го роз­ви­тку. Її шлях по­діб­ний до шля­ху Ав­раа­ма че­рез не­знан­ня і не­ві­ру, до шля­ху єв­рей­сь­ко­го на­ро­ду че­рез пус­те­лю, до ман­д­рів­ки Одіс­сея або ар­го­нав­тів. Це шлях стра­ж­дан­ня і скор­бо­ти, але в кін­ці цьо­го шля­ху нас че­кає „Обі­ця­на зем­ля”, „Ат­лан­ти­да”, „Ава­лон” або „Шам­ба­ла”.

„Вес­ти ін­ших до кон­тем­п­ля­ції – це ду­ша кож­но­го апо­столь­ст­ва. Хо­діть і по­бач­те, хо­діть і спро­буй­те, хо­діть і за­знай­те, хо­діть зі мною на вер­ши­ну свя­тої го­ри.

Іти за то­бою тво­їх бра­тів і сес­тер пе­ре­ко­нає Бо­жа бла­го­дать , якої ні­ко­ли не бра­кує, і твої влас­ні пе­ре­ко­нан­ня, твій до­свід , твій при­клад...

Ми єван­ге­лі­зує­мо спо­чат­ку сво­їм жит­тя, а вже по­тім – сво­ї­ми сло­ва­ми.

Кож­ний, хто ре­ду­кує єван­ге­ліє до фор­му­ли, мо­же бу­ти до­б­рим ад­мі­ні­ст­ра­то­ром, але він ні­ко­ли не бу­де про­ро­ком.

Ісус при­ніс на зем­лю не ка­те­хизм, а во­гонь.

Як­що ми ка­те­хи­зує­мо без про­го­ло­шен­ня Доб­рої Но­ви­ни сво­їм жит­тям, то це по­діб­не до пи­сан­ня на піс­ку...

Ка­те­хизм без жит­тя і без свід­чен­ня – це лі­ки, які ми дає­мо тру­по­ві” [22]  .

Ді. 4, 19-20 : „19 І від­по­ві­ли їм Пет­ро та Іван, та й ска­за­ли: Роз­су­діть, чи це спра­вед­ли­ве бу­ло б пе­ред Бо­гом, щоб слу­ха­тись вас більш, як Бо­га? 20 Бо не мо­же­мо ми не ка­за­ти про те, що ми ба­чи­ли й чу­ли!”

Ді. 9, 3-6 : „3  А ко­ли він ішов й на­бли­жав­ся до Да­ма­ску, то ось на­гло осяя­ло світ­ло із не­ба йо­го, 4 а він по­ва­лив­ся на зем­лю, і го­лос по­чув, що йо­му го­во­рив: Сав­ле, Сав­ле, чо­му ти Ме­не пе­ре­слі­ду­єш? 5 А він за­пи­тав: Хто Ти, Па­не? А Той: Я Ісус, що Йо­го пе­ре­слі­ду­єш ти. Труд­но то­бі би­ти но­гою ко­люч­ку! 6 А він, за­тру­сив­ши­ся та на­ля­кав­ши­ся, ка­же: Чо­го, Гос­по­ди, хо­чеш, щоб я вчи­нив? А до ньо­го Гос­подь: Ус­та­вай, та до міс­та по­дай­ся, а там то­бі ска­жуть, що ма­єш ро­би­ти!”  

 

Сві­док – це той, хто ба­чив і чув, а не той, хто ви­слов­лює свою дум­ку  на якусь те­му чи своє ро­зу­мін­ня чо­гось. Сві­док і учи­тель – це різ­ні ре­чі. Це ду­же до­б­ре вид­но на при­кла­ді ап. Пав­ла. Спо­чат­ку він став свід­ком – оче­вид­цем чу­дес­ної по­дії. І ця по­дія зму­си­ла йо­го пе­ре­ос­мис­ли­ти свої ре­лі­гій­ні пе­ре­ко­нан­ня і змі­ни­ти їх. Ін­те­лек­ту­аль­ні об­ґрун­ту­ван­ня при­йш­ли піз­ні­ше – як тео­ре­тич­не ос­мис­лен­ня кон­крет­ної по­дії, що від­бу­лась у йо­го жит­ті й да­ла пош­товх внут­ріш­нім ду­хов­ним по­шу­кам. І ли­ше те­пер він стає учи­те­лем – спер­шу став­ши свід­ком, і бла­го­віс­тить, у пер­шу чер­гу, своє осо­би­сте свід­чен­ня, і вже по­тім тео­ре­тич­не об­ґрун­ту­ван­ня сво­го свід­чен­ня. Сьо­го­дніш­ні вчи­те­лі ду­хов­но­сті нав­ча­ють те, що про­чи­та­ли й вив­чи­ли в різ­них книж­ках, нав­ча­ють лю­дей чу­жо­го до­сві­ду , а не сво­го, яко­го пе­ре­важ­на біль­шість з них не має. Ре­ко­лек­ції  – це, в пер­шу чер­гу, свід­чен­ня, і вже по­тім – нав­чан­ня.

