7. Духовне керівництво

 

                                                          

                         Не поспішай дуже, коли читаєш книжки

                         Геракліта з Ефесу. Це важка дорога.

                         Її покриває темрява і морок, не розпромінений

                         світлом... але якщо тебе

                         провадить втаємничений,

                         то вона стане яснішою від сонця.

Геракліт

 

 

 

*      поняття духовного отця

*      концепція людини в духовному керівництві

*      духовне керівництво і зрілість

*               метод духовного керівництва Сократа – пізнай себе

*               Григорій Сковорода український Сократ

*               самопізнання по Бердяєву

*      одержання знань у готовому вигляді „присипляє” мозок

*      суперечності Геракліта

*      коани дзен -буддизму

*      Натан і Давид

*      християнство – релігія протиріч

*               реколекції входження в суперечності, а не отримання готових правд

*              педагогіка Авероеса

*              педагогіка св. Ігнатія

*      таїна – приховане знання

*      таїну неможливо мати, але в неї можна ввійти

*      пізнавати означає поєднувати, а не розділяти

*      етика отців пустелі

*      єдність охоплює різноманітність

*      життя людини зводиться до одного-єдиного питання

*      комп’ютерна техніка – входження в ілюзію

 

Для того, щоб керівник  і реколектант  взаємно допомагали один одному в поступі, треба заздалегідь обумовити засаду, що кожний добрий християнин мусить швидше пошанувати думку ближнього, ніж її осудити. А якщо не в змозі це зробити, то нехай спитає, яке значення він надає своєму висловлюванню. І якщо його розуміння  якоїсь речі неправильне, то нехай виправить його з любов’ю. А якщо цього недостатньо, то нехай шукає всіляких відповідних засобів для того, щоб переконати його в неслушності своєї думки і таким чином привести до правди і спасіння [22  ДВ].

 

„В ін­те­ре­сах спра­ве­д­ли­во­сті, ді­є­во­сті та гар­мо­ній­них сто­сун­ків важ­ли­во, як для лі­ка­ря, так і для па­ці­єн­та, щоб во­ни по­ва­жа­ли свої ін­ди­ві­ду­аль­ні ро­лі. Лі­кар є слу­гою па­ці­єн­та, але не йо­го не­віль­ни­ком” [1] .

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

*  Поняття духовного отця

 

Світило сонце. Дощ ішов сліпий.

Я попросив: „Спинися, бандуристе!

Умий моє обличчя, серце вмий

Та загорни мене в повітря чисте.

Зніми мені з чола отруйний пил,

А з серця те, що зняти я не можу:

Скорботу дорогих мені могил,

Ненависть незагоєну, ворожу!”

Сліпець поклав долоню на чоло,

Стер із лиця щось тихе і теменне,

А серце? Серце руку опекло,

Здригнувся дощ і відсахнувсь від мене.

Дмитро Павличко

 

„Існує дві традиції розуміння «отця» у сенсі особистісних стосунків. Одна бере початок від Ігнатія Антіохійського це «діяльне батьківство» – ми називаємо «отцем» будь-якого єпископа чи священика, який виконує певні священицькі функції: хрестить, допомагає підтримувати зв’язок із Богом через таїнства, уособлює священицькі чесноти, яких вимагає його сан. Друга традиція бере початок від Отців-пустельників. Їхнє отцівство зовсім не пов’язане зі священством. Святий Антоній, з якого починається традиція чернецтва, був звичайним мирянином. У такому випадку людина стає «отцем» через богообраність, через харизму, що йде від Святого Духа, це стан «боговчительства» (theodidacte), якого навчає сам Бог. Ні вік, ні становище значення не мають...

Щоб отримати звання «духовного отця», треба спочатку самому стати духовносним (pneumatikos), «духовною істотою». Симеон Новий Богослов каже: «Той, хто ще не народився, не може народжувати духовних чад», – і далі додає: «Щоб давати Святого Духа, треба його мати». Він посилається на слова Господа: «Не ви промовляєте, але Святий Дух у вас промовляє»; духовний отець – це втаємничена особа, людина, чиїми вустами говорить Святий Дух. Але, щоб стати такою людиною, треба подолати розрив між аксіологічною функцією серця та гносеологічною функцією розуму . Ісихазм відновлює таку цілісність людського єства: «опустити розум у серце »” [2] .

 

*  Концепція людини в духовному керівництві

 

Духовне керівництво, так само як педагогіка і психологія, в основі своєї активності та праці з людиною ставлять якусь концепцію людини – що є людина і якою вона повинна бути. І тут ми, звичайно, притримуємось концепції людини, яку подає християнська філософія:

„1. Людина є вільною істотою.  Людським є тільки той чин, який здійснюється людиною у повній свободі, і тільки за такий чин людина несе повну відповідальність.

