4) Тіло в медитації

 

* сучасна наука

* на поставу тіла впливає культура

* св. Ігнатій Лойола дає повну свободу у виборі постави тіла

* антропологія  Декарта

* дух, душа і тіло – неподільна цілість

* антропологія  Спінози

* антропологія староіндійських учених

* гріхопадіння – зміна акцентів існування з реального світу на віртуальний

* християнство та інші релігії

 

Вілфрід Стініссен  писав: „Більшість з нас живе з переконанням, що тіло і душа – дві різні речі, яких не слід змішувати. Вважаємо, що тіло добре почувається після гімнастики, а душа – після медитації.   Не розуміємо, що тіло може добре почуватися після медитації, а душа – після гімнастики. Бог поєднав тіло з душею: Він вдихнув свого Духа в тіло. Що Бог з’єднав, людина нехай не розділяє” [1] .

 

* Сучасна наука

 

„Безпосередній вплив тіла на психіку проявляється у тому, що психічні та фізіологічні функції у значній мірі можуть визначатися навіть статичною позою людини.

Багатьма експериментами були показані конкретні форми впливу тілесних поз на психіку. Відомо, наприклад, – якщо людину штучно позбавляють зорових, слухових та інших відчуттів , то у неї розпочинаються різноманітні галюцинації. Було виявлено, що в таких випадках вони розвиваються швидше, якщо піддослідні знаходяться у лежачому положенні, і рідше – в сидячому положенні. Це означає, що навіть невелике напруження м’язів якоюсь мірою тонізує кору головного мозку і тим самим знижує інтенсивність галюцинацій.

В інших експериментах вивчався взаємозв’язок процесів мислення і положення тіла. Було виявлено, що зміна пози вплинула на 5 із 17 видів вимірювання при виконанні трьох із п’яти різних психологічних тестів. Це означає, що в лежачому положенні зменшуються функції мислення і що в цьому положенні краще не пробувати розв’язувати важкі задачі.

Цікаві дослідження психофізіолога К. І. Платонова над піддослідними у гіпнотичному стані. Він викликав у них різні емоції шляхом однієї лиш пасивної зміни положення рук. Важливо, що при цьому змінювались також і фізіологічні параметри організму” [2] .

 

* На поставу тіла впливає культура

 

Мт. 6, 6:  А ти, коли молишся, увійди до своєї комірчини, зачини свої двері, і помолися Отцеві своєму, що в таїні; а Отець твій, що бачить таємне, віддасть тобі явно”.

На поставу тіла в молитві великий вплив має культура  і епоха, в якій ми живемо. Згадаймо, скільки в нашій Церкві ми мали і ще сьогодні маємо непорозумінь, напружень і сварок про те, як належить причащатись: навколішки чи стоячи. Молодій людині в церкві соромно сісти на Службі Божій, щоб не виглядати непобожною.

 

* Св. Ігнатій дає повну свободу у виборі постави тіла

 

Св. Ігнатій  вже в XVI ст. дає людям повну свободу у виборі постави тіла – щоби тільки тіло допомагало, а не перешкоджало в молитві.

 

Розпочати споглядання  навколішках, або лежачи хрестом, чи навзнак, або сидячи, або стоячи, проте, завжди намагаючись знайти те, чого бажаю. Тут слід звернути увагу на дві речі.

По-перше:  Якщо знайду те, чого хочу, стоячи на колінах, не міняю пози, а якщо лежачи хрестом, то теж не змінюю пози.

По-друге:  У пункті, в якому знайду те, чого шукаю, затримаюся і спочину, доки не вгамую прагнення,  і аж потім перейду до іншого пункту [76  ДВ].

 

* Антропологія  Декарта

 

Східні системи медитації мають сьогодні великий успіх завдяки розбудованій системі участі тіла  в молитві.

У минулі часи християнство негативно ставилось до тіла: душа  безсмертна, отже її треба рятувати, тіло тлінне, воно є перешкодою душі, спокушає душу, його треба вмертвлювати, нищити. У XVII ст. Рене Декарт повністю відділив душу від тіла, назвавши їх цілком різними світами: душа – мисляча річ (res cogitans), тіло – протяжна річ (res extensa) – це, так званий, дуалізм Декарта .

У наші часи людському тілу  повернули його гідність і значення, але тільки теоретично. Практично в підручниках духовності і молитви тілу відводять мізерну роль, отож у читача може виникнути враження, що людина молиться лише душею.