1 Ів. 1, 1-3 : „1  Що бу­ло від по­чат­ку, що ми чу­ли, що ба­чи­ли влас­ни­ми очи­ма, що роз­гля­да­ли, і чо­го ру­ки на­ші тор­ка­ли­ся, про Сло­во жит­тя, 2 а жит­тя з'явилось, і ми ба­чи­ли, і свід­чи­мо, і зві­щає­мо вам жит­тя віч­не, що в От­ця пе­ре­бу­ва­ло й з'явилося нам, 3 що ми ба­чи­ли й чу­ли про те ми зві­щає­мо вам, щоб і ви ма­ли спіль­ність із на­ми .

Ду­же важ­ли­во зро­зу­мі­ти – про що свід­чи­ли уч­ні Ісу­са, що во­ни ба­чи­ли та чу­ли. Чи тіль­ки зов­ніш­ні, ви­ди­мі ре­чі, під­да­ні ор­га­нам  чуттів, – сло­ва та ді­ла сво­го Учи­те­ля, но­ве нав­чан­ня про Бо­га, світ і лю­ди­ну, чи їх­нє свід­чен­ня сто­су­ва­лось та­кож чо­гось внут­ріш­ньо­го, то­го, що від­бу­ва­лось із ни­ми са­ми­ми – у їх­ніх сер­цях  та ду­шах ? І мо­же те внут­ріш­нє бу­ло най­важ­ли­ві­шим? І во­ни свід­чи­ли, в пер­шу чер­гу, про те, що ста­ло­ся з ни­ми са­ми­ми, про їх­ні гли­бо­кі внут­ріш­ні змі­ни?

Ос­нов­ною те­мою Ісу­со­вої про­по­ві­ді бу­ло Бо­же Цар­ст­во. Бо­же Цар­ст­во – це щось і зов­ніш­нє, і внут­ріш­нє. Ісус не по­дає ви­зна­чень чи кон­крет­но­го опи­су Бо­жо­го Цар­ст­ва. Бо­же Цар­ст­во – це щось, що не мож­ли­во по­сі­сти ін­те­лек­ту­аль­ни­ми мір­ку­ван­ня­ми, у Бо­же Цар­ст­во мож­на ли­ше увій­ти сер­цем . Для уч­нів Ісу­са Бо­же Цар­ст­во бу­ло на­сам­пе­ред внут­ріш­нім, во­но ввійш­ло в їх­нє єс­т­во, в їх­ні сер­ця та ду­ші  та змі­ни­ло їх пов­ні­стю, во­ни ста­ли но­вим ство­рін­ням – з но­ви­ми сер­ця­ми і но­вим сві­то­ба­чен­ням.

Лк. 4, 43 : „ Я по­ви­нен зві­ща­ти До­б­ру Но­ви­ну про Бо­же Цар­ст­во

Мт. 3, 3 : „По­кай­тесь, бо на­бли­зи­лось Цар­ст­во Не­бес­не!”

Мт. 5, 3 : „ Бла­жен­ні вбо­гі ду­хом, бо їх­нє є Цар­ст­во Не­бес­не

Мт. 5, 10 : „ Бла­жен­ні ви­гна­ні за прав­ду, бо їх­нє Цар­ст­во Не­бес­не

Мт. 11, 12 : „ Цар­ст­во Не­бес­не здо­бу­ва­є­ть­ся си­лою

Мт. 18, 3 : „ ко­ли не на­вер­не­тесь, і не ста­не­те, як ті ді­ти, не ввій­де­те в Цар­ст­во Не­бес­не!

Мт. 19, 23 : „ ба­га­то­му труд­но ввій­ти в Цар­ст­во Не­бес­не

Мт. 21, 31 : „ мит­ни­ки та блу­до­дій­ки ви­пе­ре­джу­ють вас у Бо­же Цар­ст­во

Мт. 25, 1 : „ Цар­ст­во Не­бес­не бу­де по­діб­не до де­ся­ти дів

Мр. 4, 26 : „ Бо­же Цар­ст­во, як той чо­ло­вік, що ки­дає в зем­лю на­сін­ня

Лк. 11, 2 : „ не­хай при­йде Цар­ст­во Твоє

Лк. 17, 20-21 : „ Цар­ст­во Бо­же не при­йде по­міт­но, і не ска­жуть: Ось тут, або: Там. Бо Бо­жеє Цар­ст­во все­ре­ди­ні вас!

Лк. 21, 29-31 : „ По­глянь­те на фі­ґо­ве де­ре­во, і на всі­ля­кі де­ре­ва: як во­ни вже роз­пу­ку­ю­ть­ся, то, ба­чив­ши це, са­мі знає­те, що бли­зько вже лі­то. Так і ви, як по­ба­чи­те, що ді­є­ть­ся це, то знай­те, що Бо­же Цар­ст­во вже бли­зько!

Ів. 3, 5 : „ Ко­ли хто не ро­дить­ся з во­ди й Ду­ха, той не мо­же ввій­ти в Цар­ст­во Бо­же

Лк. 9, 2 : „ І по­слав їх про­по­ві­ду­ва­ти Цар­ст­во Бо­же

Ісус по­слав їх про­по­ві­ду­ва­ти Бо­же Цар­ст­во, яке вже реа­лі­зу­ва­ло­ся у їх­ньо­му жит­ті, ста­ло їх дійс­ні­стю, а не бу­ло ли­ше тео­ре­тич­ною док­три­ною.

