4. Схема ігнатіанського методу молитви

 

Се Мойсей на молитві стоїть,

Розмовляючи з Богом,

І молитва та небо боде,

Мов поломінним рогом.

Хоч заціплені міцно уста

І не чуть його мови,

Але серце його розмовля

І кричить до Єгови.

Підіймається сонце, пала

Вся небесная стеля,

І стоїть на молитві Мойсей

Нерухомий, як скеля.

Вже полуденний демон степом

Шле знесилля і змору,

Та Мойсея мов руки чиїсь

Підіймають все вгору.

Від такої молитви тремтять

Землянії основи,

Тають скелі, як віск, і дрижить

Трон предвічний Єгови.

Іван Франко . „Мойсей”

 

„Жо­ден ін­ший твір ка­то­ли­цької лі­те­ра­ту­ри не­мож­ли­во з ним (тво­ром св. Іг­на­тія ) по­рів­ня­ти – з ог­ля­ду на іс­то­рич­ний вплив. Си­ла „Ду­хов­них Вправ” ду­же швид­ко змі­ни­ла всю Церк­ву. На про­тя­зі чо­ти­рьох сто­літь бу­ло біль­ше ніж п’ять ти­сяч ви­дань ці­єї книж­ки” [1]  .

„Ду­хов­ні Впра­ви про­по­ну­ють не стіль­ки пев­ну ду­хов­ність у рам­ках хри­сти­ян­ської ду­хов­но­сті, скіль­ки ме­тод вті­лен­ня у жит­тя єван­гель­ської ду­хов­но­сті. То­му ни­ми мо­жуть ко­ри­сту­ва­тись усі ви­ди хри­сти­ян­ської ду­хов­но­сті” [2]  .

„Ду­хов­ні Впра­ви” св. Іг­на­тія  зро­би­ли ве­ли­кий вплив на пос­тан­ня різ­но­ма­ніт­них жі­но­чих чер­не­чих Кон­гре­га­цій. І хо­ча не іс­нує жі­но­чо­го Ор­де­ну сес­тер єзу­ї­ток, але, по­чи­наю­чи від XVII ст. і аж до на­ших днів ба­га­то жі­но­чих Чи­нів на­зи­ва­ю­ть­ся „іг­на­ті­ан­сь­ки­ми кон­гре­га­ція­ми”. Ось що пи­ше Те­ре­за де Су­бі­ран , за­снов­ни­ця „Згро­ма­джен­ня Ма­рії-По­міч­ни­ці”:

„Гос­подь до­зво­лив, щоб „Впра­ви” св. Іг­на­тія ста­ли ко­ли­скою на­шо­го Згро­ма­джен­ня і пос­тій­ним за­со­бом йо­го зро­стан­ня... Не­хай для на­ших сес­тер „Впра­ви” ста­нуть на­стіль­ки бли­зьки­ми, щоб во­ни мог­ли зна­хо­ди­ти в них вка­зів­ки для усіх сво­їх вчин­ків і рі­шень...” [3]  .

„Ду­хов­ні Впра­ви” св. Іг­на­тія нав­чи­ли То­ма Мер­то­на , ві­до­мо­го в усьо­му сві­ті тра­пі­ста, мо­ли­ти­ся:

„«На­скіль­ки пам’ятаю, я при­свя­тив тим «Впра­вам» ці­лий мі­сяць, го­ди­ну що­ден­но. Я ви­би­рав спо­кій­ні по­луд­не­ві го­ди­ни, ко­ли па­ну­ва­ла пов­на ти­ша.

Книж­ка ра­ди­ла за­сло­ни­ти вік­на, отож я опус­кав што­ри на­стіль­ки, щоб мож­на бу­ло чи­та­ти та ба­чи­ти Розп’яття, що ви­сі­ло над мо­їм ліж­ком. «Впра­ви» за­охо­чу­ва­ли ме­не по­ду­ма­ти над по­зою  ті­ла в мо­лит­ві да­ва­ли ме­ні пов­ну сво­бо­ду ви­бо­ру.

