6) Участь у Божественній Літургії

 

Євхаристія є мовчанням Бога, слабкістю Бога.

Змаліти до хліба, – в той час як світ є таким

шумним, зворушеним, змішаним.

Карло Каретто

 

„... Якщо Літургія і не вичерпує всю душпастирську працю Церкви, то необхідно уважно плекати, щоб усі пастирські старання були тісно поєднані зі святою Літургією і, водночас, намагатись щоб Літургія не була відділена і автономна, а перебувала у внутрішній єдності з іншими пастирськими працями.

Особливо необхідним є тісний зв’язок Літургії з катехезою, релігійним навчанням і проповіддю” (Inter Oecumenici, II. 7).

Щодо зв’язку між Літургією і особистою молитвою, підкресленого в ігнатіанському тексті, нагадуємо два тексти з „Sacrosanctum Concilium”: „Пастирі душ повинні проявляти уважну чуйність щодо Літургії і не тільки виконувати всі літургійні приписи, необхідні для важності і гідності цього служіння, але також слідкувати за тим, щоб вірні приймали в Літургії свідому, активну і корисну участь” (11); „Духовне життя не вичерпується самою лиш участю в Літургії. Християнин, покликаний до молитви в спільноті, повинен також ввійти в свій дім і молитися до Отця потаємно і, згідно з навчанням Апостола, молитися неустанно...” (12) [1] .

 

Тому, хто є вільний від занять і прагне отримати максимальну користь, можна подати всі духовні вправи в такій послідовності, в якій вони йдуть. Звичайно, він використає їх краще, якщо відокремиться від своїх приятелів та знайомих і від усяких земних турбот. Залишить, наприклад, дім, в якому проживає, і піде до іншого будинку чи хоча б до іншої кімнати, щоб там жити в якнайбільшому усамітненні й тиші, так, щоб мати змогу щодня йти на Службу Божу або на вечірню, не побоюючись, що знайомі його потурбують [20 а ДВ].

 

„Щоб увійти в світ літургії, необхідно, передусім, увійти в світ Біблії і розміститися в перспективі, властивій для Біблії, що означає бачити всі речі в рамках історії спасіння. Літургія є одним із етапів цієї історії, засобом і способом нашого входження в цю історію” [2] .

Лк. 24, 13-35: „І ото, двоє з них того ж дня йшли в село, на ім’я Еммаус, що від Єрусалиму лежало на стадій із шістдесят. 14 І розмовляли вони між собою про все те, що сталося. 15 І ото, як вони розмовляли, і розпитували один одного, підійшов Сам Ісус, і пішов разом із ними. 16 Очі ж їхні були стримані, щоб Його не пізнали. 17 І спитався Він їх: Що за речі такі, що про них між собою в дорозі міркуєте, і чого ви сумні? 18 І озвався один, йому ймення Клеопа, та й промовив до Нього: Ти хіба тут у Єрусалимі єдиний захожий, що не знає, що сталося в нім цими днями? 19 І спитався Він їх: Що таке? А вони розповіли Йому: Про Ісуса Назарянина, що Пророк був, могутній у ділі й у слові перед Богом і всім народом. 20 Як первосвященики й наша старшина Його віддали на суд смертний, і Його розп’яли... 21 А ми сподівались були, що Це Той, що має Ізраїля визволити. І до того, оце третій день вже сьогодні, як усе оте сталося... 22 А дехто з наших жінок, що рано були коло гробу, нас здивували: 23 вони тіла Його не знайшли, та й вернулися й оповідали, що бачили й з’явлення Анголів, які кажуть, що живий Він... 24 І пішли дехто з наших до гробу, і знайшли так, як казали й жінки; та Його не побачили... 25 Тоді Він сказав їм: О, безумні й запеклого серця, щоб повірити всьому, про що сповіщали Пророки! 26 Чи ж Христові не це перетерпіти треба було, і ввійти в Свою славу? 27 І Він почав від Мойсея, і від Пророків усіх, і виясняв їм зо всього Писання, що про Нього було. 28 І наблизились вони до села, куди йшли. А Він удавав, ніби хоче йти далі. 29 А вони не пускали Його й намовляли: Зостанься з нами, бо вже вечоріє, і кінчається день. І Він увійшов, щоб із ними побути. 30 І ото, коли сів Він із ними до столу, то взяв хліб, поблагословив, і, ламаючи, їм подавав... 31 Тоді очі відкрилися їм, і пізнали Його. Але Він став для них невидимий... 32 І говорили вони один одному: Чи не палало нам серце обом, коли промовляв Він до нас по дорозі, і коли виясняв нам Писання?... 33 І зараз устали вони, і повернулись до Єрусалиму, і знайшли там у зборі Одинадцятьох, і тих, що з ними були, 34 які розповідали, що Господь дійсно воскрес, і з’явився був Симонові. 35 А вони розповіли, що сталось було на дорозі, і як пізнали Його в ламанні хліба”.