Іг­на­ті­ан­ські ре­ко­лек­ції  – це про­по­ві­ду­ван­ня Бо­жо­го Цар­ст­ва, але про­по­ві­ду­ван­ня не як тео­ре­тич­не нав­чан­ня, а як прак­тич­не вве­ден­ня у Бо­же Цар­ст­во, як но­ве на­ро­джен­ня з Ду­ха, як про­рос­тан­ня єван­гель­сь­ко­го зер­на.

 

*  Духовні і тілесні вправи

 

Не тіль­ки св. Іг­на­тій, але та­кож й ап. Пав­ло по­рів­нює ду­хов­не жит­тя з фі­зич­ни­ми впра­ва­ми:

„24 Хі­ба ви не знає­те, що ті, хто на пе­ре­го­нах бі­жить, усі бі­жать, але на­го­ро­ду при­ймає один? Бі­жіть так, щоб одер­жа­ли ви! 25 І ко­жен зма­гун від усьо­го стри­му­є­ть­ся; во­ни ж щоб тлін­ний при­йня­ти ві­нок, але ми щоб не­тлін­ний” (1 Кор. 9, 24-25 ) .

Св. Бе­не­дикт  хри­сти­ян­ське жит­тя зоб­ра­жав сим­во­лом до­ро­ги, а ас­ке­зу – бі­гом до ме­ти.

Але між ду­хов­ни­ми і фі­зич­ни­ми впра­ва­ми є сут­тє­ва різ­ни­ця: фі­зич­ні впра­ви спи­ра­ю­ть­ся ли­ше на люд­ську си­лу і во­лю, а у ду­хов­них впра­вах люд­ські зу­сил­ля і во­ля  на­прав­­л­ені на те, щоб від­чи­ни­ти сер­це лю­ди­ни на Бо­жу дію. От­же, своє­рід­ний па­ра­докс , – чи­ни­мо мак­си­мум зу­силь – щоб ста­ти мак­си­маль­но па­сив­ни­ми.

І ап. Пав­ло та­кож про­ти­став­ляє ду­хов­ні впра­ви ті­лес­ним:

„Бо впра­ва ті­лес­на ма­ло ко­рис­на, а бла­го­чес­тя ко­рис­не на все, бо має обіт­ни­цю жит­тя те­пе­ріш­ньо­го та май­бут­ньо­го” (1 Тм. 4, 8).

Апо­стол Пав­ло вжи­ває тер­мі­ни:  γυμνασία  – як ті­лес­на впра­ва, і ευ ̓ σέβεια  – як ду­хов­на впра­ва, бла­го­чес­тя; але піз­ні­ше хри­сти­ян­ст­во, під­ніс­ши ду­хов­ність до ран­гу бо­го­слов­ської дис­ци­п­лі­ни, на­зва­ло її ас­ке­тич­но-міс­тич­ним[23] бо­го­слов’ям. Спо­чат­ку ас­ке­за та міс­ти­ка бу­ли си­но­ні­ма­ми, але піз­ні­ше їх по­ча­ли вжи­ва­ти в різ­них зна­чен­нях. Ас­ке­за – на­бу­та дос­ко­на­лість, міс­ти­ка – вли­та дос­ко­на­лість. Ас­ке­за – це рі­вень ме­ди­та­ції, міс­ти­ка – це рі­вень кон­тем­п­ля­ції.

„Ас­кет по­чи­нає зі спо­гля­дан­ня влас­ної люд­ської ре­аль­но­сті. «Піз­най са­мо­го се­бе», ос­кіль­ки «ні­хто не мо­же піз­на­ти Бо­га, як­що він не пі­знав спо­чат­ку са­мо­го се­бе» (Доб­ро­то­лю­біє, т. 1: На­ста­но­ви про жит­тя у Хри­сті). «Той, хто уз­рів свій гріх , ви­щий за то­го, хто уз­рів ан­ге­лів» (Свя­той Иса­ак Си­рин, Сло­ва под­виж­ни­че­ские, Сл. 41, Сер­ги­ев По­сад, 1911, с. 175). Мис­тецтво ас­ке­зи є чи­мось на зра­зок ска­фан­д­ра для за­ну­рен­ня й до­слі­джен­ня влас­ної без­од­ні, у якій жи­вуть чу­до­ви­ська. Пі­сля та­ко­го «мит­тє­во­го знім­ку» влас­ної без­од­ні ду­ша справ­ді праг­не бо­же­ст­вен­но­го ми­ло­сер­дя: «Із мо­єї без­од­ні грі­хов­ної без­од­ню Тво­го ми­ло­сер­дя при­зи­ваю»” [24]  .

„Ко­ли ди­ти­на вчить­ся хо­ди­ти, во­на пов­ні­стю зо­се­ре­джу­є­ть­ся на цьо­му ак­ті, пе­ре­бо­рюю­чи сте­рео­тип по­ве­дін­ки, яко­му не бу­ло вла­сти­ве хо­дін­ня. Мо­тор­на ре­ак­ція, ува­га, пер­цеп­ція, уяв­лен­ня, як на­слі­док ан­ти­ци­па­ції, а та­кож тем­пе­ра­мент, ха­рак­тер – усе це ак­тив­но взає­мо­діє між со­бою та з ото­чен­ням ди­ти­ни і, зреш­тою, вті­лю­є­ть­ся у ви­роб­ле­ний, ста­біль­ний акт хо­дін­ня, що пе­ре­тво­рю­є­ть­ся у на­вич­ку...” [25]  .

