3) Переживання Божої присутності

 

Ціле наше пізнання має початок

від того світла найвищого Буття,

яке осліплює настільки, що його вже

 й не зауважуємо, але в дійсності саме

при його допомозі ми пізнаємо.

св. Августин

 

* єврейське свято „Кущів” – прообраз ігнатіанських реколекцій

* діалог з уявним співрозмовником

* діалог з реальним співрозмовником

* переживання Божої присутності – діалог з реальним співрозмовником

* переживання Божої присутності – вибір властивої віддалі до Бога

* „стояти перед Господнім лицем” і „слухати Бога”

 

„Молитися – це залишити ці метушливі окраїни свого єства, де, як сказано, ми звичайно перебуваємо; це означає – зосередитись, зібрати воєдино всі свої здібності та зануритися у непроглядну ніч у глибині своєї душі. Там, на порозі святилища, не залишається нічого іншого, як замовкнути й напружити увагу. Йдеться не про духовне переживання,   не про внутрішній досвід : йдеться про віру – вірити в Присутність” [1] .

 

* Єврейське свято „Кущів” – прообраз ігнатіанських реколекцій

 

Лев. 23, 42-43:   „42 У кучках будете сидіти сім день, кожен тубілець в Ізраїлі сидітиме в кучках, 43 щоб ваші покоління пізнали що Я в кучках посадив був Ізраїлевих синів, коли виводив їх з єгипетського краю. Я Господь, Бог ваш!”

Книга „Левіт” описує установлення свята „Кущів”. Кожного року євреї повинні були сім днів жити поза власними домівками у наметах [2] під голим небом. Це свято нагадувало народові, що земля, будинки і майно не є остаточною метою життя. Вибраний народ, закінчивши свою мандрівку у пустелі і отримавши обіцяну землю, повинен продовжувати свою духовну мандрівку до Небесного Царства. Тиждень перебування у наметах також пригадував їм той період, коли вони мандрували у пустелі, покладаючись на Божу ласку і будучи повністю залежними від Бога. І саме тоді їм нічого не бракувало, у пустелі вони відчували постійну присутність Бога і Його опіку. Це свято мало бути глибшим переживанням Божої присутності і усвідомленням, що житло і майно людина може втратити будь-якої миті. Можна, також, втратити державність. У вогні лихоліть і воєн можуть згоріти всі здобутки національної культури. Людина може одного дня прокинутись серед руїни і попелу. Але це в житті не найбільше лихо. Найбільша трагедія – втратити Бога, без якого всі матеріальні і культурні надбання людства мають малу вартість.

Свято „Кущів” може бути прообразом тижневих ігнатіанських реколекцій. Людина залишає свій затишний дім, свій звичайний ритм життя і оточення, щоб в іншій обстановці, у тиші і самоті оновити свій зв’язок з Богом і відчути Його присутність у своєму житті.

 

Чергують ночі – чорні і ясні –

Не від вогню чи темряви безодні,

Лише від блиску спогадів і снів,

Усіх урядів і дарів Господніх.

І в павутинні перехресних барв

Я палко мрію до самого рання,

Щоб Бог зіслав мені найбільший дар:

Гарячу смерть – не зимне умирання.

Бо серед співу неспокійних днів,

Повз таємничі і вабливі двері,

Я йду на клич задимлених вогнів –

На наш похмурий і прекрасний берег.

Коли ж зійду на каменистий верх

Крізь темні води й полум’яні межі –

Нехай життя хитнеться й відпливе,

Мов корабель у заграві пожежі.

Олена Теліга

 

Пс. 139, 1-12. 23-24:   „1 Господи, випробував Ти мене та й пізнав, 2 Ти знаєш сидіння моє та вставання моє, думку мою розумієш здалека. 3 Дорогу мою та лежання моє виміряєш, і Ти всі путі мої знаєш, 4 бо ще слова нема на моїм язиці, а вже, Господи, знаєш те все! 5 Оточив Ти мене ззаду й спереду, і руку Свою надо мною поклав. 6 Дивне знання над моє розуміння , високе воно, я його не подолаю! 7 Куди я від Духа Твого піду, і куди я втечу від Твого лиця? 8 Якщо я на небо зійду, то Ти там, або постелюся в шеолі ось Ти! 9 Понесуся на крилах зірниці, спочину я на кінці моря, 10 то рука Твоя й там попровадить мене, і мене буде тримати правиця Твоя! 11 Коли б я сказав: Тільки темрява вкриє мене, і ніч світло для мене, 12 то мене не закриє від Тебе і темрява, і ніч буде світити, як день, і темнота як світло! 23 Випробуй, Боже, мене, і пізнай моє серце , досліди Ти мене, і пізнай мої задуми, 24 і побач, чи не йду я дорогою злою, і на вічну дорогу мене попровадь!”

 

Під час одного „Отче наш” стати на віддалі одного або двох кроків від місця контемпляції або медитації, і, підносячи розум  до вищих матерій, розмірковувати, як наш Господь дивиться на мене, і здійснити акт прославлення або упокорення перед Богом [75 ДВ].

