А. ЧАСТКОВИЙ І ЩОДЕННИЙ ІСПИТ СОВІСТІ

ділиться на три періоди і виконується двічі на день

 

Перший період. Вранці. Відразу після пробудження постановити пильно остерігатись гріха або вади, яких хочу позбутись.

Другий період. Після обіду. Просити в Бога те, чого прагну, а саме – благодать  пригадати собі, скільки разів упав у певний гріх або піддався даній ваді, та благодать виправитись у майбутньому. Потім виконати перший іспит совісті , домагаючись від своєї душі усвідомлення того, що постановлено, тобто того, що хочу виправити й чого хочу позбутись. Переглянути в думці годину за годиною або окремі пори дня, починаючи з хвилини вставання аж до години і хвилини цього іспиту совісті, і у першій графі поданого нижче графіка поставити стільки крапок, скільки разів здійснив конкретний гріх або піддався даній ваді. Знову постановити виправитись, і так до наступного іспиту совісті.

Третій період. Після вечері. Аналогічно виконується другий іспит совісті: переглянути година за годиною свої прогрішення – від першого іспиту аж до цього часу. На другій графі того ж графіка ставиться стільки крапок, скільки разів зробив певний гріх  чи піддався даній ваді [24-26 ДВ].

 

„Запишіть собі в пам’яті, що з хвилини пробудження до хвилини засинання весь час потрібно проводити так, щоб цілий день являв собою неперервний ланцюг актів самовідданості, і все заради Господа, перед Його обличчям і для Його слави. Акти самовідданості не є чимось великим, а йдуть на рівні зі звичайними житейськими ділами і полягають у внутрішніх рішеннях та поворотах волі. Вони можуть бути у будь-якому слові, погляді, русі. Відмінною їх рисою є не допускати догоджання собі ні у великому, ні у малому, а діяти наперекір собі [1].

 

Далі йдуть чотири додаткові вказівки, метою яких є прискорити усунення конкретного гріха чи вади.

Перша вказівка.  Щоразу, впадаючи в певний гріх  чи піддаючись певній ваді, бити себе в груди, розкаюючись у своєму падінні. А це можна робити навіть у присутності багатьох осіб, не привертаючи до себе їхньої уваги.

Друга вказівка.  Перша графа графіка призначена для першого іспиту совісті, друга – для другого. Ввечері подивитись, чи є різниця між першою лінією і другою, тобто між першим і другим іспитом совісті.

Третя вказівка. Порівняти другий день з першим, тобто два іспити совісті триваючого дня із обома попереднього дня, і подивитись, чи є покращення.

Четверта вказівка. Порівняти перший тиждень з другим і подивитись, чи є покращення.

Увага. Слід зазначити, що перша велика літера G у поданому графіку означає неділю, друга g – означає понеділок, третя – вівторок і так далі [2] [27-31  ДВ].

 

G  ________________________________

______________________________

g  ____________________________

__________________________

g  ________________________

______________________

g  _____________________

___________________

g  _________________

_______________

g  _____________

____________

g  __________

 

„... уважно помічай, скільки разів на день, всупереч своїй рішучості, ти порушиш заповіді, і якими гріхами, пристрастями та злими помислами прогрішишся.

Уподібнись тій вдовиці, яка благала суддю день і ніч, і почни щоденно голосити до Христа за кожну заповідь, яку порушиш, і за кожну пристрасть, за кожну недобру думку, яка тебе переможе” [3] .

 „Основні риси спостереження

Спостереження як науковий метод не є лише сприйняттям фактів, випадків, подій. Це цілісний, вибірковий і об’єктивний процес.

 Основна умова вдалого спостереження – це його спрямованість. Спостерігач повинен дотримуватись чітко визначеної мети, яка його зорієнтовує на предмет спостереження. Слід пам’ятати про принцип, що чим вужче коло спостереження, тим легше його точно підготувати, а значить і ефективно зреалізувати.

Друга умова вдалого спостереження – плановість. У плані спостереження слід визначити категорії фактів, на яких спостерігач має зосередити свою увагу. Передбачається тут також час і спосіб проведення спостережень.

Третя умова правильного спостереження – це вибірковість. Адже неможливо детально спостерігати за всім. Вибірковість вимагає виділення суттєвих рис досліджуваного явища. Допомогу в цьому надають певні напрацьовані психологічні теорії, які можуть забезпечити дослідника гіпотезами й скерувати його до тих особливостей досліджуваної дійсності, на яких бажано зосередити увагу.

Об’єктивність – ще од­на умо­ва пра­виль­но­го спо­с­те­ре­жен­ня – ви­ма­гає сві­до­мо­го роз­ме­жу­ван­ня да­них спо­с­те­ре­жен­ня та ін­тер­пре­та­ції. Ін­тер­пре­та­ція має бу­ти на­слід­ком спо­с­те­ре­жень. Слід та­кож пам’ятати, що ін­тер­пре­та­ція є чи­мось більш суб’єктивним, у той час, як са­ме спо­с­те­ре­жен­ня му­сить бу­ти об’єктивним. Во­но має бу­ти ре­є­ст­ра­ці­єю ви­я­в­ле­них явищ” [4].