 

* Дух, душа і тіло – неподільна цілість

 

Людина у своїй троїчності: як дух, душа  і тіло,   є неподільною цілістю, одним організмом, і молитись потрібно цілим організмом, а не якоюсь частиною. Усвідомлювати своє „Я”, себе як особу, ми повинні не тільки на психодуховному рівні, – як мислячу духовну істоту, запхану в матерію, в тіло, а на рівні соматично-психо-духовному. І наші розпорошення на молитві, думки, які перешкоджають молитві, – це знак, що ми втікаємо в молитві від тіла, а тим самим від свого „Я”, від себе самих, відділяємо тіло від своїх думок, відділяємо соматичну сферу від психо-духовної. Свою неподільну особу ми ділимо, розбиваємо на частини, і в цьому випадку сума складових не рівняється цілості. Цілість набагато більша від суми складових. Практично це означає, що ми не сприймаємо своєї тілесності, вважаємо, що тіло нас обмежує і принижує. І тому участь тіла в молитві сором’язливо замовчується.

Св. Григорій Палама  вчив, що у контемплятивному спогляданні тіло також бере участь.

 

* Антропологія  Спінози

 

Дуже цікавою в цьому відношенні є антропологія Баруха Спінози,  філософа XVII ст., якого багато хто вважає безпросвітним пантеїстом: душа  і тіло суть атрибути однієї субстанції. Отже, духовне і тілесне – це прояви єдиної субстанції: все те, що відбувається в душі, відбувається також і в тілі, і навпаки. Душа і тіло – це неподільна єдність.

Отже, ми мусимо повернутися до нашого тіла, увійти в нього, повернути нашому організмові єдність і цілість. Починайте молитися від тіла, усвідомте, що тіло  також молиться, і якщо думка буде кудись відволікатись, то повертайте її до тіла. Починайте молитву з соматичного рівня, не перескакуйте його.

 

* Антропологія староіндійських учених

 

„Згідно з ученням староіндійських учених „душа ” є проявом єдиної існуючої субстанції і становить різновид найсубтельнішої матерії. Таке загальне переконання, виражене, між іншим, у філософській системі „санках”, дало змогу індійським ученим на протязі століть застосовувати природознавчий та експериментальний підхід до психології. Саме на підставі такого підходу до загальнопсихологічної теорії стало можливим опрацювання методів тренування незвичних, парапсихологічних здібностей, якими сьогодні так славиться Індія” [3] .

Сьогодні в деяких реколекційних домах Заходу ігнатіанську медитацію  дуже успішно поєднують з тілесними і дихальними вправами йогів. У традиційних християнських колах це викликає бурхливу негативну реакцію: християнство перемішують з поганством, диявол таким способом проникає в Церкву і нищить її з середини.

Звернімося до одного тексту, написаного радянським ученим в епоху існування Радянського Союзу.

„Дослідження особливостей стану організму, зв’язаного з повним розслабленням скелетних м’язів, було проведено американським ученим Е.  Джейкобсоном. Спочатку він поставив собі за мету вивчення можливостей діагностування людських емоцій по характеру розподілення напружених груп м’язів. За якийсь час йому вдалося встановити, що при емоційних реакціях у здорових і хворих людей завжди проявляється напруження скелетної мускулатури з різною, точно визначеною для кожної емоції локалізацією. Так, депресивні стани супроводжуються напруженням дихальної мускулатури, при емоціях страху напружуються м’язи мовнорухального апарату і м’язи потилиці. Природно було зробити висновок, що психічні процеси можна вимірювати, оскільки їх об’єктивні прояви зв’язані з різними рівнями мускульного напруження. Пізніше вияснилось, що у хворих неврозами постійно зберігається підвищене напруження скелетних м’язів, а це приводить до перенапруження нервових процесів і викликає відчуття втоми та загальної слабкості. Навчаючи таких людей особливим вправам розслаблення, Джейкобсон упевнився, що вони можуть стати ліками. Пізніше вони стали відомі як „метод прогресивної (послідовної) релаксації”.

Для хворих неврозами характерні, окрім того, нав’язливі думки, ідеї, асоціації. Вони також викликають підвищений тонус м’язів, який з часом у різних частинах тіла набирає застійного характеру. Виявилось, що гальмування сторонніх мисленнях асоціацій і нав’язливих думок полегшується, якщо людина зможе розслабити саме ті м’язи, які при відповідних асоціаціях мимовільно напружуються. Загальне розслаблення послаблює і навіть повністю видаляє властивий невротикам негативний фон. Але такий спосіб лікування був визнаний лише через десять років, після того, як німецький психотерапевт І. Г. Шульц створив комплексний метод саморегуляції станів, названий автогенним тренуванням, і який містив у собі загальне розслаблення м’язів.

