5. Іспит совісті

 

Не плоть, а дух растлился в наши дни,

И человек отчаянно тоскует...

Он к свету рвется из ночной тени

И, свет обретши, ропщет и бунтует.

Безверием палим и иссушен,

Невыносимое он днесь выносит...

И сознает свою погибель он,

И жаждет веры... но о ней не просит.

Не скажет ввек, с молитвой и слезой,

Как ни скорбит пред замкнутою дверью:

„Впусти меня! – Я верю, Боже мой!

Приди на помощь моему неверью!...”

Тютчев

*  що таке совість?

*  іспит совісті екзамен?

*  сповідь судовий процес?

*  що таке Таїнство Покаяння і Примирення?

*  іспит совісті молитва і навернення

*  систематична сповідь і причастя – добро чи зло?

*  побожність – зовнішнє і внутрішнє

*  релігія культура чи зв’язок з Богом?

*  формування совісті

*  іспит совісті сьогодні

*  внутрішнє оздоровлення

*  свідомість і підсвідомість

*  іспит совісті усвідомлювати неусвідомлене

 

Св. Василій Великий  про іспит совісті каже:

„А коли день перейде і закінчаться усі фізичні і духовні праці, кожний повинен перед спочинком судити власне сумління. Чи щось сталося, як повинно було статися? Чи це зла гадка, чи пуста бесіда, чи лінивство на молитві, чи оспалість при псалмодії, чи бажання світського життя, – нехай ніхто не приховує провини” [1]

 

*  Що таке совість?

 

І розпросторених світань

сумна імла підводить крила

обвислі. А звести несила,

а заборони темну грань

переступити безборонно –

то понадмірний, смертний гріх.

Василь Стус

 

„Совість – це практичне судження розуму, яке говорить, що слід робити, а чого не можна (передучинкова совість), і яке після здійснення вчинку оцінює його моральну вартість (післяучинкова совість)” [2].

„Сумління – спроможність надавати моральний осуд. Це вроджена здатність, яка вдосконалюється або зменшується на протязі нашого життя” [3].

Кардинал Генрі Ньюмен  сказав, що сумління є знаряддям відкривання моральної правди; воно інтерпретує норму, але не створює її. Св. Фома Аквінський говорив, що сумління – це застосування знань у дії.

У буденній мові совість називаємо Божим голосом у своїй душі.

 

*  Іспит совісті – екзамен?

 

Іспит совісті в нашій свідомості поєднується із звичайними екзаменами, які ми складаємо в школі чи в інших навчальних закладах. Щоб скласти екзамен, необхідно добре вивчити даний предмет і показати свої знання екзаменатору. Але це одна сторона медалі. Кожна людина обмежена в своїх інтелектуальних здібностях, і тільки окремі індивідууми можуть опанувати якусь матерію досконало. Отже, протилежна сторона медалі на екзамені – приховати свої обмеження, своє незнання предмету, показати себе кращим і розумнішим, ніж я є насправді, і отримати добру оцінку. Це закладає внутрішню поставу фальші, облуди, якою хворіють усі студенти. Екзаменатор – це суддя, який оцінює рівень знань студента, і на екзамені особисті стосунки студента зі своїм суддею не повинні впливати на оцінювання  його знань. Отже, на екзамені стосунки екзаменатор – екзаменований не розгортаються в площині особа – особа, а суб’єкт – об’єкт для оцінювання. Кожен робить свою справу: один ставить питання, інший – відповідає. У таких відношеннях немає місця для особистих почуттів вдячності тощо.

 

*  Сповідь – судовий процес?

 

Стосунки з екзаменатором ми по аналогії переносимо на стосунки з Богом: на іспит совісті , молитву, сповідь, які перетворюються в спроби приховати перед Богом-екзаменатором свої гріхи і вади, свою негативну сторону. І тому багато людей починають сповідь  не з переліку того, що вчинили – прогрішень і вад, а з того, що не вчинили – „не пила, не їла, тільки бігла через місточок і вхопила кленовий листочок”, отже сповідь – це судовий процес, на якому людина виправдовується, що не є злочинцем, а не визнає щиросердно свої провини і не розкаюється в них.