„Спо­с­те­ре­жен­ня по­ля­гає в уми­с­но­му, си­с­те­ма­ти­ч­но­му та ці­ле­спря­мо­ва­но­му спри­йнят­ті пси­хі­ч­них явищ з ме­тою вив­чен­ня їх­ніх спе­ци­фі­ч­них про­я­вів у кон­крет­них умо­вах та з’ясуванні сми­с­лу цих явищ, який не мо­же бу­ти да­ний без­по­се­ред­ньо. Спо­с­те­ре­жен­ня вклю­чає еле­мен­ти те­о­ре­ти­ч­но­го ми­с­лен­ня (за­дум, си­с­те­ма ме­то­ди­ч­них при­йо­мів, ос­ми­с­лен­ня та кон­т­роль ре­зуль­та­тів) та на­бір кіль­кі­с­них і які­с­них ме­то­дів ана­лі­зу (уза­галь­нен­ня, фа­к­то­ри­за­ція да­них та ін.)” [5].

Іспит совісті – це молитва, а не психологія, але в даному способі молитви інтроспекція або самопізнання, самовивчення чи самоспостереження буде дуже придатне; і, як бачимо, – ігнатіанський іспит совісті  має багато спільного з психологією.

Іспит совісті, як усунення вад, може перетворитися в те, що у психології називається витісненням – спиханням у підсвідомість  своїх вад, думок тощо. Це відбувається тоді, коли людина не прагне усвідомити неусвідомлене і шукати витоки своїх вад, а силою волі прагне розв’язати свої проблеми. Таку поставу можна назвати психічним мазохізмом і духовним засліпленням.

Мт. 13, 12: „Бо хто має, то дасться йому та додасться, хто ж не має, забереться від нього й те, що він має”.

Екзаменуючи свою совість, ми, в першу чергу, екзаменуємо почуття  провини. Тому, беручи до уваги головні умови спостереження: спрямованість, плановість, вибірковість і об’єктивність, для кращого екзаменування совісті свої провини ми можемо розділити на види:

Об’єктивна провина  – порушення Божих і Церковних Заповідей і норм моралі;

Суб’єктивна провина  – поведінка чи вчинок  усупереч власному сумлінню;

Позірна провина  – почуття  провини, спричинене психодуховною інфантильністю, скрупулярністю тощо.

З цих трьох видів провин найнебезпечнішою є суб’єктивна. Дуже часто людина буде грішити проти своєї совісті, не звертаючи увагу на її голос і навіть заглушуючи його, щоб тільки не вчинити об’єктивної провини – не порушити усталених законів. Внутрішній голос буде дорікати і не давати спокою, але зовнішній – голос закону – говорити, що ти нічого не порушив, норми моралі чи цивільні закони не мають до тебе жодних претензій, отже ти не згрішив, а маєш лише різноманітні комплекси, які породжують почуття  позірної провини.

Термін суб’єктивний не слід плутати з терміном суб’єктивізм, особливо з моральним суб’єктивізмом.

„Під моральним суб’єктивізмом я розумію точку зору, згідно з якою моральні позиції жодним чином не ґрунтуються в розумі або природі речей, але, зрештою, просто приймаються кожним із нас, тому що ми виявляємо схильність до них [6].

Суб’єктивний стосується суб’єкта і означає, що нормативна етика не спроможна охопити всю повноту людського буття. Людина повинна розвивати своє внутрішнє етико-моральне чуття, виховувати своє сумління, прислухатися до Божого внутрішнього голосу, згідно з яким повинна узгоджувати свою внутрішню і зовнішню активність.

Суб’єктивність означає індивідуальність, неповторність, самобутність, але не означає ще самодостатності, незалежності від зовнішніх моральних норм, від вищого порядку речей, що існує поза мною, і до якого я повинен пристосовуватись.

Суб’єктивізм означає індивідуалізм, самодостатність, незалежність, егоцентричність, егоїзм, замкненість на своєму „Я”, на своєму способі мислення  і сприйняття, які для мене будуть мірилом моралі, істини тощо. Суб’єктивізм – це поступове відчуження від Бога, людей і світу.

„... темний бік індивідуалізму полягає в зосередженості на власній особі, що, водночас, знецінює і звужує обрії нашого життя, призводить до втрати причетності до інших чи суспільства в цілому” [7].