Другою ланкою в системі саморегуляції психічного напруження є режим дихання. У працях радянського фізіолога А. І. Ройтбака було показано, що нервові імпульси з дихального центра розповсюджуються по спеціальним нервовим каналам до кори мозку і дуже вагомо впливають на його тонус: вдих – підвищує, а видих – зменшує” [4] .

 

* Християнство та інші релігії

 

В якій мірі християни в своїй духовності  можуть використовувати традиції інших релігій?

„... в індуїзмі люди дошукуються Божих таїнств та виявляють їх невичерпним багатством міфів та бистроумними філософськими шуканнями й шукають визволення з обмежень нашого існування в різних формах аскези, чи в глибоких міркуваннях, чи то в любовному і довірливому звертанні до Бога. В будизмі, відповідно до різноманітних його форм, визнається основна недостатність цього змінного світу і навчається людей такого шляху, яким вони,  побожно і з довір’ям, могли б набути стан досконалого звільнення, або власними зусиллями чи за допомогою з висот, дійти до найвищого просвічення. Так теж й інші релігії, що знаходяться по всьому світі, стараються різними способами зарадити неспокоєві серця людей, вказуючи різні шляхи, тобто вчення та заповіді життя й священні обряди.

Католицька Церква не відкидає нічого з того, що в тих релігіях є правдиве і святе. З щирою пошаною дивиться на ці способи життя і дії, на ці заповіді й науки, що, хоча в багатьох речах є відмінні від того, що вона визнає і проповідує, не рідко, однак, виявляють промінь тієї Правди, що просвітлює всіх людей (Відношення Церкви до нехристиянських релігій 2).

... Нехай пильно розважать, як можна б використати в житті християнського чернецтва ті аскетичні й контемплятивні передання, яких зерна Бог засіяв у деяких старинних культурах,   ще перед євангельською проповіддю (Місійна діяльність Церкви 18)” [5] .

Д. Неру  писав:

„Система йоги у своїй суті – це метод дисципліни тіла і розуму за посередництвом психічного та фізичного тренування... Таким методом може користуватися кожна філософська система, без огляду на теоретичні підстави. Цим методом можуть користуватися навіть визнавці атеїстичної філософії [6] .

Ансельм  Ґрюн, відомий фахівець у царині духовності, книжки якого сьогодні дуже популярні, говорить:

„Медитація дзен навчила мене сидіти в тиші та тривати в цій поставі. Я зрозумів, що йдеться не про якесь розважання,  але про саме лише перебування, про шлях до центру своєї самості” [7] .

Том Мертон  говорить:

„Головною особливістю дзен є те, що він відкидає усі дріб’язкові конструкції, щоб повернутися, наскільки це є можливим, до чистої, не артикульованої та не виясненої підстави безпосереднього досвіду . Досвіду чого? Самого життя. Що означає моє існування, моє життя, ким є то «я», що існує і живе? Яка різниця між автентичним і позірним самознанням існуючої та живучої самості? Чим є і чим не є основні факти екзистенції?...

Дзен не прагне формулювати тривкі твердження про досвід , а прагне торкнутись дійсності безпосередньо – без логічної вербалізації.

Чи можливо, щоб християни практикували дзен так само добре, як і буддисти? Так, якщо дзен будемо розуміти як пошуки чистого та безпосереднього досвіду в метафізичній площині, вільній від мовних формулювань і апріорних мовних понять. У богословській площині виникають труднощі” [8]  .

Кардинал Йосиф Рацінгер  писав:

„Богослов’я лише тоді може виконувати свою місію, коли насправді вийде поза всі традиції й звернеться до самого розуму у цілковитій відкритості на правду” [9] .

„Істотним є зрозуміння і признання, що не йдеться про християнізацію окресленої йоги, але про використання її для християнства, використання для християнського життя (особливо посвяченого контемпляції)   беззаперечних цінностей йогічних дисциплін. Усе, що в йозі допомагає діалогу, можна сміливо адаптувати. Все, що шкодить, слід усунути. Християнство спирається на воплоченні Божого Сина. Це воплочення повинно надати християнській йозі, про яку мріємо, автентичних цінностей” [10] .