2. Людина є особою, тобто індивідом. Нема і не може бути двох ідентичних осіб. І тому не може бути двох ідентичних людських шляхів до спасіння. Кожна людина йде власним шляхом.

3. Існує об’єктивна ієрархія етичних і релігійних вартостей, у відповідності з якими людина повинна приймати рішення якщо хоче бути релігійною або етичною особою. Взірцем автентичного способу життя тими вартостями є Ісус Христос. Звідси випливає основний постулат християнської педагогіки – наслідування Ісуса Христа, але без втрати своєї особової індивідуальності та самобутності [3] .

 

*  Духовне керівництво і зрілість

 

Робити ігнатіанські реколекції  може тільки людина, яка осягнула певний рівень людської зрілості. Одним з критеріїв зрілості є здатність реалізувати поставлену перед собою ціль.

Розрізняємо рівні зрілості:

1. Повна нездатність реалізувати ціль.

2. Ціль реалізується лише в поодиноких випадках.

3. Відсоток реалізованих цілей задовільний.

4. Ціль не реалізується лише в поодиноких випадках.

Ігнатіанські реколекції  може робити людина третього і четвертого рівня людської зрілості. В буденному житті рівні такої зрілості виражаються інтенсивністю незадоволення своїм життям, інтенсивністю щоденних страждань, і коли вони досягають певного рівня, то людина настільки зациклена на собі, що неспроможна слухати інших людей і Бога.

 

С тех пор, как Вечный Судия

Мне дал всеведенье пророка,

В очах людей читаю я

Страницы злобы и порока.

Провозглашать я стал любви

И правды чистые ученья;

В меня все ближние мои

Бросали бешено каменья.

Лермонтов

 

*  Метод духовного керівництва Сократа – пізнай себе

 

„Помічено, що думати на іншій мові легше, аніж переживати. Бо думання поверхове, переживання ж глибинне. Думання опирається на верхню свідомість, на те, що від знання, а не розуміння.  А той, хто пробуджує в нас розуміння, за висловом В. Розанова , − той збуджує в нас і любов” [4] .

Одного разу допитливий юнак спитав пророчицю храму Аполлона в Дельфах: „Хто з усіх людей наймудріший?” Піфія відповіла: „ Сократ, мешканець Афін”.

Сократ прийняв принцип: „Знаю, що нічого не знаю”. Це було спонукою до пошуку правди в собі самому, до самопізнання, до відкриття в своїй душі нематеріального чинника, який став дороговказом в його життєвій мандрівці і зробив його своєрідним духовним керівником  для молоді, яку він учив заглиблюватися в своє серце  і шукати там відповіді на насущні питання життя, а не в довколишньому світі.

„Сократівський метод. – Під методом розуміємо тут своєрідну техніку навчання Сократа. Вона відзначалася тим, що всупереч риторичній поведінці софістів була діалектична і базувалася на самопізнанні у двох методичних формах: негативній (еленктичній) і позитивній (маєвтичний).

Негативний метод, що його називають „сократівською іронією”, прямував до того, щоб усунути з розуму дискутуючого його помилкові погляди на якусь тезу. Філософ вдавав, що сам нічого не знає, що хотів би навчитися правди від співрозмовника, а тимчасом доцільними питаннями виявляв абсурдні наслідки помилкових поглядів, суперечних із загально прийнятими правдами, і у такий спосіб змушував самих учнів визнати, що помилялися і що не можна надто довіряти людським індивідуальним поглядам, які можуть мати тільки вигляд правди; а треба в покорі, критично й глибше шукати правду. Отже, Сократ своєю іронією не хоче знеохочувати; хоче лише допомогти розумові позбутися помилок і підготувати їх до виникнення у них правди. Відкрити свою несвідомість, значить вже пізнати самого себе. Одначе в тому самопізнанні слід іти далі аж до відкриття правди маєвтичним способом.

Позитивний метод мав за мету видобути відповідно поставленими питаннями поняття якоїсь речі з-під завіси підсвідомості. Сократ вважав, що кожна людина, хоч би як неосвічена, приховує в глибині своєї душі правду, і тому знання не можна нікому передати, а тільки видобути його з глибин душі й довести до свідомості. До цього доходив він індукційним роздумуванням , щоб зробити стійким поняття речі і дати добре визначення” [5] .

Своїми запитаннями Сократ спонукував людей до глибшого мислення , що, в свою чергу, призводило до замішання в умі, до апорії  – безвихідного, скрутного, абсурдного, складного положення, що виникає як результат протиріч в умовиведеннях.