Пе­ре­хід від тра­ди­цій­них вер­баль­них форм мо­лит­ви до внут­ріш­ньої або умо­вої мо­лит­ви – це на­ступ­ний крок у ви­ко­ри­стан­ні сво­їх ду­хов­них, пси­хіч­них і ро­зу­мо­вих здат­но­стей, що мож­на по­рів­ня­ти з пе­ре­хо­дом від по­взан­ня до хо­дін­ня у ду­хов­но­му жит­ті.

 

*  Невпорядкований потяг

 

Моя любове! Я перед тобою.

Бери мене в свої блаженні сни.

Лиш не зроби слухняною рабою,

не ошукай і крил не обітни!

Не допусти, щоб світ зійшовся клином,

і не приспи, для чого я живу.

Даруй мені над шляхом тополиним

важкого сонця древню булаву.

Не дай мені заплутатись в дрібницях,

не розміняй на спотички доріг,

бо кості перевернуться в гробницях

гірких і гордих прадідів моїх.

Ліна Костенко

 

Єз. 36, 25-27 : „25. І по­кро­п­лю вас чис­тою во­дою, і ста­не­те чис­ті; зо всіх ва­ших не­чис­тот і зо всіх ва­ших бов­ва­нів очи­щу вас. 26 І дам вам но­ве сер­це , і но­во­го ду­ха дам у ва­ше нут­ро, і ви­ки­ну ка­мін­не сер­це з ва­шо­го ті­ла, і дам вам сер­це із пло­ті. 27 І ду­ха Сво­го дам Я до ва­шо­го нут­ра, і зроб­лю Я те, що ус­та­ва­ми Мо­ї­ми бу­де­те хо­ди­ти, а пос­та­но­ви Мої бу­де­те сте­рег­ти та ви­ко­ну­ва­ти” .

Не­впо­ряд­ко­ва­ний (спон­тан­ний, під­сві­до­мий, не­ус­ві­дом­ле­ний) по­тяг  (схиль­ність , по­чут­тя , зв’язок, тя­жін­ня, спо­ну­ка) оз­на­чає щось під­сві­до­ме і фун­да­мен­таль­не, що від­вер­тає ува­гу лю­ди­ни від Бо­га і по­зна­ча­є­ть­ся на її фун­да­мен­таль­ній і ча­ст­ко­вих оп­ці­ях, як­що го­во­ри­ти мо­вою мо­раль­но­го бо­го­слов’я.

Не­впо­ряд­ко­ва­ний по­тяг  ду­же важ­ко ок­рес­ли­ти і ви­зна­чи­ти. Мо­же­мо ли­ше зглиб­лю­ва­ти йо­го різ­ні ас­пек­ти. За до­по­мо­гою звер­ні­мо­ся до пси­хо­ло­гії.

„Пси­хі­ка лю­ди­ни є склад­ним, ба­га­то­рів­не­вим ут­во­рен­ням, у яко­му є як ус­ві­дом­ле­ні мо­мен­ти ві­доб­ра­жен­ня зо­вніш­ньо­го та внут­ріш­ньо­го сві­ту, так і не­ус­ві­дом­ле­ні про­це­си пси­хі­ки, які знач­ною мі­рою впли­ва­ють на лю­ди­ну та її по­ве­дін­ку.

До ус­ві­дом­ле­них мо­мен­тів ві­доб­ра­жен­ня зо­вніш­ньо­го сві­ту на­ле­жать пов­не чи не­пов­не знан­ня та пе­ре­жи­ван­ня мо­мен­тів сво­го жит­тя, міс­це та при­зна­чен­ня у цьо­му сві­ті, про­фе­сій­ні знан­ня, сві­то­гляд­ні уяв­лен­ня та ін. До ус­ві­дом­ле­них мо­мен­тів ві­доб­ра­жен­ня внут­ріш­ньо­го сві­ту мо­же­мо від­не­сти реф­лек­сію сво­го „Я”, біль­шою чи мен­шою мі­рою чіт­ке знан­ня про свої пси­хіч­ні про­це­си, ста­ни та особ­ли­во­сті сво­єї осо­би­сто­сті. Сві­до­мість, „спря­мо­ва­ну на­зов­ні”, на­зи­ва­ють пред­мет­ною сві­до­мі­стю, а ус­ві­дом­лен­ня се­бе – са­мо­сві­до­мі­стю.

До не­ус­ві­дом­ле­них явищ на­ле­жать ре­ак­ції ор­га­ніз­му лю­ди­ни та под­раз­ни­ки, які пе­ре­бу­ва­ють на до­по­ро­го­во­му рів­ні, ав­то­ма­ти­зо­ва­ні дії, сно­ви­дін­ня та знач­на кіль­кість па­то­ло­гіч­них явищ (ма­рен­ня, га­лю­ци­на­ції то­що).