Спробуймо в цьому євангельському тексті знайти, усвідомити і зглибити літургійний вимір. Служба Божа містить в собі Літургію Слова і Літургію Євхаристії. Літургію Слова можемо розділити на молитви вірних, тобто людське слово, і Євангеліє, тобто Боже Слово. Отже маємо людське слово, Боже Слово і Євхаристію. За аналогією, приведений на початку текст „Євангелія від Луки” можемо також поділити на три частини: Лк. 24, 13-24 – людське слово, Лк. 24, 25-29 – Боже Слово, Лк. 24, 30-31 – Євхаристія.

Перша частина  – людське слово. Учні мовчки йдуть до Емаусу, свої болі і не спов­нені мрії на щасливе прийдешнє несуть в своїх серцях. Ісус підходить до них і починає розмову, ставить питання.

Ів. 6, 44:   „Ніхто бо не може до Мене прийти, як Отець, що послав Мене, не притягне його...”  В молитві  ініціатива належить Богу: Бог перший промовляє, людина слухає і відповідає. Спочатку вона цього не усвідомлює, не розуміє, що до неї говорить Бог, і що вона відповідає Богові. Їй здається, що вона сама прийшла до Божого храму, до церкви без жодної спонуки ззовні. Але спонука була внутрішня, підсвідома, неусвідомлена. І відповідь на цю спонуку – Божий голос в серці – також була несвідома. Але перший крок вже зроблено: людина сприймає Боже слово і відповідає на нього – приходить до церкви і починає молитися.

„2567. Бог перший закликає людину

Навіть якщо людина забуває свого Творця або ховається далеко від Його обличчя, звертається до ідолів або звинувачує Бога в тому, що Він її покинув, Бог, Живий і Правдивий, невтомно закликає кожну людину до таємничої зустрічі в молитві. У молитві цей крок любові вірного Бога завжди є першим, а крок людини – завжди відповідь. Тому що Бог, відкриваючи Себе людині, одночасно відкриває людині саму себе, молитва стає взаємним покликом, драмою Союзу. Через слова і дії до цієї драми залучається серце,  і вона розкривається впродовж усієї історії спасіння” [3] .

Учні говорять Ісусові не банальні речі, а те, що дійсно лежить у них на серці, що їх болить, мучить і не дає спокою. Вони автентичні [4] в розмові – такі як є, і говорять те, що думають, щиро висловлюють свій світогляд – те, чим живуть, правду свого життя. Але це не епістемологічна [5] правда: як відповідність думки з річчю, це екзистенціальна правда їх внутрішнього духовного і душевного стану. І цю правду, яку тримали в собі, схованою в серцях, вони тепер витягують на зовні – виповідають свої почуття .

Дуже цікаву етимологію терміна «правда» подає Павло Флоренський,   один з найвидатніших російських мислителів. Правда, істина, рос. истина походить від лат.  est , коренем якого є  es , а санскритською мовою    as , що в своєму первісному значенні означає дихати, а в ширшому контексті – жити. Істина поєднує життя та існування [6].