Чарльз Тейлор , один з найвідоміших сучасних філософів, говорить, що індивідуалізм у такому розумінні – це найбільша хвороба сучасності. Постараймося це унаочнити. На початку цієї книги я порівняв розвиток  людини з розвитком комп’ютерної техніки. Індивідуалізм – це розвиток зовнішніх приладів, які стають щораз досконалішими і різноманітнішими. Лише такий розвиток має свої межі – це межі або спроможності оперативної системи. Отже, перший етап розвитку – це зовнішній розвиток: відокремлення від цілості та єдності. Другий етап розвитку – рух у зворотному напрямку: до єдності з оперативною системою. Це єдність на внутрішньому, інформаційному рівні.

І так повинно відбуватися постійно. Це динаміка будь-якого розвитку, яка на відчуттєвому рівні сприймається як боротьба протилежностей, як нищення старого, як щось негативне. Але на внутрішньому рівні відбувається повернення до єдності, до витоків.

Зовнішній розвиток  – це цивілізація. Внутрішній розвиток – це культура у широкому розумінні, включно з релігією.

Теперішній етап розвитку людства – це зовнішній розвиток, який проявляється у формі радикального індивідуалізму. І тільки такий розвиток призведе до руїни. Людство повинно розпочати внутрішній розвиток, повертатися до єдності. Індивідуалізм повинен трансформуватися в індивідуальність, різноманітність, яка не суперечить єдності.

Але чи різноманітність може не суперечити єдності? Апостол Павло подавав образ єдності – як Христового тіла, а різноманітності – як різних членів цього тіла: „4. Бо як в однім тілі маємо багато членів, а всі члени мають не однакове діяння, 5. так багато нас є одне тіло в Христі, а зосібна ми один одному члени” (Рим. 12, 4-5). Єдність у різноманітності – це позитивний образ.

От­ці Цер­к­ви тлу­ма­чи­ли пер­во­род­ний гріх  як не­вір­ність лю­ди­ни бу­ти об­ра­зом Бо­га, ни­щен­ня Бо­жо­го об­ра­зу в сво­їй ду­ші. Роз’єднання люд­сь­ко­го ро­ду – це на­слі­док цьо­го. По­глиб­лен­ня роз’єднання – це збіль­шен­ня грі­ха . Орі­ген  сфор­му­лю­вав це так: ubi pec­cata, ibi mul­ti­tudo – де гріх, там і різ­но­рід­ність. Ма­к­сим Спо­від­ник  пи­сав, що Бог ве­де люд­ст­во до єд­но­сті, а пер­во­род­ний гріх є ін­ди­ві­ду­а­лі­за­ці­єю. За­пи­тан­ня за­ли­ша­є­ть­ся без від­по­ві­ді, бо од­но­зна­ч­ної від­по­ві­ді не мо­же бу­ти.

Стародавня китайська легенда говорить:

„Був собі чоловік, який мав характерну особливість. Коли він виходив з дому, щоб насолоджуватись красою природи, то завжди дивився на свою тінь. У довколишньому світі всі речі мали тіні. Але він хотів бути винятком. Не хотів мати своєї тіні. Хотів жити і ходити без неї. І тому одного разу побіг, щоб утекти від своєї тіні. Але тінь не відставала ні на крок. Він біг, доки не впав, смертельно втомлений, і не випустив духу. Він не вмів акцептувати свою тінь” [8].

Пригляньмося уважно до повного іспиту совісті.

 
   

[1]   Харитон ігумен. Мистецтво молитви. – Львів: 2000.    С. 133.

[2] „Частковий іспит совісті  не полягає в рахуванні своїх гріхів, а в переконанні про необхідность викорінити ваду і в покірному, довірливому і наполегливому повторенні (кілька разів щоденно) та з Божою допомогою” ( s. Ignazio di Loyola . Esercizi Spirituali , a cura di Pietro Schiamone . Roma : 1980 . S. 71-72 ) .

„Св. Ігнатій  зображає духовний поступ з допомогою графічної схеми. Він вільно користується як великими, так і малими засобами – щоби допомогти людській душі віднайти Бога. Широчінь його поглядів незмінно зв’язана з педагогічними стараннями. Можливо, що буква G   означає якийсь гріх  чи ваду, яку слід виправити (gula   - обжирство). Зменшення розміру букви (а в деяких текстах – довжини лінії) може означати, що на протязі тижня ця вада зменшується” (Символ, № 26, – Париж 1991.   С. 25-26).

[3]   Харитон ігумен. Мистецтво молитви. – Львів: 2000.    С. 186-187.

[4]   Макселон Ю.   Психологія. – Львів: 1998.    С. 41.

[5]   Киричук О.  В., Роменець В.  А., Шатенко В.  О. Основи психології.    Київ: 1995. – С. 67.

[6]   Тейлор Ч.   Етика автентичності. – Київ: 2002. – С. 19.

[7]   Тейлор Ч.   Етика автентичності. – Київ: 2002. – С. 7.

[8] Abeln R., Kner A.Odpowi е dzi na pytania stawiane przez ż ycie . –Krak ów : 2003. – S . 82.