Взає­мо­дія сві­до­мо­го та не­сві­до­мо­го до­сить склад­на. Її з’ясування є важ­ли­вим для пси­хо­ло­га, ос­кіль­ки дає ключ до ро­зу­мін­ня ме­ха­ніз­му пси­хо­ге­ній та мож­ли­во­стей ко­рек­ції роз­ви­тку осо­би­сто­сті.

На про­бле­му „не­сві­до­мо­го” особ­ли­ву ува­гу пси­хо­ло­ги звер­ну­ли від ча­су поя­ви праць З.  Фрей­да.

Ос­но­вою пси­хіч­но­го жит­тя, за Фрей­дом, є „Во­но” – не­ус­ві­дом­ле­на су­куп­ність не­сві­до­мих по­тя­гів, ін­стинк­тів, най­важ­ли­ві­ши­ми се­ред яких є „ін­стинкт жит­тя” (Ерос) та „ін­стинкт смер­ті” (Та­на­тос). За Фрей­дом, ус­ві­дом­лю­ю­ть­ся ли­ше ок­ре­мі мо­мен­ти пси­хіч­но­го жит­тя, пов’язані з не­об­хід­ні­стю при­сто­су­ва­ти­ся до умов іс­ну­ван­ня. За­га­лом же не­сві­до­ме яв­ляє со­бою конг­ло­ме­рат асо­ці­аль­них, амо­раль­них та ало­гіч­них пси­хіч­них ін­стан­цій. Од­ним із них є, на­прик­лад, аг­ре­сив­ність, тоб­то вро­дже­на схиль­ність до на­сту­паль­них і на­силь­ни­цьких дій, ме­тою яких є по­до­лан­ня або зни­щен­ня об’єкта аг­ре­сії. Ос­нов­ним ре­гу­ля­то­ром не­сві­до­мої пси­хіч­ної сис­те­ми Фрейд вва­жав прин­цип за­до­во­лен­ня. От­же, у не­сві­до­мо­му здій­сню­є­ть­ся бо­роть­ба між сек­су­аль­но за­барв­ле­ни­ми ін­стинк­том жит­тя та по­тя­гом до смер­ті, яка зу­мов­лює функ­ціо­ну­ван­ня не­сві­до­мої сфе­ри та її вплив на осо­би­стість у ці­ло­му, тоб­то на „Я” та „над-Я”.

В од­ній сис­те­мі з „Во­но”, ствер­джу­вав Фрейд , у лю­ди­ни іс­нує „Я”, яке і є сві­до­мі­стю. „Я” ке­ру­є­ть­ся прин­ци­пом ре­аль­но­сті. Сут­ні­стю „Я” є су­куп­ність ор­га­ні­зо­ва­них сил, які кон­тро­лю­ють слі­пі не­сві­до­мі си­ли „Во­но” та на­ма­га­ю­ть­ся при­вес­ти їх до пев­ної від­по­від­но­сті з ви­мо­га­ми зо­вніш­ньо­го сві­ту шля­хом тим­ча­со­во­го упо­ряд­ку­ван­ня та здій­снен­ня над ни­ми кон­тро­лю ре­аль­но­сті.

Ос­кіль­ки „мо­раль­на цен­зу­ра” за­ва­жає без­по­се­ред­ньо­му впли­ву енер­гії не­сві­до­мих по­тя­гів на сві­до­му ді­яль­ність лю­ди­ни, ос­тіль­ки ця енер­гія зна­хо­дить ви­віль­нен­ня у фор­мі ді­яль­но­сті, яку спри­ймає сус­піль­ст­во (тоб­то від­бу­ва­є­ть­ся суб­лі­ма­ція). Од­ним з ви­дів суб­лі­ма­ції є твор­чість.

Як­що не­сві­до­ме не мо­же без­по­се­ред­ньо про­ник­ну­ти у сві­до­мість , то на­ма­га­є­ть­ся про­ник­ну­ти „об­хід­ним шля­хом”: у ви­гля­ді сим­во­ліч­них об­ра­зів, сно­ви­дінь, об­мо­вок, за­бу­вань, по­ми­лок у пи­сем­ній мо­ві. Най­більш „гос­трі” кон­флік­ти за­кін­чу­ю­ть­ся пси­хіч­ни­ми за­хво­рю­ван­ня­ми.

По­нят­тя „не­сві­до­мо­го” спо­чат­ку ви­ко­ри­сто­ву­ва­ло­ся для по­зна­чен­ня ви­тіс­не­них із сві­до­мо­сті осо­би­сто­сті по­тя­гів, мо­ти­вів та по­чут­тів ін­ди­ві­да, які за­пе­ре­чу­ю­ть­ся в про­це­сі роз­ви­тку сус­піль­ст­ва і є не­ба­жа­ни­ми для со­ціу­му. Не­сві­до­ме ро­зу­мі­ло­ся як вмі­сти­ли­ще для ви­тіс­не­ної зі сві­до­мо­сті ін­ди­ві­да пси­хіч­ної ре­аль­но­сті” [26]  .

 

Всі пута, що засліплення й зла воля

На нас вложили, нам на біль, – порвем!