 

*  Що таке Таїнство Покаяння і Примирення?

 

Поміркуймо глибше над тим, чим повинні бути сповідь  та іспит совісті – згідно з вченням Церкви, і чим вони є насправді в буденному християнському житті. Звернімося до Катехизму Католицької Церкви:

„Таїнство Покаяння і Примирення

1422. „Ті, що приступають до таїнства Покаяння, приймають від Божого милосердя прощення образи, що вони Йому вчинили, і заразом примиряються з Церквою, яку поранили своїми гріхами і яка своєю любов’ю, прикладом, молитвами, працює над їхнім наверненням.

Як названо це таїнство?

1423. Його названо таїнством Навернення, бо воно сакраментальним способом здійснює заклик Христа покаятися, повернутися до Отця, від Якого людина віддалилась через гріх.

Його названо таїнством Покаяння, бо воно освячує особистий і церковний шлях до навернення, жалю і спокутування з боку грішного християнина.

1424. Його названо таїнством Сповіді, бо виявлення, визнання гріхів перед священиком є істотним елементом цього таїнства. У глибшому значенні – це таїнство є також „сповідуванням”, визнанням і прославленням святості Бога і Його милосердя до грішної людини.

Його названо таїнством Прощення, бо через сакраментальне відпущення (розрішення) гріхів, дане священиком, Бог надає тому, хто кається, „прощення і мир”.

Його названо таїнством Примирення, бо воно дає грішникові любов Бога, яка примирює: „Примиріться з Богом!” (2 Кор. 5, 20 ). Той, хто живе милосердною любов’ю Бога, готовий відповісти на заклик Господа: „Піди, помирись перше з твоїм братом” (Мт. 5, 24 ).

Внутрішнє покаяння

1430. ...заклик Ісуса до навернення і покаяння не передбачає насамперед зовнішніх проявів – „волосяниці і попелу”, постів та умертвлень, – а навернення серця, внутрішнє покаяння. Без нього зовнішні прояви покаяння залишаються даремними і брехливими; і навпаки, внутрішнє навернення штовхає до вираження цього стану видимими знаками, жестами і ділами покаяння.

1431. Внутрішнє покаяння є корінною переоцінкою всього життя, поверненням, наверненням до Бога усім нашим серцем, припиненням гріха, відверненням від зла, відразою до злих вчинків, які ми вчинили. Водночас воно містить бажання і постанову змінити своє життя в надії на Боже милосердя і довірі до помочі Його благодаті. Це навернення серця супроводжує біль і спасенний смуток, який Отці назвали скорботою духа, жалем серця.

Дії каянника

Покаяння зобов’язує грішника добровільно прийняти всі ці елементи: у серці – жаль, на устах – визнання, у своїй поведінці – глибоку покору або плідне покутування.

1454. Прийняття цього таїнства треба приготувати через іспит сумління, зроблений у світлі Слова Божого” [4].

 

*  Іспит совісті – молитва і навернення

 

Підсумовуючи Катехизм: іспит совісті  – це молитва, як процес навернення  людського серця до Бога; сповідь – повернення „блудного сина” до дому небесного Отця. Отже, зовнішній аспект сповіді мусить бути наслідком внутрішнього попереднього навернення в молитві. Так повинно бути. А як є?

 

*  Систематична сповідь і причастя – добро чи зло?

 

Мт. 23, 15:   "Горе вам, книжники та фарисеї, лицеміри, що обходите море та землю, щоб придбати нововірця одного; а коли те стається, то робите його сином геєнни, вдвоє гіршим від вас!

Душпастирство закликає людей до систематичної сповіді і щоденного причастя. Багато говориться про молитву, покаяння  тощо. Але чи хтось задумується – до чого призводить систематична сповідь і щоденне причастя без внутрішнього навернення ?

Святі Таїнства інструменталізуються, сприймаються як пігулка, що автоматично, силою Таїнства, тамує біль і зцілює хворобу. Що йде за тим? Християнський культ стає магічним культом, священнослужителі – служителями зовнішніх церемоній і дистриб’юторами духовних пігулок, а вірні міряють свою духовність  кількістю вислуханих Служб Божих, сповідей, причасть. Християнство такого типу – це „стаханівське” християнство – чим більше, тим краще.