Ви­бір по­зи був для ме­не ве­ли­кою про­бле­мою. Я мо­лив­ся, роз­ду­му­вав і в кін­ці сів на під­ло­гу, схре­стив­ши но­ги. Ду­маю, що єзу­ї­ти бу­ли б зди­во­ва­ні, по­ба­чив­ши, що я ви­ко­ную їх­ні «Ду­хов­ні Впра­ви» в по­зі Ма­хат­ми Ган­ді . Але це да­ва­ло до­б­рі ово­чі. Біль­шу час­ти­ну ча­су я вдив­ляв­ся у Розп’яття або не від­во­див очей від під­ло­ги. Я по­чав роз­ду­му­ва­ти – чо­му Бог спро­ва­див ме­не в цей світ?» «The Seven Sto­rey Moun­tain, 323».

Пос­тій­не вдо­ско­на­лен­ня мо­лит­ви гли­бо­ко впли­ва­ло на спо­сіб жит­тя Мер­то­на. Най­більш від­чут­ним бу­ло йо­го  праг­нен­ня до впо­ряд­ко­ва­но­го жит­тя і зро­стаю­ча враз­ли­вість на кра­су при­ро­ди.

Зда­ва­лось, що ду­хов­на сво­бо­да , в якій він зро­став, ро­бить йо­го більш від­кри­тим для ото­чен­ня. Змен­шу­ва­лась йо­го дра­тів­ли­вість, не­спо­кій­ність, а при­ро­да, яку він до то­го не за­ува­жу­вав, від­чи­ня­ла пе­ред ним свою кра­су.

Мо­же­мо ли­ше ди­ву­ва­ти­ся, як мо­лит­ва роз­плю­щує очі лю­ди­ни на при­ро­ду, як чи­нить її спро­мож­ною до спо­гля­дан­ня та пік­лу­ван­ня про ін­ших. Лю­ди, що мо­лять­ся, за­мість то­го, щоб ма­ні­пу­лю­ва­ти сві­том, від­чи­няю­ть­ся для ньо­го. Вже не шар­па­ють, а гла­дять, не ку­са­ють, а ці­лу­ють. Лю­дям, що мо­лять­ся, при­ро­да мо­же від­кри­ти­ся у ін­шо­му світ­лі. З пе­ре­шко­ди пе­ре­тво­рю­є­ть­ся на шлях; із за­хис­но­го щи­та пе­ре­тво­рю­є­ть­ся на ву­аль, крізь яку про­бли­ску­ють не­зна­ні го­ри­зон­ти” [4]  .

Ці­ка­во та­кож зга­да­ти Еди­ту  Штайн, яка са­мо­стій­но ро­би­ла іг­на­ті­ан­ські ре­ко­лек­ції  по книж­ці „Ду­хов­ні Впра­ви” св. Іг­на­тія ще до сво­го на­вер­нен­ня , ко­ли во­на ще на­зи­ва­ла се­бе не­ві­рую­чою лю­ди­ною.

О. Ме­чи­слав Бед­наж  ТІ, ве­ли­кий зна­вець іг­на­ті­ан­ської ду­хов­но­сті, опи­сує ме­тод ви­ко­нан­ня ду­хов­них вправ  так:

„Транс­цен­де­ція зле­ту лю­бо­ві та іма­нен­ція роз­то­роп­но­го реа­ліз­му. Про­бу­джен­ня ве­ли­ких праг­нень і роз­пі­знан­ня роз­то­роп­но­го ви­бо­ру. Роз­то­роп­на лю­бов, а не ди­ка ек­заль­та­ція по­чут­тів та праг­нень, і не міл­ка, за­зем­ле­на й ви­гі­дна роз­то­роп­ність „си­нів цьо­го сві­ту” (Лк. 16, 8).

Ме­тод по­вто­рень кар­бу­ван­ня гли­бо­ких вра­жень у сві­до­мо­сті че­рез сис­те­ма­тич­не по­вто­рен­ня вправ, − щоб об’явлену прав­ду кра­ще „по­чу­ти” і глиб­ше в неї увій­ти” [5]  .

 

Не одлюби свою тривогу ранню, –

Той край, де обрію хвиляста каламуть,

Де в надвечір’ї вітровії тчуть

Єдвабну сизь, не віддані ваганню.

Ходім. Нам є де йти – дороги неозорі,

Ще сизуваті в прохолодній млі.

Нам є де йти – на хвилі, на землі –

Шляхи – мов обрії – далекі і прозорі.

Шумуйте, весни – дні, ярійте, вечори,

Поранки, шліть нам усмішки лукаві!

Вперед, керманичу! Хай юність догорить –

Ми віддані життю і нам воздасться в славі.