Отруту, що нас нею щедро доля

Поїла, виллєм з серця і затрем

Усякий слід тих споминок важких,

Котрі, мов черви, серце підгризали,

Щоб навіть тіні темнії від них

На наше вольне щастя не лягали.

Іван Франко

 

Духовні вправи служать для подолання себе самого і для впорядкування свого життя так, щоб приймати рішення , не керуючись будь-яким невпорядкованим потягом [21  ДВ].

 

„Лю­ди­на – це те, що тре­ба по­до­ла­ти. Що ви зро­би­ли, аби її по­до­ла­ти?” [27]  .

„Той, хто бо­ров­ся зі сві­том, став ве­ли­ким – то­му що по­до­лав світ; той, хто бо­ров­ся з со­бою, став ще біль­шим – то­му що по­до­лав се­бе са­мо­го...” [28]  .

До­ла­ти се­бе – це вмі­ти роз­ви­ва­ти­ся, змі­ню­ва­ти свої дум­ки, по­гля­ди і пе­ре­ко­нан­ня, змі­ню­ва­ти свою точ­ку зо­ру сто­сов­но різ­них ре­чей. А для то­го не­об­хід­но піз­на­ти свої не­впо­ряд­ко­ва­ні по­тя­ги, до­гли­бин­но се­бе піз­на­ти – і не тіль­ки те, що ді­є­ть­ся у мо­їй го­ло­ві, тоб­то те, що я ба­чу, ро­зу­мію та ус­ві­дом­люю, а та­кож і те, що ді­є­ть­ся у ме­не в гли­би­ні – в мо­їй під­сві­до­мо­сті, в мо­їх по­чут­тях. Бо са­ме те, що пе­ре­бу­ває гли­бо­ко у ме­ні, за­хо­ва­не від сві­до­мо­сті, має ве­ли­ке зна­чен­ня і ве­ли­кий вплив на те, що ді­є­ть­ся у мо­їй сві­до­мо­сті.

1 Ів. 3, 4 : „ Ко­жен, хто чи­нить гріх, чи­нить і без­за­кон­ня. Бо гріх то без­за­кон­ня  (  α  ̓  νομια  ).

Α  νομία – без­за­кон­ня, означає по­ру­шен­ня за­ко­ну, нор­ми, по­ряд­ку, от­же, – без­лад, не­по­ря­док. Не­в­по­ряд­ко­ва­не – це те, що не має в собі по­ряд­ку, хао­тич­не, без­лад­не. От­же, не­в­по­ряд­ко­ва­ний по­тяг – це гріх.

Звільнитись від не­в­по­ряд­ко­ва­но­го по­тя­гу  – це звільнитись від гріха.

Прий­ма­ти рішення, не ке­рую­чись не­в­по­ряд­ко­ва­ним по­тя­гом  – не грішити.

 

*  Реколекції

 

Людино, людино, людино, людино!

Збери себе всю у собі воєдино.

Ліна Костенко

 

„Ду­хов­ні Впра­ви” св. Іг­на­тія за­слу­го­ву­ють на за­галь­ний ін­те­рес. Але той, хто ли­ше про­гля­не цю книж­ку, від­ра­зу роз­ча­ру­є­ть­ся і від­кла­де її в сто­ро­ну. Це не книж­ка в зви­чай­но­му ро­зу­мін­ні цьо­го сло­ва. Її пот­ріб­но не про­чи­та­ти, а пе­ре­жи­ти. Це ін­ст­рук­ції вправ для ви­хо­ван­ня ду­ші. Во­ни обі­ця­ють ви­хо­ва­ти ду­шу так, щоб лю­ди­на ста­ла гос­по­да­рем сво­го „Я” та нав­чи­лась ке­ру­ва­ти сво­єю по­ве­дін­кою у від­по­від­но­сті до не­під­куп­них рі­шень ро­зу­му. Це ви­со­ка ціль, осяг­ну­ти яку всі праг­нуть, але до­ся­га­ють її ли­ше оди­ни­ці” [29]  .

Лат. „rec­ol­ligo” – зби­ра­ти зно­ву, зби­ра­ти ра­зом, бра­ти, зі­бра­ти свій ро­зум  до­ку­пи, по­мо­ло­ді­ти, отя­ми­тись, опам’ятатись, за­спо­ко­ї­тись, огов­та­тись, під­би­ра­ти, під­ні­ма­ти, зга­ду­ва­ти, пи­са­ти з пам’яті, при­вес­ти се­бе в по­ря­док, при­хо­ву­ва­тись, при­ми­ри­тись [30].

Лев. 14, 8-9 : „8 А очи­щу­ва­ний ви­пе­ре оде­жу свою й по­го­лить усе во­лос­ся своє, і обмиється в воді, ста­не чис­тий. А по­то­му ввійде до та­бо­ру, і бу­де жи­ти по­за на­ме­том своїм сім день. 9 І ста­неть­ся сьо­мо­го дня, по­го­лить він усе во­лос­ся своє, свою го­ло­ву, і бо­ро­ду свою, і бро­ви очей своїх, і все во­лос­ся своє ого­лить, і ви­пе­ре оде­жу свою, і вимиє тіло своє в воді, і ста­не він чис­тий .