Класичним прикладом таких протиріч є парадокси Зенона Елейського.

Людина починала розмову одним твердженням, яке логічно доводила, і послідовно під впливом запитань Сократа переходила до наступних, останнє з яких було протилежне першому, яке також логічно доводила, отже створювала антиномію – поєднання двох протилежних тверджень, кожне з яких можна однаково обґрунтувати. Досліджуючи антиномії Кант  доходить висновку про обмеженість людського пізнання, про його неспроможність проникнути у суть речей. Щоби ці протиріччя поєднати, треба було дивитися на них під іншим кутом зору, отже, – змінити свій спосіб мислення, усвідомити свої обмеження і, змінюючи свій світогляд, пробувати вийти з них, що, в свою чергу, є можливим лише при зміні відчування навколишньої дійсності, при більш глибокому входженні в свої почуття . Кажучи простіше: почуття первинні, а інтелект  вторинний, і розвивати інтелект, зробити якісний скачок в його розвитку можливо лише розвиваючи почуття.

Напис на храмі в Дельфах: „Пізнай самого себе” спонукав Сократа до самопізнання, до відкриття в своєму серці внутрішнього голосу – даймона, і він вчив людей своїм повивальним мистецтвом відкривати в собі цей даймон, який сьогодні ми можемо назвати голосом сумління, Божим голосом, що існує в кожній людині.

 

Не знаю, Бог дає, мабуть,

Усяким людям всякі дари:

Одному ясний, сильний ум,

Що не знаходить в світі пари;

Другому рій крилатих дум,

Що, мов орли, летять за хмари,

Ще іншим руки золотії:

Що очі бачать, руки вдіють.

Який же дар дістали ті,

Що так дітей учити вміють?

Мені здається, в скарбі тім

Любві найбільш дісталось їм.

Іван Франко. „Панські жарти”

 

Цей голос приспаний, і метою духовного керівництва повинні бути не моралізаторські повчання щодо зовнішньої поведінки, а допомога в усвідомленні зовнішніх та внутрішніх протиріч в житті і єстві людини, які неможливо розв’язати готовими відповідями та цитуванням моральних авторитетів. Людина спроможна їх розв’язувати в поступальному розвитку свого духу, лише в постійній конфронтації зі своїм „Я” – своїм способом мислення, заглиблюючись у своє серце  і відкриваючи в собі бездонну глибину свого духовного буття та живу присутність Бога: І більше не будуть навчати вони один одного, і брат свого брата, говорячи: Пізнайте Господа! Бо всі будуть знати Мене...” (Єр. 31, 34 ).

„Заклик (Пізнай самого себе), вирізьблений на архітраві Дельфійського храму, є свідченням фундаментальної істини, яку повинен визнавати як елементарне вихідне правило кожен, хто, бажаючи відрізнятися від інших створінь, іменує себе „людиною”, тобто тим, хто „знає самого себе” [6] .

Сократ  навчав не абстрактних правд, відірваних від реальності, а піднімав питання, насущні для людини, з якою він розмовляв. Перш, ніж учити інших людей самопізнанню, він у самопізнанні досяг великих результатів. Це саме стосується і духовного керівництва. Духовний керівник  повинен учити лише теорії, яку він втілив у свою особисту духовність, теорії, перевіреної практикою особистої молитви. Знаменно, що З. Фрейд  подібний критерій відносить також і до особи психоаналітика:

Психоаналіз освоюють, передусім, на своїй особі, вивчаючи себе самого. Це не те саме, що самоспостереження, але психоаналіз можна вважати одним із способів самоспостереження. Існує низка поширених і загальновідомих психічних явищ, які, при деякому оволодінні технікою вивчення себе самого, можуть стати об’єктами аналізу. Це дає можливість переконатися у реальності процесів, що описуються в психоаналізі, і у правильності їх розуміння [7] . Отже, духовне навчання – це, передусім, особисте свідчення, це передання іншій людині уміння і знання, поєднаного з цим умінням.