 

*  Побожність – зовнішнє і внутрішнє  

Наша совість померла з голоду,

ми не дали їй себе гризти.

Флоріан Боднар

 

Духовність, релігійність, побожність, покаяння, навернення  ототожнюються з зовнішньою церковною активністю, і комсомольські активісти, що на комуністичних парадах крокували з червоними прапорами, тепер стали християнами і бігають довкола церков з хоругвами святих. Церква перетворюється в бюро релігійних послуг.

Людина змінює довколишнє середовище, змінює політичні системи – комуністи стають націоналістами; змінює економічні системи – пролетарі стають капіталістами; змінює бюрократію на демократію, атеїзм – на релігію, тощо. Але людина не змінює себе саму, свій спосіб мислення. І тому ці зміни, якими би глобальними і радикальними вони не видавались, по своїй суті – лише дрібний макіяж, і недільні богослужіння нічим не відрізняються від політінформацій по вівторках, піст у п’ятницю – від рибних днів, проповідь – від політагітації; портрети політбюро замінюємо іконостасом, комуністичні паради – церковними процесіями і прощами, політрука замінюємо попом, світле комуністичне майбутнє – ще світлішим потойбічним майбутнім і т.д. Здається, що все змінилось – „а віз і нині там”, тому що людина не змінилася, а залишилась такою ж як і була.

„Серед християн дуже часто прокидаються рецидиви доєвангельської свідомості. Вони проявляються і в спіритуалістичному зреченні, і в авторитарній нетерпимості, і в магічному обрядовір’ї. Це цілком зрозуміло: адже позаду сотні століть, у порівнянні з якими дві тисячі років – мізерний період, щоб подолати «язичество» і розв’язати хоча б маленьку частину задачі, заданої світові Боголюдиною. А вона є абсолютною і невичерпною. Можна сказати, що «закваска» Євангелія щойно почала свою трансформуючу дію” [5].

 

*  Релігія – культура чи зв’язок з Богом?

 

Релігія (religio, лат. зв’язую) повинна, в першу чергу, зв’язувати людину з Богом, а потім – людей між собою. У сьогоднішньому розумінні цього поняття людина народжується в готовій релігії, релігії як замкненому комплексі релігійних вірувань, обрядових церемоній, норм моралі, поведінки і культурно-історичних надбань. Отже, релігія  зв’язує людей не з Богом, а між собою, і християнські Таїнства з втаємничення в духовне життя благодаті перетворились у введення в церковно-суспільне життя даної групи людей. І мама веде дитину до першого причастя до церкви так само, як і на перший дзвінок до школи: на першому місці стоїть виконати зовнішню обрядову церемонію, нічим не відрізнятися від інших тощо.

 

Ми зблідли, зжовкли на оцім бездушші,

На безсердеччі анемій дійшли,

Шукаєм в океані клаптик суші,

Дробинку віри у безвір’я тьмі.

А вірити тепер стає так тяжко...

Та ми йдемо крізь будні марноти,

І нам услід сміється хтось надсадно,

А попереду – тільки кажани.

Оксана Бігун

*  Формування совісті

 

„Іспит совісті як розмова з Богом

Щоб формувати совість... не вистачить самих повчань. Необхідно мати відповідну педагогіку совісті. Великою допомогою може бути добре поставлений  іспит совісті, який повинен бути діалогом, а не монологом.

Якщо совість є Божим голосом, то не може бути голосом волаючого в пустелі – вимагає відповіді: „Господи, чи я згрішив проти Тебе? Що мушу робити?”

Вже Леон Блой звертає увагу на надмірний антропоцентризм і формалізм іспиту совісті, називаючи це викривлення „моралістичним нарцизмом [6]. Принциповою рисою іспиту совісті повинен бути не антропо-, а тео- або Христоцентризм. Цей самий висновок робимо і з латинського терміну: conscientia. Він означає спільне знання про щось, і в даному випадку також знання Бога, який знає всі наші вчинки.