Ре­ко­лек­ції – це ду­хов­не онов­лен­ня,  очи­щен­ня. Іг­на­ті­ан­ські ре­ко­лек­ції  за­кри­то­го ти­пу – це од­на з форм ду­хов­но­го нав­чан­ня, вта­єм­ни­чен­ня у мо­лит­ву. Во­ни від­бу­ва­ю­ть­ся та­ким чи­ном: лю­ди ці­лий тиж­день жи­вуть у ре­ко­лек­цій­но­му до­мі. Ре­ко­лек­ціо­ніст (ду­хов­ний ке­рів­ник ) дає „ду­хов­ні впра­ви” ре­ко­лек­тан­там  (ду­хов­ним уч­ням – тим, хто при­їхав ро­би­ти ре­ко­лек­ції). Два ра­зи на день він дає те­му ме­ди­та­ції, взі­рець якої мож­на по­ба­чи­ти в роз­ді­лі „Ме­ди­та­ція”. На ос­но­ві кож­ної те­ми (або вве­ден­ня) ре­ко­лек­тан­ти  по­вин­ні ви­ко­на­ти дві ме­ди­та­ції по од­ній го­ди­ні, от­же – чо­ти­ри од­но­го­дин­ні ме­ди­та­ції кож­но­го дня (св. Іг­на­тій ра­див ро­би­ти п’яту ме­ди­та­ція опів­но­чі). Один раз на день ре­ко­лек­ціо­ніст по­дає по­яс­нен­ня са­мо­го ме­то­ду ме­ди­та­ції, чим і є ця книж­ка. Та­кож кож­ний ре­ко­лек­тант що­ден­но зу­ст­рі­ча­є­ть­ся з ре­ко­лек­ціо­ні­стом на при­ват­ну ду­хов­ну роз­мо­ву, що три­ває 20 хви­лин.

Хто мо­же бра­ти участь у та­ких ре­ко­лек­ці­ях ? – хри­стия­ни, тоб­то ті, хто ві­рять у Бо­га і фун­да­мен­том їх­ньої ві­ри є Свя­те Пись­мо. До них за­ра­хо­вує­мо ка­то­ли­ків, пра­во­слав­них і про­тес­тан­тів.

За­хід­не кон­тем­п­ля­тив­не чер­нецтво при­свя­чу­ва­ло кож­но­го дня три го­ди­ни лі­тур­гій­ній мо­лит­ві. Але лі­тур­гій­на мо­лит­ва  не бу­ла без­по­серд­нім шля­хом до Бо­га. Чен­ці вва­жа­ли, що лі­тур­гія не об’являє лі­тур­гії, що лі­тур­гію об’являє Свя­те Пись­мо, і то­му при­свя­чу­ва­ли та­кож три го­ди­ни що­ден­но чи­тан­ню і роз­ду­мам над Свя­тим Пись­мом. Так по­ча­ли за­ро­джу­ва­тись різ­ні фор­ми чи­тан­ня і спри­йнят­тя Свя­то­го Пись­ма: роз­ду­ми, роз­ва­жан­ня ,  lectio  divina , ме­ди­та­ція  то­що. Се­ред­ньо­віч­чя ха­рак­те­ри­зу­є­ть­ся па­дін­ням за­ці­кав­лен­ня Свя­тим Пись­мом і умо­вою мо­лит­вою. Ра­зом зі св. Те­ре­зою Авіль­ською і св. Іг­на­ті­єм Ло­йо­лою  по­чи­на­є­ть­ся від­ро­джен­ня умо­вої мо­лит­ви у фор­мі ду­хов­них вправ і ре­ко­лек­цій.

Іг­на­ті­ан­ські ре­ко­лек­ції  – це не ка­те­хи­за­ція, не нав­чан­ня правд ві­ри, і не ду­хов­ні пов­чан­ня у за­галь­но­му ро­зу­мін­ні. Во­ни ад­ре­со­ва­ні не по­чат­ків­цям, не тим, хто на­вер­нув­ся на хри­сти­ян­ст­во і хо­че чо­гось нав­чи­ти­ся. Во­ни ад­ре­со­ва­ні тим хри­стия­нам, які жи­вуть сво­єю ві­рою , але ма­ють труд­но­щі в її прак­ти­ку­ван­ні, труд­но­щі у мо­ли­тов­но­му і са­кра­мен­таль­но­му жит­ті. От­же, ті хри­стия­ни, яким не­діль­но­го бо­го­слу­жін­ня ви­стар­чає для їх­ньо­го ду­хов­но­го жит­тя, або ті, які хо­дять до церк­ви тіль­ки свя­ти­ти пас­ки, на та­ких ре­ко­лек­ці­ях бу­дуть мар­ну­ва­ти час.

У су­час­ній ук­ра­їн­ській мо­ві тер­мін „се­мі­нар” ча­ст­ко­во по­кри­ва­є­ть­ся зі зна­чен­ням тер­мі­на „ре­ко­лек­ції  ”.