Ведична література говорить це саме:

 

 

*  Григорій Сковорода – український Сократ

 

„Сковорода призвичаїв себе в усіх життєвих вчинках дотримуватися таємного голосу внутрішнього, невідомого подиху духа, якого люди, відчуваючи невидимо та йдучи за рухом його, мають насолоду, не слухаючись же цього голосу та не пам’ятаючи про нього, каються. Він, взнавши на ділі силу таємного керівництва цього, розбуджував увагу в другові своєму та в притчах до цього святилища внутрішньої сили, та часто закликав прислухатися до виразів цього прорицалища нетлінного духу, якого голос лунає по серцях непорочних, в серцях розтлінних як судії, в непокірливих як месника. Він стверджував, що це й був той самий геній, слухаючись якого як навчателя свого у всьому, щиросердечний Сократ став мудрим, цебто щасливим... Геній – «це розумна внутрішня сила людини, інші розуміють під ним загострене чуття добра та лиха». У Сковороди було об’єднане й те й інше. Створивши своїм розумом собі світогляд, Сковорода остаточно зміцнив його в собі чуттям , з нього створив власну релігію (не догматичну, а філософську), якій віддався цілком і яку вважав за єдину мету свого життя.

На ній зосередив він всі свої душевні сили – уяву, думку, чуття та волю. І тому, що все це прагнуло до внутрішнього самопізнання, відшукання у собі верховної сили, з волею якої він бажав об’єднати свою власну, то цілком природно, що він, як Сократ, набув звичку постійно прислухатися до голосу свого сумління, надто у тих випадках, коли в ньому відбувалась боротьба прагнень, поривів та бажань” [9] .

 

*  Самопізнання по Бердяєву

 

„Спомин минулого ніколи не може бути пасивним, не може бути точним відтворенням, і викликає по відношенню до себе самого підозрілість. Пам’ять активна, в ній є творчий преображаючий елемент, з яким пов’язана неточність, неправильність спомину. Пам’ять селективна – одне висуває на передній план, інше залишає у забутті, інколи несвідомо, інколи свідомо. Мої спомини мого життя і мого шляху будуть свідомо активними, тобто будуть творчим зусиллям моєї мислі, мого пізнання сьогоднішнього дня. Між фактами з мого життя і книгою про них буде лежати акт пізнання, який мене цікавить найбільше.

... Це філософське пізнання і осмислювання не є спомином минулого, це творчий чин, що здійснюється у теперішній хвилині. Цінність цього чину визначається тим, наскільки він підноситься над часом і приєднується до екзистенціального часу, тобто до вічності” [10] .

 

*  Одержання знань у готовому вигляді „присипляє” мозок

 

„Розум даний людині, щоб пізнавати нове, і він спить, коли йому нічого пізнавати. Ця істина активно обговорюється у філософії, скажімо, і стосовно до методів навчання. Викладачів різних рівнів спрямовують на проблемне навчання, коли учень, студент мусить знайти відповідь самостійно. Одержання знань у готовому вигляді (одержання навіть нового!) „присипляє” мозок, який існує для активної пізнавальної дії, знижує його евристичні (від „Еврика!” – Знайшов! Відкрив!) можливості. А що вже говорити про пізнання  у сфері евристичній, художній, де повинен відбуватися процес співтворчості [11] .

„У стародавніх культурах Сходу вчителі навчали учнів, користуючись трьома базовими принципами: виконуй, співпрацюй і відходь. Кожний принцип означав окремий етап навчання.

„Виконуй” – перший етап, під час якого учень повинен найдокладніше наслідувати вчителя і правильно виконувати його вказівки. Учні запам’ятовували всі питання і сумніви, щоб розв’язати їх на наступному етапі.

„Співпрацюй” – другий етап, під час якого учень , обізнаний з основними техніками, починав інтегрувати набуті знання, задаючи відповідні запитання. На цьому етапі він допомагав учителеві в аналізуванні та творчій праці.

„Відходь” – третій етап. Учень, отримавши необхідні знання і навики, відходив і самостійно продовжував свій розумовий розвиток [12] .

У першій половині XIX ст. у Росії відбулись великі зрушення у богословському мисленні, що ввійшло в історію під назвою „Повстання 1824 р.”. Головний промотор цих змін, Філарет Московський, характеризує цей процес як повернення до схоластики. Філарет намагався змінити систему богословського навчання. Він висував такі мотиви:

„Студент, маючи грубий, класичний підручник, бачить, що не в силі вмістити вже готових знань, і він навіть не прагне внести щось нове від себе. Таким чином, розум не спонукається працювати, а пам’ять схоплює швидше слова, ніж думки. Між іншим, необхідно пробуджувати і тренувати „дію ума”, а не просто покращувати свою пам’ять [13] .

 

Юдоль плачу, земля моя, планета,

блакитна зірка в часу на плаву,

мій білий світ, міцні твої тенета, –

страждаю, мучусь, гину, а живу!

Страждаю, мучусь, і живу, і гину,

благословляю біль твоїх тенет.

Цю грудочку тепла – у Всесвіті – людину!

І Всесвіт цей – акваріум планет.