На мою думку, східні системи медитації : йога , дзен  тощо впливають негативно на тих християн, для яких християнство є елементом культури й традиції. Це поверхневе християнство, яке ніколи глибоко не задумується над суттю своєї релігії,   не прагне ґрунтовно пізнати вчення Церкви. В одних випадках такі християни стають фанатиками своєї релігії,   ненавидячи всі інші релігії  й культури,   в других випадках – не маючи глибинного прив’язання до своєї релігії  – стають релігійними лібералами, проявляючи повний індиферентизм до Христового вчення. І коли випадково захопляться йогою чи чимось подібним, і отримають яку користь з цього, то без будь-якого мислення ставлять буддизм на рівні з християнством або ще вище.

Пошли дурного молитися – то він розіб’є своє чоло.  Проблема завжди знаходиться у самій людині, а не зовні. Шукання зовнішніх винуватців, а в даному випадку, – звинувачення інших релігій зводить людину на манівці та не дає можливості подивитися правді в очі.

Існує ще таке пояснення захоплення Заходом східними релігіями . Сьогоднішій світ називають світом без батька, великою кризою  батьківства. Діти мають великі проблеми у стосунках зі своїм батьком, натомість з матір’ю – менші. Це позначається на їхньому релігійному світогляді. Християнство – це релігія Бога-Батька, Отця. Проблеми з рідним батьком автоматично переносяться на проблеми з Богом-Батьком. Людина підсвідомо шукає релігію Матері, яка їй більше відповідає. А в східних релігіях немає конфронтації з Богом-Отцем-Особою, а злиття з природою-Матір’ю.

Окрім того східний гуру-вчитель  стає замінником рідного батька, що в християнстві повинен би виконувати священик. Але священство в основній своїй масі духовно не приготовлене, щоб взяти на себе таку місію. І тому люди тягнуться до містицизму далекої, казкової та загадкової Індії, де все сприймається в рожевих кольорах.

 

* Гріхопадіння – зміна акцентів існування з реального світу на віртуальний

 

Бт. 2, 19-20: „19 І вчинив Господь Бог із землі всю польову звірину, і все птаство небесне, і до Адама привів, щоб побачити, як він їх кликатиме. А все, як покличе Адам до них, до живої душі воно ймення йому. 20 І назвав Адам імена всій худобі, і птаству небесному, і всій польовій звірині”.

Наші прародичі у своєму розвиткові були направлені на пізнання  зовнішнього світу як Божого об’явлення. Первісний світ був ідеальним Божим творінням: „І побачив Бог усе, що вчинив. І ото, вельми добре воно!” (Бт. 1, 31). Усі свої зусилля вони прикладали до зрозуміння Божих творінь і жили в реальному Божому світі усім своїм єством. Після гріхопадіння людина почала створювати свій світ, перероблюючи Божий. І тепер вона спрямована на пізнання своїх творінь, на змінювання світу, і тому більшу частину свого життя перебуває не в реальному світі, а у віртуальному. Говорячи образно, ми тепер більше живемо не у своїх фізичних тілах,   а у своїх головах; не у реальному чуттєвому сприйнятті світу, а у своєму внутрішньому  сприйнятті, хоча усвідомити це не просто. Але при такому сприйнятті тіло – всього-на-всього матерія, яка не має нічого спільного з духом, і молитва тілом буде нагадувати більше гімнастику, ніж молитву.

 
   

[1]   Życie duchowe 37. – Kraków: 2004. – S. 69.

[2]  Гримак Л .    П. Резервы человеческой психики. – Москва: 1987. – С. 85-86.

[3]  Dubrow A .    Puszkin W .    Parapsychologia i wsp ół czesne przyrodoznawstwo . –Warszawa : 1989. – S. 27-28.

[4]   Гримак Л. П. Резервы человеческой психики. – Москва: 1987. – С. 114-116.

[5]   Документи Другого Ватиканського Собору. – Львів: 1996.

[6]   Słomka W.   Medytuję więc jestem. – Łódź: 1992.  – S. 27.

[7]  Paulas J ., Š ebek J . Anzelm Gr ü n odpowiada na pytania . – Krakόw: 2003.– S. 107.

[8]   Nouwen H. Spotkania z Mertonem.    Kraków: 2005. – S. 125-126.

[9]  Williams P. Nieoczekiwana droga. –Kraków: 2005 . – S. 8.

[10] Dalmais I.H. Wiara chrześcijańska wśród religii świata.– Warszawa: 1991 . – S. 78 .