 

„Зауважмо, що це споглядання Богом того, хто молиться, тобто, від самого початку ініціатива належить Богові. «Я» перестає перебувати в центрі. Бог контемплює мене” [3] .

„2565. У Новому Союзі молитва це живий зв’язок дітей Божих з їхнім безмежно добрим Отцем, з Його Сином Ісусом Христом і зі Святим Духом. Благодать Царства – це „єдність всієї Пресвятої Трійці з повнотою духу людини”. Таким чином, молитовне життя – це постійне і природне перебування у присутності Трисвятого Бога і в співпричасті з Ним” [4] .

 

* Діалог з уявним співрозмовником

 

Чого ти ждеш? Скажи – чого ти ждеш?

Кого ти виглядаєш з-перед світу?

Кого ти сподіваєшся зустріти,

а най і стрінеш – віри не доймеш?

Василь Стус

 

Задумайтеся над тим, як ми розмовляємо з уявним співрозмовником, а як з реальним. Діалог з уявним співрозмовником ми складаємо самі: ставимо йому подумки якесь питання і самі відповідаємо на нього. В залежності від того, наскільки добре знаємо цю людину, наш придуманий діалог  може більше або менше відповідати дійсності, і при зустрічі з тією людиною можемо пересвідчитись, чи добре передбачили перебіг розмови та спосіб мислення і поведінку тієї людини. Але фактично, навіть якщо добре знаємо цю людину і відгадаємо розмову на сто відсотків, то наш уявний діалог не є розмовою, не є діалогом,   а монологом. Ми розмовляємо самі з собою – як у „Діалогах  ” Платона.   Ці діалоги  не потребують співрозмовника, не потребують іншої особи. Вони є монологами, розмовою з собою, логічними силогізмами, де умовиведення міститься в засновках і, в свою чергу, є засновком для наступного умовиведення. Отже, кінцеве умовиведення або висновок такого діалогу міститься в початкових засновках, які, в свою чергу, містяться в голові однієї особи. Іншої особи немає, отже нема діалогу, а є монолог у формі діалогу, є фікцією діалогу.

Розумом ми можемо відчувати такого співрозмовника навіть дуже змислово і в уявній розмові зазнавати сильних емоцій: серце  буде битись сильніше, підвищиться тиск. Часом ми прокидаємось у холодному поту і з полегшенням усвідомлюємо, що це був тільки сон . Таке переживання  присутності іншої людини є фікцією, втечею від реальності, проекцією на іншу людину своїх прагнень та страхів.   Більш глибокі переживання називаються галюцинаціями, а ще глибші – психічною хворобою.

До первородного гріха люди були у постійному контакті з Богом, у постійній Божій присутності, у постійному діалозі  любові. Любов давала людині надприродне життя, і людина перебувала в правдивій Божій реальності. Перебувати у реальності означає мати безперервний контакт з Іншою Особою, джерелом свого життя. Після первородного гріха контакт перервався і людина втратила почуття реальності, але не втратила прагнення Безконечної Любові, і тому намагається його якось реалізувати. Але, втративши надприродний зір, людина не може відрізнити Бога від створінь, робить собі ідолів, і контакт з реальною Особою намагається замінити на контакт з уявною.

Світ нашої уяви – це, з однієї сторони, прагнення  повернутись до втраченого раю, з другої, – прояв психічної хвороби, набутої по вигнанні з раю, чого ми не можемо і не хочемо зрозуміти.

 

* Діалог з реальним співрозмовником

 

Коли у небі вдарить грім,

А блискавка розгорне крила −

Одразу у єстві моїм

Пробудиться незнана сила.

І серце тягнеться моє

В захмарну далечінь безкраю.

І світло на душі стає −

Неначе з Богом розмовляю.

Освятиться земна краса,

Поменшає моя скорбота,

Неначе я і небеса −

То є одна жива істота...

Микола Руденко

 

Тепер згадаймо реальні розмови з реальними людьми. Звернімо увагу на два види розмов.

а) Ми розмовляємо з людиною, від якої в чомусь залежні, і в цій розмові ставимо перед собою конкретну мету. Наприклад, після новіціату потрапити до певної спільноти. Отже, спочатку просимо настоятеля, що хочемо там бути, потім починаємо його переконувати, що там наше місце, що так буде краще для Згромадження, для Церкви Христової...

А тепер трохи задумаймося над такою розмовою. В цій ситуації є ще одна людина, отже, неначе є діалог . Але коли замислимося глибше, то зрозуміємо, що в даній ситуації діалогу немає, є тільки той самий монолог, вдалий або невдалий, – наш співрозмовник був для нас предметом, а не особою.