Василь Стус

 

Тер­мін „ме­тод” (гр. μέθοδος – шлях пі­знан­ня ; тео­рія, вчен­ня) в да­ній пра­ці вжи­ва­є­ть­ся у двох зна­чен­нях:

як шлях ду­хов­но­го пі­знан­ня  – і не стіль­ки св. Іг­на­тія , скіль­ки ав­то­ра да­ної пра­ці, про­сяк­ну­то­го „Ду­хов­ни­ми Впра­ва­ми” св. Іг­на­тія ;

як тео­рія – тео­ре­тич­не об­ґрун­ту­ван­ня мо­го осо­би­сто­го внут­ріш­ньо­го ду­хов­но­го до­сві­ду.

По­яс­нен­ня яко­гось ме­то­ду ду­хов­но­сті  по­діб­не до пе­ре­кла­ду тво­ру з од­ні­єї мо­ви на ін­шу, з од­ні­єї мен­таль­но­сті на ін­шу, з од­ні­єї сис­те­ми сві­то­гляд­них по­нять на ін­шу. Пав­ло Мов­чан ха­рак­те­ри­зує осо­бу пе­ре­кла­да­ча так:

„Пе­ре­кла­дач – сві­док, а сві­доцтво йо­го на­сам­пе­ред по­вин­но бу­ти прав­ди­вим. Він – сві­док іс­тин­но­сті тво­ру, і він від­по­ві­дає за іс­тин­ність сво­їх по­ка­зань. Як­що дійс­ний стан ре­чей пе­ре­да­є­ть­ся ним у пе­ре­кру­че­но­му ви­гля­ді, то це лже­сві­доцтво. При­чи­ни йо­го мо­жуть бу­ти різ­ни­ми. Од­на з най­важ­ли­ві­ших – різ­не ро­зу­мін­ня іс­тин­но­сті пое­тич­них фак­тів. Тоб­то – ду­шев­на не­спів­мір­ність. „Лже­сві­доцтво” у твор­чо­сті при­зво­дить до роз­дво­єн­ня осо­би­сто­сті. Тол­мач імі­тує по­чут­тя , які йо­му не при­та­ман­ні. По­ру­шу­є­ть­ся гар­мо­нія, з’являються сим­пто­ми „не­чис­то­го сум­лін­ня”. „Лже­сві­доцтва” мо­жуть бу­ти гра­ма­тич­ні, лек­сич­ні, сти­лі­стич­ні. Не­прав­ди­ве мов­лен­ня ство­рює ін­ший об­раз, який не має з ре­аль­ним нія­кої або май­же нія­кої внут­ріш­ньої схо­жо­сті. Про­бле­ма спів­від­но­шу­ва­но­сті змі­сту пе­ре­кла­ду з змі­стом ори­гі­на­лу – важ­ли­ва про­бле­ма, во­на не по­верх­не­ва, не ві­зу­аль­на. У нас не­має при­сто­су­вань ти­пу „лай де­тек­то­рів”, які ви­ко­ри­сто­ву­ю­ть­ся у кри­мі­на­лі­сти­ці для ви­зна­чен­ня брех­ні. Але є ду­шев­ні ін­ди­ка­то­ри, які ви­яв­ля­ють для нас ча­ст­ку іс­тин­но­сті, прав­ди­во­сті у будь-яко­му тек­сті. Що ви­ща твор­ча на­пру­га ав­то­ра, то ви­щий по­каз­ник іс­тин­но­сті. Мі­ра ху­дож­ньо­сті, якість пе­ре­кла­ду ви­яв­ляє сту­пінь осо­би­стіс­но­го від­но­шен­ня до ори­гі­на­лу. Кож­ний пе­ре­кла­дач має в роз­по­ря­джен­ні влас­ну сис­те­му по­зна­чень і влас­не сми­сло­ве по­ле – від цих двох ко­ор­ди­нат за­ле­жить якість пе­ре­кла­ду. У влас­но­му змі­сто­во­му по­лі і у влас­ній сис­те­мі по­зна­чень транс­фор­му­ю­ть­ся спри­йня­ті пе­ре­кла­да­чем об­раз­ні зна­ки ори­гі­на­лу. Но­ві зна­чен­ня, по­черп­ну­ті з ори­гі­на­лу, не­рід­ко зба­га­чу­ють змі­сто­ве по­ле пе­ре­кла­ду.