Їхня – колись могутня – держава лежить у руїні – політичній, економічній, духовній. Вони пішли за Месією, бо сподівались, що Він стане могутнім політичним лідером, який очолить визвольний рух. Вони жили, окрилені надією на щасливе майбутнє свого народу, яке ось-ось почне реалізуватися. Але Месія загинув, а разом з ним вмерла і надія. Всі їхні сподівання зазнали краху. У серцях  – пустка, в пам’яті – кривди, образи і жалі на Месію, який їх ошукав і загинув такою ганебною смертю.

 

Яка нестерпна рідна чужина,

цей погар раю, храм, зазналий скверни!

Ти повернувся, але край – не верне:

йому за трумну пітьма кам’яна.

Як тяжко нагодитись і піти,

тамуючи скупу сльозу образи,

радійте, лицеміри й богомази,

що рідний край – то царство німоти.

Та сам я єсм! І є грудний мій біль,

і є сльоза, що наскрізь пропікає

камінний мур, де квітка процвітає

в три скрики барв, три скрики божевіль!

Обрушилась душа твоя отут,

твоїх грудей не стало половини,

бо чезне чар твоєї Боатьківщини,

а хоре серце чорний смокче спрут.

Василь Стус

 

Те саме і під час Служби Божої. Прохальні молитви ектеній повинні допомогти вірним увійти в свій душевний стан, відчиняти своє серце,   стати автентичними в молитві, молитися не тільки устами, але й серцем. Хто глибше зуміє ввійти в свої почуття,   той краще приготується до наступної частини Служби Божої – Божого Слова.

Друга частина  – Боже Слово. Ісус починає говорити і пояснювати їм істинне значення цих подій. Їхні серця вже готові прийняти Боже слово і усвідомити своє нерозуміння, свою несвідомість, зрозуміти те, що трапилося.

Те саме і під час Служби Божої. Спочатку читання „Апостола” і „Євангелія” – Божого Слова, потім пояснення – пристосування Божого Слова до культурно-історичних умов вірних, що повинно привести до глибшого розуміння  Святого Письма і свого життя в світлі Святого Письма.

Учні Ісуса роблять наступний крок. Але, щоб прозріти і поба­чити Бога, цього недостатньо.

Третя частина  – Євхаристія. Благословення і ламання хліба, спільна трапеза – це хвилини найбільшої інтимної єдності з Богом, повне сопричастя, коли Він віддає причаснику себе повністю. Це момент найбільшої благодаті, найбільшого дару, яким є сам Бог. Учні спромоглися зробити наступний крок, відкрити свої серця повністю і прийняти цей дар. І вони прозріли – побачили воскреслого Бога.

Християнська Літургія сприяє поступовому прозріванню людини. Все робиться для того, щоб допомогти вірним увійти в своє серце,   поступово відчиняти його Богові. Літургія допомагає надавати несвідомому контакту з Ним щораз виразнішої форми, усвідомити, щоб згодом, приймаючи Пресвяту Євхаристію, повністю відчини душу на Божу дію, впустити Його до свого серця і прозріти – побачити в Євхаристії Бога.

Шлях учнів до Емаусу може слугувати парадигмою досконалого християнського переживання  Служби Божої.

Дорога з Єрусалиму до Емаусу має два протилежні виміри. Перший вимір – це втеча від Бога, нерозуміння і зрада євангельського вчення і свого життєвого покликання, отже духовне падіння, самозасліплення. Людина залишає Бога і повертається в країну своїх ілюзій. Але Бог не залишає людину, він завжди поряд, супроводжує її – куди б вона не йшла. Ганс фон  Бальтазар говорить, що Ісус Христос не залишить людину навіть у пеклі. І з вірності Бога випливає другий вимір – позитивний: людина має шанс і здатність своє падіння використати для духовного поступу, і навіть в Емаусі – кінцевому пункті падіння (а говорячи мовою Балтазара  – в пеклі) – прозріти і побачити Бога.