б) Ми розмовляємо з людиною, від якої незалежні. Розмова не має жодної мети. Просто уважно слухаємо співрозмовника, намагаємося зрозуміти спосіб його мислення,  сприйняття світу, Бога, інших людей. Задаємо йому запитання, отримуємо відповіді. В чомусь погоджуємося, в чомусь ні. Тільки така розмова може назватись діалогом, коли ми не плануємо її перебігу і кінцевої мети, коли ми відкриті на іншу людину, бачимо в ній цікаву особу, від якої можна чогось навчитися. Не чинимо на цю людину жодного тиску. Це діалог  двох вільних осіб. І тільки за такої ситуації ми маємо відчуття чи переживання присутності іншої особи.

 

*  Переживання Божої присутності – діалог з реальним співрозмовником

 

Переживання Божої присутності  повинно бути подібне до переживання  співрозмовника у вищеописаній ситуації. Тільки ми від Бога повністю залежні. Але, у даному випадку залежність інша, ніж від людей. Це залежність любові. Той, від якого ми повністю залежні, робить усе можливе для нашого щастя. І ця залежність, – Провидіння, яке повинно нам надати почуття спокою і безпеки, охорони перед нещастям. Але в молитві ми є не­вільниками своїх амбіцій, прагнень, мрій, від яких часом повністю залежні, і це вже не молитва як діалог любові двох осіб, а монолог, тиск на Бога, а практично – тиск на себе, ни­щення себе.

Найдосконаліший діалог  любові між особами існує лише між Особами в Божественній Трійці. Це ідеал, до якого ми мусимо стреміти. Отже споглядайте „Трійцю” Рубльова і вчіться діалогу любові і Божій присутності.

 

Оскільки в усіх подальших духовних вправах ми користуємось розумом, щоб розмірковувати, та волею , щоб збуджувати почуття , необхідно звернути увагу на те, що, коли керуємось волею, розмовляючи вголос чи подумки з Господом Богом, або святими, необхідно більшої пошани з нашого боку, аніж коли користуємось розумом для зрозуміння чогось іншого [3  ДВ].

 

Діткнуте серце мову зачинає,

З глибин течуть зізнання, ніби кров.

Оксана Бігун

 

* Переживання Божої присутності – вибір властивої віддалі до Бога

 

Між Богом і людиною існує велика різниця, і відношення людини до Бога, переживання  Божої присутності в молитовному діалозі повинно бути іншим, ніж переживання присутності іншої людини в міжлюдських взаєминах. У відношенні до Бога людина повинна прийняти поставу благоговіння і вибрати необхідну дистанцію. Приведені нижче біблійні тексти унаочнюють цю поставу як зі сторони Бога, так і зі сторони людини:

Вих. 3, 5:   „... Не зближайся сюди! Здійми взуття своє з ніг своїх, бо те місце, на якому стоїш ти, земля це свята!”

Іс. 65, 5:   „...Спинись, не зближайся до мене, бо святий я для тебе!”

Лк. 3, 16:   „... але йде ось Потужніший за мене, що Йому розв’язати ремінця від Його взуття я негідний...”;

Лк. 5, 8:   „А як Симон Петро це побачив, то припав до колін Ісусових, кажучи: Господи, вийди від мене, бо я грішна людина!”

Мт. 8, 8:   „А сотник Йому відповів: Недостойний я, Господи, щоб зайшов Ти під стріху мою...”

Неправильним було би сприйняття Бога як східного деспота, а внутрішньої постави благоговіння і властивої віддалі до Бога – як двірських церемоній. Для унаочнення і зрозуміння того, про що йдеться, приведу таку аналогію: споглядаючи в музеї якусь картину, ми спонтанно шукаємо властиву віддаль до неї – бо якщо станемо заблизько, а картина велика, то втратимо сприйняття цілісності, і навпаки – якщо станемо задалеко, то будемо бачити лише загальні контури. Переживання Божої присутності повинно бути одночасно переживанням  і трансцендентності (усвідомленням великої різниці між Богом і людиною, тобто святості Бога і своєї гріховності), і іманентності (найбільшої інтимної єдності з Богом) Бога.

 

* „Стояти перед Господнім лицем” і „слухати Бога”

 

Біблійний пророк Самуїл мав двох духовних учителів : Анну – рідну маму і священика Ілію. Мати навчила його „стояти перед Господнім лицем”: „А Анна не пішла, бо сказала до чоловіка свого: Аж коли буде відлучений цей хлопчик, то відведу його, і він з'явиться перед Господнім лицем, і назавжди позостанеться там!” (1 Сам. 1, 22), а священик Ілія – „слухати Бога”: „І сказав Ілій до Самуїла: Іди, лягай. І якщо знову покличе тебе, то скажеш: Говори, Господи, бо раб Твій слухає Тебе!” (1 Сам. 3, 9). І тому початкове релігійне виховання в сім’ї має велике значення.

 
   

[1]   Каффарель А.   В присутствии Бога. – Брюссель: 1992. – С. 12.

[2]   зроблених з гілля та листя дерев і кущів (тому й Кущів) так, щоб через нещільний дах було видно зоряне небо.

[3] Barry W . A .    Nasz spos ó b post ę powania . – Krakόw: 2004. – S. 11.

[4]   Катехизм Католицької Церкви. – Львів: 2002.