Прагнучи втримати міжособовий діалог у формуванні совісті дитини, необхідно уникати звичаю просто „пригадувати собі і рахувати гріхи” під час іспиту совісті, навіть якщо це супроводжується жалем за гріхи. Отже, іспит совісті повинен мати аспект християнського персоналізму.

Незаперечним є факт, що існуючі списки гріхів і моделі іспитів совісті вже в дитинстві ламають індивідуальний і автентичний діалог з Богом, зводячи його до матеріалізації провини і формалізму, поступово викривляючи суть іспиту совісті і відчуття гріха.

Готові списки гріхів та іспити совісті, що на них базуються, не можуть охопити усієї дійсності життя дитини в її конкретних й індивідуальних обставинах. У цій ситуації навіть сама форма навернення зводиться швидше до „змивання провини”, ніж до відбудови співжиття з Богом...

Не можна іспит совісті редукувати лише до дзеркала заднього бачення в автомобілі. Якщо контролюємо совість, вслухуючись в її голос, то не тільки для того, щоб оцінити минуле , але і для того, щоб освітити дорогу життя перед нами. Говорячи мовою богослов’я, йдеться про функціонування передучинкової і післяучинкової совісті” [7].

 

*  Іспит совісті сьогодні

 

З іспитом совісті християнин зустрічається вже в дитинстві. Приготовляючи дитину до першої сповіді, катехитка вчить її так звані умови доброї сповіді, серед яких є іспит совісті. Чого можна навчити малу дитину? Згадати свої погані вчинки і погані слова. Аналізувати свої думки дитина ще не вміє, і спроможна сповідатись лише з вчинків і слів. Дитина підростає, формується її мозок, і в навчанні релігії треба знову повернутися до вивчених правд, наук, тільки вже на вищому рівні, так, як це робиться при навчанні математики, історії тощо. Натомість, як з молитвою, так і зі сповіддю та іспитом совісті все залишається на первісному рівні семи-восьмирічної дитини.

Доросла людина в сповіді спроможна визнати не тільки свої вчинки і слова, але й думки. Але переважна більшість людей спроможна лише згадати погані думки і визнати їх на сповіді, натомість ніхто не аналізує свої думки, щоб зрозуміти їх причини, походження. Навпаки, люди прагнуть погані думки якнайшвидше забути, викинути з голови, бо вони збуджують почуття провини, нервовість, погане самопочуття тощо.

Як­що хтось праг­не глиб­шо­го ду­хов­но­го жит­тя, спо­ві­да­є­ть­ся си­с­те­ма­ти­ч­но в од­но­го і то­го са­мо­го свя­ще­ни­ка, про­сить в ньо­го по­рад, то від­бу­ва­є­ть­ся щось, по­діб­не до ін­ди­ві­ду­аль­но­го ду­хов­но­го ке­рів­ни­ц­т­ва. Але на яко­му рів­ні? Ка­ян­ни­ко­ві до­ра­джу­є­ть­ся бо­ро­тись з яко­юсь од­ні­єю ва­дою. Ко­ли її усу­не, то по­ви­нен бра­ти­ся за на­ступ­ну і т.д. Це на­зи­ва­є­ть­ся ас­ке­зою. Але лю­ди­на є склад­ним ор­га­ніз­мом, і лі­ку­ва­ти тре­ба лю­ди­ну, а не хво­ро­бу. На­ші ва­ди – це тіль­ки зо­в­ніш­ній про­яв вну­т­ріш­ніх хво­роб, як зо­в­ніш­ні чи­ря­ки на ті­лі. І, щоб по­ча­ти лі­ку­ван­ня, тре­ба по­с­та­ви­ти пра­виль­ний ді­аг­ноз. На­то­мість, бо­роть­ба з ок­ре­ми­ми ва­да­ми на­га­дує за­лі­п­лю­ван­ня чи­ря­ків лей­ко­пла­сти­ра­ми, і тіль­ки ус­к­лад­нює спра­ву, ос­кіль­ки у та­кий спо­сіб лю­ди­на не по­збу­ва­є­ть­ся да­ної ва­ди, а спи­хає зі сві­до­мо­сті у під­сві­до­мість все, що якимсь чи­ном пов’язане з ці­єю ва­дою: пам’ять, страх, по­чут­тя про­ви­ни то­що.