„Хоч би яким глибоким було пекло, що в ньому вже перебувають люди, Христос буде ще глибше, і навіть там його допомога чекає на них. Він чекає від людини не чеснот, не моралізму, не сліпої покори, а крику довіри й любові із глибини її пекла. Людина ніколи не повинна впадати у відчай, вона може впасти тільки в Бога, а Бог ніколи не доводить до відчаю. Святий Антоній казав, що пекло безумовно існує, але тільки для нього одного. Це означає, що пекло ніколи не буває «для інших», отже про нього не можна розповісти” [7] .

І Євангеліє є прикладом того, як динаміка духовного життя, в якій поєднуються, накладаються або перетинаються ці протилежні виміри, вводить людину спочатку в глибоку кризу, а потім розплющує її очі і змінює її серце.   Блудний син прозрів і навернувся саме в моменті свого найглибшого падіння, в стані глибокої духовної кризи. Грішниця, яка приходить до будинку Симона, де був присутній Ісус, переживає подібну внутрішню і зовнішню ситуацію. І на кінець, – розбійник на хресті. Отже зло не є чимось невідворотнім, що псує людину повністю і остаточно, не стає її другою природою. Навіть в стані повної внутрішньої руїни людина спроможна вчинити велике зусилля духу і навернути своє серце до Бога.

Самопізнання в молитві є істотним, першовартісним елементом молитви, без якого ми не рушимо з місця. Людина не є монадою  Лейбніца, повністю відірваною від Бога і світу, і не може пізнавати Бога і світ як щось існуюче незалежно від неї самої і за своїми власними законами. Людина може пізнавати, як Бога, так і навколишній світ лише у взаємозв’язках з собою самою. Але ці стосунки викривлені людиною, її обмеженим світоглядом, отож, викривлене її пізнання . Потрібно виправити ці взаємини, джерелом яких є людина, полагодити людину, і тому початковим пунктом будь-якого людського пізнання повинна бути людина.

Шлях до Емаусу ми можемо порівняти з медитацією, з реколекціями;   спільну трапезу з Ісусом – з Євхаристією, яка повинна бути моментом найбільшої інтимної єдності з Богом, розплющуванням духовних очей. А реколекції  повинні служити приготуванням до зустрічі з Ісусом.

„2711. Входження у споглядальну молитву аналогічне до входження в Євхаристійну літургію: „зосередження” серця, піддавання усього нашого єства під дію Святого Духа, перебування в обителі Господній, якою ми є, підняття віри, аби увійти в присутність Того, Хто чекає на нас, скинення наших масок і повернення нашого серця до Господа, Який нас любить, аби віддати себе Йому як жертву, яка повинна очиститись і перетворитись” [8] .

Тейлард де Шарден  писав: „У нашому житті бувають насправді великі та цінні хвилини, хвилини молитви й участі в Таїнствах Церкви. Якщо б не існувало таких хвилин найвиразнішого контакту, то вплив Божої Присутності у кожній речі швидко би зменшився, а також зменшилась би наша свідомість цієї присутності” [9]  .

 

 
 
   

[1] Loyola Ignazio. Esercizi Spirituali, a cura di Pietro Schiamone. – Roma: 1980. P . 55.

[2] Zawierzyliśmy miłości, pod redakcją B. Mokrzyckiego. – Krakόw: 1970. S . 105.

[3]   Катехизм Католицької Церкви. – Львів: 2002.

[4]   Від лат. authenticus   – справжній, достовірний.

[5]   Епістемологія (від гр. επιστήμη – знання і λόγος – слово, вчення) – теорія пізнання.

[6]   Valentini N.   Memoria e risurrezione in Florenskij e Bulgakov. – Pazzini Editore: 1997. – Р. 51.

[7]   Євдокимов П. Незбагнення Божа любов. – Київ: 2004. – С. 31.

[8]   Катехизм Католицької Церкви. – Львів: 2002.

[9] Sommaruga G .    Powo ł anie ś wieckie a modlitwa . – Kraków: 1991. – S . 32.