Кож­ний пе­ре­кла­дач прив­но­сить у ори­гі­нал щось своє, ком­пен­сую­чи втра­ти пев­ни­ми зна­хід­ка­ми. Але го­лов­не у спра­ві пе­ре­кла­ду – емо­цій­на пе­ре­кон­ли­вість, об­ґрун­то­ва­ність транс­фор­ма­цій. Пе­ре­кон­ли­вість – це при­страс­ність. При­сут­ність сер­ця – ось го­лов­на умо­ва для пе­ре­кла­да­ча” [6]  .

По­ба­чив­ши план­ку, так ви­со­ко під­ня­ту, ми­мо­во­лі опус­ка­ю­ть­ся ру­ки і хо­ло­не сер­це . Зни­кає будь-яке ба­жан­ня щось пи­са­ти. За­ли­ша­є­ть­ся ли­ше од­не по­ті­шан­ня: „ На безрыбье и рак – рыба ”.

А ось що пи­ше на цю те­му Ґа­да­мер, фі­ло­соф- гер­ме­невт:

„За сво­їм пер­вин­ним ви­зна­чен­ням гер­ме­нев­ти­ка це мис­тецтво по­яс­ню­ва­ти й по­ві­дом­ля­ти нам те, що ска­за­не ін­ши­ми й що на­дійш­ло до нас від по­пе­ред­ніх по­ко­лінь. Це по­яс­нен­ня від­бу­ва­є­ть­ся зав­дя­ки влас­ним зу­сил­лям ін­тер­пре­та­то­ра по ви­тлу­ма­чен­ню тих мо­мен­тів, які не без­по­се­ред­ньо зро­зу­мі­лі. Од­нак гер­ме­нев­ти­ка як фі­ло­ло­гіч­не мис­тецтво і як шкіль­ний пред­мет вод­но­час дав­но вже за­зна­ла транс­фор­ма­ції й роз­ши­ри­ла свої рам­ки. Спра­ва в то­му, що з ча­су за­по­чат­ку­ван­ня гер­ме­нев­ти­ки все шир­ша іс­то­рич­на сві­до­мість спри­чи­ни­ла ус­ві­дом­лен­ня то­го, що при будь-якій пе­ре­да­чі ін­фор­ма­ції від по­ко­лін­ня до по­ко­лін­ня від­бу­ва­є­ть­ся хиб­не ро­зу­мін­ня й мож­ли­ве не­ро­зу­мін­ня. Са­ме та­ким чи­ном роз­пад єв­ро­пей­сь­ко­го хри­сти­ян­сь­ко­го сус­піль­ст­ва – при впро­ва­джен­ні вла­сти­во­го Ре­фор­ма­ції прин­ци­пу ін­ди­ві­дуа­лі­за­ції – без­на­дій­но вта­єм­ни­чив од­но­го ін­ди­ві­да від ін­шо­го. І то­му від ча­су ні­ме­цько­го ро­ман­тиз­му зав­дан­ня гер­ме­нев­ти­ки по­ля­гає в то­му, щоб уник­ну­ти хиб­но­го ро­зу­мін­ня. При цьо­му сфе­ра її ін­те­ре­сів по­ши­рю­є­ть­ся так да­ле­ко, як вза­га­лі мо­же по­ши­рю­ва­тись сфе­ра ос­мис­ле­но­го ви­слов­лю­ван­ня. Ос­мис­ле­не ви­слов­лю­ван­ня – це на­сам­пе­ред усі мов­ні ви­сло­ви. Як мис­тецтво ро­би­ти зро­зу­мі­лим ска­за­не од­ні­єю іно­зем­ною мо­вою, шля­хом оформ­лен­ня цьо­го ска­за­но­го мо­вою ін­шою, гер­ме­нев­ти­ка ціл­ком спра­вед­ли­во на­зва­на ім’ям Гер­ме­са, тлу­ма­ча пос­лань, які над­си­ла­лись лю­дям бо­га­ми. Ко­ли вда­ва­тись са­ме до та­ко­го по­яс­нен­ня на­зви й по­нят­тя гер­ме­нев­ти­ки, ста­не од­но­знач­но зро­зу­мі­лим, що спра­ва сто­су­є­ть­ся мов­но­го фе­но­ме­на, пе­ре­кла­ду з од­ні­єї мо­ви на ін­шу, а от­же, й від­но­шен­ня між дво­ма мо­ва­ми. Ос­кіль­ки пе­ре­кла­да­ти з од­ні­єї мо­ви на ін­шу мож­на ли­ше в то­му ви­пад­ку, ко­ли пе­ре­кла­дач зро­зу­мів суть ска­за­но­го й від­бу­до­вує йо­го за­со­ба­ми ін­шої мо­ви, та­кий мов­ний фе­но­мен має сво­єю пе­ре­ду­мо­вою ро­зу­мін­ня” [7]  .