 

*  Внутрішнє оздоровлення

 

Коли дорога тонша від ножа,

У п’яти шлях врізається, мов лезо,

Вирішуй сам: зневірена душа

Чи все ще може мислити тверезо.

Олена Ткачук

 

„Психологи довший час користувалися образом айсберга для ілюстрації нашого розуму. Тільки мала частина знаходиться над водою; так само тільки мала частина розуму, може десять відсотків, переступає межі свідомості. Неможливо зберегти у свідомості кожну подію життя, і тому наша несвідомість (підсвідомість ), яка охоплює дев’яносто відсотків розуму, є великим складом усього, що з нами колись сталося.

Добрі спомини, кажуть психологи, можуть увійти в сферу свідомості без великих труднощів. Але вражаючі епізоди сховані в глибоких закамарках мозку;  ми намагаємося забути прикрі переживання і біль.

На наше нещастя, ми не спроможні втекти від однієї з характерних рис підсвідомості, що нічого не забуває. Невигоєні рани гниють далі, вимагаючи щораз більшої порції психічної енергії, що так і не вирішує справи. Раз за разом, коли входимо у стан сильного напруження, втрачаємо здатність подавляти всі ці почуття і „відреаговуємо”, „впадаємо в шал”, „виливаємо свою жовч”. Ця загально прийнята термінологія чудово описує запущений усередині нас механізм. Він полягає у визволенні енергії, кількість якої перевищує ємність органу, що її нагромаджує.

Пси­хо­ло­ги вчать, що не­ви­лі­ку­ва­ні ра­ни мо­жуть ча­сом про­во­ку­ва­ти по­ве­дін­ку, яка ни­щить на­шу пси­хі­ку. На­при­к­лад: ал­ко­го­лізм, нар­ко­ма­нія, не­впо­ряд­ко­ва­ний секс, об­жер­ли­вість і одер­жи­мість пра­цею – все це лю­ди­на ро­бить для то­го, щоб до­сяг­ти вну­т­ріш­ньо­го спо­кою. Ві­рить, що ці дії хоч тро­хи по­лег­шать її біль. І хоч, за­зви­чай, лю­ди не­сві­до­мі при­чин по­с­тій­но­го на­пру­жен­ня, в яко­му жи­вуть, але їх ор­га­нізм по­с­ту­по­во роз­ви­ває на­ви­ки, з до­по­мо­гою яких мо­же впо­ра­тись з на­пру­жен­ням сам. Ви­я­в­ля­є­ть­ся, що в ба­га­тьох ви­пад­ках пси­хо­со­ма­ти­ч­ні хво­ро­би мо­жуть ма­ти своє дже­ре­ло в на­пру­жен­нях ті­ла, що хо­че до­по­мог­ти ро­зу­мо­ві розв’язати склад­ні про­б­ле­ми.

Для ба­га­тьох хри­сти­ян що­раз більш оче­вид­ним стає факт, що не мо­ж­на лег­ко­ва­жи­ти бо­лю­чи­ми спо­ми­на­ми ми­ну­ло­го. Бо як­що ма­є­мо бу­ти „на­пов­не­ні” лю­бов’ю От­ця, то стіль­ки вла­с­но­го „Я” не мо­же за­ли­ша­тись у на­шо­му єс­т­ві! Зав­дя­ки оз­до­ро­в­лю­ю­чій мо­лит­ві до­зво­ля­є­мо си­лі Хри­ста всту­пи­ти в нас, торк­ну­тись бо­лі­с­них спо­ми­нів і пе­ре­мі­ни­ти тем­ря­ву на світ­ло. Це ра­ді­с­не пе­ре­жи­ван­ня мо­же ста­ти на­шим. Ві­ри­мо, що в смер­ті і вос­кре­сін­ні Гос­по­да ми все от­ри­ма­ли. Про­рок Ісая го­во­рив: „4. Та він на­ші не­ду­ги взяв на се­бе, він ніс на со­бі на­ші бо­лі. Ми ж, ми га­да­ли, що йо­го по­ка­ра­но, що Бог йо­го по­бив, при­ни­зив. 5. Він же був по­ра­не­ний за грі­хи на­ші, роз­да­в­ле­ний за без­за­кон­ня на­ші. Ка­ра, що нас спа­сає, бу­ла на ньо­му, і йо­го ра­на­ми ми ви­лі­ку­ва­ні” (Іс. 53, 4-5).