Про уні­вер­саль­ність та­ко­го ти­пу ду­хов­но­го нав­чан­ня мо­же­мо су­ди­ти, як­що по­рів­няє­мо йо­го, на­прик­лад, з кур­са­ми „транс­цен­ден­таль­ної ме­ди­та­ції”, ду­же по­пу­ляр­ни­ми в су­час­но­му сві­ті. Під­го­тов­чий курс три­ває чо­ти­ри дні, кож­ний з яких міс­тить чо­ти­ри пів­го­дин­ні за­нят­тя по ос­во­єн­ні тех­ні­ки ме­ди­та­ції. Пі­сля та­ко­го кур­су слід про­дов­жу­ва­ти що­ден­не пpактикування ме­ди­та­ції – два ра­зи на день по два­дцять хви­лин.

 

Середина жовтня – твоїх тонкогорлих розлук,

і я вже не знаю, не знаю, не знаю, не знаю

чи я вже помер, чи живу чи живцем помираю,

бо вже відбриніло, відквітло, відгасло, відграло навкруг.

Василь Стус

 

Яка ме­та „транс­цен­ден­таль­ної ме­ди­та­ції”? – осяг­ну­ти ду­шев­ну гар­мо­нію і на­ма­га­ти­ся ви­вес­ти свою сві­до­мість  „за ме­жі ло­гіч­но­го мис­лен­ня ”. Це вва­жа­є­ть­ся по­чат­ком „транс­цен­дент­но­сті” – вхо­джен­ня у „чет­вер­тий стан сві­до­мо­сті ”.

   

[1]   Катрій Ю., ЧСВВ. Вгору піднесім серця. – Рим: 1993. – С. 230.

[2]   Вправа – написана з великої літери означає книжку св. Ігнатія: „Духовні Вправи”; написана з малої букви – будь-яку форму молитви.

[3]   ДВ – св. Ігнатій Лойола. Духовні Вправи.

[4] Ma ł unowicz ó wna L . Antologia modlitwy wczesnochre ś cija ń skiej . – Lublin : 1993.– S.48 .

[5] Ma ł unowicz ó wna L . Antologia modlitwy wczesnochre ś cija ń skiej . – Lublin : 1993.– S. 7, 9.

[6]   Харитон ігумен. Мистецтво молитви.    Львів: 2000.    С. 174.

[7] Bobrowski F . S ł ownik ł aci ń sko - polski . –Wilno : 1905.Kruczkiewicz B . S ł ownik ł aci ń sko - polski . –Warszawa : 1925. Дворецкий И.Х. Латинско-русский словарь. – Москва: 1976.

[8]   Катехизм Католицької Церкви. – Львів: 2002.

[9] Фромм Эрих. Искусство любить. –www .kaysen . net

[10]   Słomka W. Medytuję więc jestem. – Łódź: 1992. –  S. 40-41.

[11] Nash W. Jak opanować stress?– Krakόw: 1988 . – S. 41 -4 2 .

[12] Bobrowski F . S ł ownik ł aci ń sko - polski . –Wilno : 1905.Kruczkiewicz B . S ł ownik ł aci ń sko - polski . –Warszawa : 1925. Дворецкий И.Х. Латинско-русский словарь. – Москва: 1976.

[13]   Аподиктичний (гр. αποδεικτικός) – переконливий.

[14]   Катехизм Католицької Церкви.    Львів  :   2002.

[15]   Падевський С.  Символи Христа. – Львів: 2001. – С. 9-10.

[16]   Kelsey M. Daily reflections of C. Carretto . – New City: 1996. – P. 96, 110, 111.

[17]   Катехизм Католицької Церкви.    Львів   :   2002.

[18]   Gandhi  M.K. Autobiografia.    Książka i Wiedza: 1973.    S. 91.

[19]   Evdokimov P.  Poznanie Boga w Kościele Wschodnim. – Kraków: 1996. – S. 13.

[20]   Великий тлумачний словник сучасної української мови. – Київ: 2003.

[21]   Киричук О. В., Роменець В.А., Шатенко В.О. Основи   психології  .    Київ   :  1995. – С. 180.

[22]   Kelsey  M   .  Daily   reflections  of   C  .   Carretto  . – New   City  : 1996. – P   . 44-45.

[23]   Гр. άσκησις – вправа, άσκητής – атлет, борець, гімнаст, άσκητός – навчений, μυστήριον – таїна, таїнство, таємниця, μύστης – втаємничений, μυστικός – таємничий, містерійний.

[24]   Євдокимов П. Незбагнення Божа любов. – Київ: 2004. – С. 46.

[25]   Роменець В.  А. Історія психології епохи Відродження. – Київ: 1988. – С. 8.

[26]   Киричук О.В., Роменець В.А., Шатенко В.О. Основи психології.    Київ  :   1995. – С. 149-151.

[27]   Ніцше  Ф. Так казав Заратустра.    Київ: 2003.    С. 10.

[28]   Кьеркегор С.   Страх и трепет. – Москва: 1993. – С. 23.

[29]   Бемер Г.  История ордена иезуитов. Орден иезуитов. Правда и вымысел. Сост. Лактионов. А. – Москва: 2004. – С. 31.

[30] Bobrowski F . S ł ownik ł aci ń sko - polski . –Wilno : 1905.Kruczkiewicz B . S ł ownik ł aci ń sko - polski . –Warszawa : 1925. Дворецкий И.Х. Латинско-русский словарь. – Москва: 1976.