„2707. Ме­то­ди роз­ва­жан­ня на­стіль­ки різ­но­ма­ніт­ні, на­скіль­ки є різ­но­ма­ніт­ні ду­хов­ні на­став­ни­ки. Хри­стия­нин по­ви­нен від­чу­ва­ти пот­ре­бу в пос­тій­но­му роз­ва­жан­ні , щоб не бу­ти по­діб­ним до ґрун­ту в пер­ших трьох ви­пад­ках прит­чі про сія­ча. Але ме­тод – це ли­ше про­від­ник; важ­ли­во йти впе­ред зі Свя­тим Ду­хом єди­ним шля­хом мо­лит­ви; цей шлях – Ісус Хри­стос” [8]  .

 

Я не учитель , я друг і натхненник...

І якщо комусь близькі мої погляди і думки –

ми супутники на вічній дорозі пошуку...

Олесь Бердник

 

„Все, що ство­рює лю­ди­на у сві­ті, ро­бить­ся сві­до­мо..., об­ра­ним нею ме­то­дом, шля­хом. Щоб об­ра­ти чи ви­ро­би­ти пев­ний ме­тод, лю­ди­на му­сить піз­на­ти сфе­ру, в якій від­бу­ва­є­ть­ся її ді­яль­ність, об’єкти, пред­ме­ти її ді­яль­но­сті, за­сво­ї­ти по­пе­ред­ній до­свід , як­що він є (тоб­то піз­на­ти), ви­ро­би­ти своє став­лен­ня до ме­ти, пред­ме­та ді­яль­но­сті (оці­ни­ти) і на ос­но­ві всьо­го цьо­го об­ра­ти спо­сіб мо­де­лю­ван­ня, який у кож­но­му ок­ре­мо­му ви­пад­ку бу­де ма­ти ін­ди­ві­ду­аль­не ви­ко­нан­ня, свій ін­ди­ві­ду­аль­ний „код”.

Ме­тод будь-якої ді­яль­но­сті має чо­ти­ри ас­пек­ти: гно­сео­ло­гіч­ний (пі­зна­валь­ний), ак­сіо­ло­гіч­ний (оцін­ний), спо­сіб мо­де­лю­ван­ня та ін­ди­ві­ду­аль­ний код” [9]  .

„ Іо­анн Пав­ло ІІ в «Pas­tores dabo vo­bis» ствер­джує, що «од­не з зав­дань свя­ще­ни­ка, і не дру­го­ряд­не, – бу­ти вчи­те­лем мо­лит­ви ». Щоб кан­ди­дат у свя­ще­ни­ки міг ста­ти вчи­те­лем мо­лит­ви, спо­чат­ку по­ви­нен на своє­му шля­хо­ві до свя­щен­ст­ва зу­ст­рі­ти вчи­те­ля мо­лит­ви. Вта­єм­ни­чен­ня мо­ло­ді в мо­лит­ву ви­ма­гає учи­те­лів мо­лит­ви, які – на ос­но­ві сво­го осо­би­сто­го до­сві­ду та знань – умі­ли б роз­па­ли­ти гли­бо­ке ду­хов­не праг­нен­ня, яке Бог дає ра­зом з бла­го­дат­тю свя­ще­ни­цько­го по­кли­кан­ня. Важ­ли­вим зав­дан­ням учи­те­ля мо­лит­ви є та­кож умі­ле нав­чан­ня ме­то­ду мо­лит­ви [10]  .

„Сьо­го­дні прав­да ви­гля­дає так: пас­тир­ська ді­яль­ність ду­хів­ництва не тор­ка­є­ть­ся без­по­се­ред­ньо пи­тан­ня ро­лі ме­ди­та­ції у жит­ті лю­ди­ни й хри­стия­ни­на. Для ми­рян не ор­га­ні­зо­ву­є­ть­ся жод­но­го нав­чан­ня ме­ди­та­ції і вта­єм­ни­чен­ня у жит­тя ме­ди­та­ці­єю. Час­то в осо­би­сто­му жит­ті свя­щен­но­слу­жи­те­лі за­ли­ши­ли умо­ву мо­лит­ву як ру­ди­мент се­мі­нар­сь­ко­го нав­чан­ня. І то­му не мо­жуть да­ти то­го, чо­го са­мі не ма­ють” [11] .