Ми призвичаєні думати про смерть Христа як засіб прощення поповнених нами гріхів. Забуваємо, що Він вмер також за гріхи, поповнені супроти нас...

Особи, виховані в родинах, де їх часто фізично і психічно зневажали, також ті, які пережили довгу хворобу або в молодому віці втратили когось з батьків, також ті, що не можуть забути про родинні трагедії, спричинені алкоголізмом або іншими пороками – всі вони не мають труднощів з відкриттям особистої потреби молитви про оздоровлення. Але що можна сказати про людей з добрих родин, котрим батьки віддавали себе повністю? Чи справді всі ми потребуємо внутрішнього оздоровлення?

Мій п’ятнадцятирічний досвід в службі оздоровлення переконує мене, що кожна людина якимсь чином позначена своїм минулим. Живемо в недосконалому світі, і зазнаємо пов’язаного з тим терпіння . Жодна людина не в змозі любити нас абсолютною любов’ю, і це часом породжує в нас почуття несприйняття і самотності, і часом ранить так делікатно, що цього не усвідомлюємо. Незалежно від рівня усвідомлення тих почуттів, вони можуть ефективно гальмувати наш емоційний і духовний розвиток.

Чи самої віри в Ісуса Христа не вистачить, щоби відкрити і заспокоїти наші внутрішні потреби? Слід пам’ятати, що будемо повністю духовно оздоровлені тоді, коли справді приймемо Ісуса в своє життя. В Його смерті і воскресінні нам запевнене спасіння і вічне життя. У відповіді на питання про достатність віри, яка не охоплює повністю наше життя, пам’ятаймо про те, що в такій ситуації ми можемо довірити Господові тільки ту частину свого єства, яку торкаємо свідомістю; тим часом несвідомість знаходиться нижче рівня сприйняття, і не завжди усвідомлюємо, що там приховується. Ми можемо не зауважити свого внутрішнього, егоїстичного „Я”. Потрібен акт волі, в якому запросимо Господа очистити і звільнити незнану нам частину свого життя.

Внутрішнє оздоровлення здійснюється шляхом процесу, яким керує Бог. Це не є справа одноразової молитви, якоїсь духовної вправи або визначеної техніки медитації. На жодній з цих доріг не торкнемо всіх невилікуваних сфер нашого життя. Процес внутрішнього оздоровлення людини – це подорож впродовж усього християнського життя, де нас крок за кроком провадить світло Божої любові” [8].

Ці слова Барбари Шлемон  стають зрозумілими в кінці першого тижня реколекцій, коли ми зазнаємо внутрішнього оздоровлення і Божу любов.

 

*  Свідомість і підсвідомість

 

„Час життя у свідомості якогось уявлення, почуття чи думки встановити легко; у підсвідомості цей час не визначений: і ехо минулого, і ескізи прийдешнього рухаються ніби врівноважено, без жорсткого взаємозв’язку (але особливі зв’язки існують, і це царина психоаналізу), і тому ніколи не можна бути повністю впевненим, що там є, а чого немає...” [9].

Лк. 17, 12-19: „12 І, коли входив до одного села, перестріли Його десять мужів, слабих на проказу, що стали здалека. 13 І голос піднесли вони та й казали: Ісусе, Наставнику, змилуйсь над нами! 14 І, побачивши їх, Він промовив до них: Підіть і покажіться священикам! І сталось, коли вони йшли, то очистились... 15 Один же з них, як побачив, що видужав, то вернувся, і почав гучним голосом славити Бога. 16 І припав він обличчям до ніг Його, складаючи дяку Йому. А то самарянин був... 17 Ісус же промовив у відповідь: Чи не десять очистилось, а дев’ять же де? 18 Чому не вернулись вони хвалу Богові віддати, крім цього чужинця? 19 І сказав Він йому: Підведися й іди: твоя віра спасла тебе!”