 

І. Загальне приготування до медитації

1) Перешкоди до молитви:

а) гріхи;

б) неопановані пристрасті;

в) надмірна турбота про повсякденні справи;

г) розпорошення і несталість думки.

2) Допомога для молитви:

а) чисте сумління;

б) панування над собою;

в) великодушність ;

г) уважність .

ІІ. Безпосереднє приготування до медитації

ІІІ. Додаткові уваги

1) Перед сном.

2) Після пробудження.

3) Переживання Божої присутності.

4) Тіло в  медитації.

5) Значення тиші, мовчання і відсутності зовнішніх подразників.

6) Участь у Божественній Літургії.

ІV. Медитація

1) Молитва приготування .

2) Уявлення місця.

3) Прохання про результат медитації – про те, чого хочу осягти у цій медитації.

V. Застосування людських можливостей

1) Використання пам’яті.

2) Праця розуму.

3) Рішення волі і збудження почуттів.

VІ. Процес медитації

1) Що говорить Бог?

2) Осуд свого життя у світлі Божого Слова.

3) Моя відповідь.

VІІ. Повторення медитації

VІІІ. Розмова: закінчення медитації усними молитвами з Богом і святими

ІX. Рефлексія: підсумок медитації

X. Молитва органами чуттів [12]

 

„Ме­ди­та­ція – це ма­гіч­не сло­во на­ших днів, то­му що лю­ди­на шу­кає оз­до­ров­люю­чі си­ли, які би звіль­ни­ли від не­без­пе­ки її люд­ське іс­ну­ван­ня і світ, до яко­го во­на на­ле­жить” (Ґ. Вал­ден­фельс ).

Не­об­хід­ність ме­ди­та­ції впи­са­на у внут­ріш­ню струк­ту­ру лю­ди­ни. Зав­дя­ки ме­ди­та­ції во­на мо­же від­кри­ти в со­бі най­глиб­ші праг­нен­ня і ту­гу, і пря­му­ва­ти до їх ос­та­точ­но­го здій­снен­ня. Але су­час­ній лю­ди­ні, „що втяг­ну­та у зов­ніш­ню мін­ли­вість і жи­ве ні­би по­за со­бою” (Іо­анн Пав­ло ІІ ), ме­ди­та­ція не да­є­ть­ся спон­тан­но. Їй не­об­хід­но ма­ти „біль­ше, ніж по­пе­ред­нім по­ко­лін­ням, ме­то­дич­них вка­зі­вок, і во­на вхо­дить у ме­ди­та­цію тіль­ки шля­хом на­прав­ле­них зу­силь” (Й. Б. Льоц ) [13]  .

 
 
 
   

[1] Vigil J.L. M. Ja, Ignacy Loyola. – Kraków: 2003 S . 195.

[2]   Augustyn J. Duch wspomaga słabość naszą. – Kraków: 1998. – S. 19.

[3] Perret G .    Povera con Ges ù povero . – Roma : 1981. ­ P . 16.

[4]   Nouwen H. Spotkania z Mertonem.    Kraków: 2005. – S. 43-44.

[5]   Wokόł Fundamentu ćwiczeń. – Czechowice-Dziedzice: 1985.    S  . 15.

[6]   Мовчан  П. Ключ розуміння. – Київ: 1990. − С. 102-103.

[7]   Ґадамер Ганс-Ґеорґ. Герменевтика і поетика. – Київ: 2001. – С. 10.

[8]   Катехизм Католицької Церкви. – Львів: 2002.

[9]   Фролова К.  П. Цікаве літературознавство. – Київ: 1991. – С. 159.

[10]   Augustyn J.   Wychowanie do czystości i celibatu kapłańskiego. – Kraków: 2000. – S. 89-90.

[11]  S ł omka W . Medytuj ę wi ę c jestem . – Łód ź: 1992. S . 8.

[12] Основа взята з книжки T.Špidlik SJ. U Źródeł światłości. – W.: 1991. S . 258-259.

[13] Augustyn J. SJ. Agamie, gdzie jesteś? – Czechowice-Dziedzice: 1991. S . 3.