Десять прокажених можуть символізувати стан людського розуму. Той, що повернувся, може бути символом людської свідомості – частини життя, яке людина повністю усвідомлює і повністю ввіряє Богові, який її зцілює. Дев’ять, які не вернулися, – це символ  людської підсвідомості, більшої частини єства, яке ми не усвідомлюємо, яке зачинене і для нас, і для Бога, якого туди не впускаємо. Отже, шлях духовного розвитку – це також усвідомлення неусвідомленого, прихованого.

„Гармонія між свідомістю і підсвідомістю не частіша, ніж довгий щасливий шлюб” [10].

 

Ці дощі заливають думками,

Ці краплини важкі, мов чавун,

Підганяють людей струмками,

А на мене нагнали сум.

Ці осінні дощі все ридають...

Чомусь сльози лякають людей.

А я заздрю дощам, бо не знаю,

Як заплакати, з чого б і де?

Мар’яна Рудакевич

 

*  Іспит совісті – усвідомлювати неусвідомлене

 

Без світла, що його дає усвідомленість, ми б

заблукали в темряві психології неусвідомленого...

З. Фрейд

 

Усвідомлювати неусвідомлене  – це занурюватися в свою пам’ять, у своє близьке і далеке минуле  настільки, наскільки будемо спроможні це зробити.

Усвідомлювати неусвідомлене  – це також занурюватися в стосунки з іншими людьми, особливо в стосунки з матір’ю. Про важливість цього говорить наступний текст:

„Рівень сучасної  психології, особливо після досліджень Фрейда і Пяґета, не залишає сумнівів, що існує неусвідомлене духовне життя людини. Дуже суттєві духовні процеси відбуваються вже в лоні матері. Ці процеси неусвідомлені, але мають великий вплив на все життя людини, якимось чином залишають в ньому слід назавжди. Пренатальна психологія говорить, що цими процесами можна певною мірою керувати, створюючи матері відповідний спосіб життя. Для плоду велике значення має те, чи мати живе в стані зосередження, молитви і спокою, чи ні, оскільки доведено, що дитину єднають з матір’ю не тільки фізичні чинники, але також і духовні. Побожність матері впливає також і на пізнішу релігійність дитини, яка буде більш спонтанною, і дитина буде більш відчиненою на релігійні вартості [11].

Іспит совісті подібний до медитації, тільки тут ми головну увагу звертаємо на самопізнання, біблійні мотиви відходять на задній план. Отже, іспит совісті  – це в першу чергу молитва, прохання Бога зрозуміти причини наших бід і увійти в них, оздоровити.

Якщо іспит совісті  стає тільки психологічною рефлексією, інтроспекцією чи ретроспекцією, то ми систематично крутимося довкола тих самих подій минулого, нічого в них не розуміючи і не даючи можливості діяти Богові.

Св. Ігнатій подає два види іспиту совісті: повний і частковий, ціль яких – допомогти людині відчинити своє серце  Богові, зазнати правдиве навернення.

 
   

[1]   Катрій Ю., ЧСВВ. Вгору піднесім серця. – Рим: 1993.    С. 31.

[2] Wychowanie w rodzinie, pod redakcją F. Adamskiego. – Krakόw: 1982. S. 196.

[3] Dunn H. P. Etyka dla lekarzy,  pielęgniarek i pacjentów. Biblos: 1997. – S.  18.

[4]   Катехизм Католицької Церкви.    Львів 2002.

[5]   Мень А.   Истоки религии. – Брюссель: 1991. – С. 8.

[6]   J. Leclercq.  La conscience du chrétien.    Paris: 1946.    P. 253-254.

[7] Wychowanie w rodzinie, pod redakcją F. Adamskiego. – Krakόw: 1982. S. 208-210.

[8] Shlemon B.L. Uzdrawianie wewnętrzne człowieka. – Warszawa: 1991. S. 8-11.

[9]   Леви В.   Искусство быть собой. – Москва: 1991. – С. 26

[10]   Леви В.   Искусство быть собой. – Москва: 1991. – С. 17.

[11] Wychowanie w rodzinie, pod redakcją F. Adamskiego. – Krakόw: 1982. S. 197-198.