Ліна Костенко

 

*  Суперечності Геракліта

 

Ще до Сократа  Геракліт  учив, що кожний фрагмент дійсності містить у собі внутрішнє напруження, яке є причиною руху або життя. Зникнення цього напруження або суперечностей  рівнозначне смерті. Ці протиріччя мають універсальний характер і охоплюють усю повноту людського життя. Філософ був переконаний, що в окреслених ситуаціях суперечності взаємопроникаються і навіть міняються місцями: справедливість із несправедливістю, любов з ненавистю тощо, і разом творять гармонічну єдність.

Якщо вчення Геракліта  застосувати до християнського мислення, то можемо сказати, що духовний розвиток  полягає у тому, щоб страждання перетворювати в радість, втрати – в здобутки, смерть – у життя. Інакше кажучи: духовний розвиток – це коливання маятника між духом і матерією, між інтелектом і почуттями, між мозком і серцем, це свідоме входження в ці коливання-суперечності-напруження. І завдання духовного керівництва – розгойдувати цей маятник, не дати йому можливості зупинитися, бо зупинка – духовна смерть.

Критичні ситуації у житті людини – це найкращий час для глибоких духовних змін. Людині потрібно лише використати такі моменти свого життя. Сучасна психологія розрізняє чотири види критичних ситуацій: стрес, фрустрація, конфлікт і криза .

„Стрес (від англ. stress – напруження) – неспецифічна реакція організму на ситуацію, яка вимагає більшої або меншої функціональної перебудови організму, відповідної адаптації. Важливо усвідомити, що будь-яка нова життєва ситуація спричинює стрес, але не кожна з них буває критичною. Критичний стан спричинює дистрес, який переживається як горе, біда, вичерпання сил, і супроводжується порушенням адаптації, контролю, перешкоджає самоактуалізації особи.

Фрустрація (від лаm. frustratio – обман, даремне очікування, розлад) визначається як стан, спричинений двома моментами: наявністю сильної мотивації осягнути мету (задовольнити потребу) і перепони, що перешкоджає цьому. Перепонами на шляху до осягнення мети можуть виявитись причини різноманітного характеру: фізичного (позбавлення волі), біологічного (хвороба, старіння), психологічного (страх, інтелектуальна слабкість), соціокультурного (норми, правила, заборони). З точки зору порушення у сфері поведінки фрустрація може проявлятись на двох рівнях: як втрата вольового контролю (дезорганізація поведінки) і як зниження ступеня обумовленості свідомості відповідною мотивацією (втрата терпіння і надії).

Конфлікт (від лат. conflictus – зіткнення) як критична психологічна ситуація передбачає наявність у людини досить складного внутрішнього світу і актуалізацію цієї складності вимогами життя. І якщо при фрустрації перепоною є зовнішні чи внутрішні причини, що не підлягають обговоренню, то причини, що породжують конфлікт, не є самоочевидними, не являють собою безумовне „табу” і завжди сплетені з умовами проблемної задачі. Критична ситуація виникає тоді, коли суб’єктивно неможливо вийти з даної конфліктної ситуації і прийняти відповідне рішення, в результаті чого свідомість капітулює перед невирішеною проблемою.

Криза (від гр. crisis – рішення , поворотний пункт) характеризує стан, народжений проблемою, від якою неможливо втекти і яку неможливо вирішити за короткий час та звичним способом (смерть близької людини, важке захворювання, різка зміна соціального стану тощо). Важка криза перекреслює всі життєві плани, залишаючи як єдину можливість виходу із ситуації – зміну самого індивіда і його суті життя [14] .

Лк. 23, 39-43 : „ 39 А один із розп'ятих злочинників став зневажати Його й говорити: Чи Ти не Христос? То спаси Себе й нас! 40 Обізвався ж той другий, і докоряв йому, кажучи: Чи не боїшся ти Бога, коли й сам на те саме засуджений? 41 Але ми справедливо засуджені, і належну заплату за вчинки свої беремо, Цей же жадного зла не вчинив. 42 І сказав до Ісуса: Спогадай мене, Господи, коли прийдеш у Царство Своє! 43 І промовив до нього Ісус: Поправді кажу тобі: ти будеш зо Мною сьогодні в раю! ”.

Розбійник зумів використати ситуацію глибокої кризи.

 

Що ж то за ера – самі протиріччя?

Як в цьому часі сформуюся я?

Леся Леськів

*  Коани дзен -буддизму

 

У дзен -буддизмі існує поняття коан  – суперечність. Учневі дають два твердження, цілком протилежні. Він повинен їх розв’язати, не шукаючи відповіді ні в книжках, ні в розмовах з іншими людьми – лише в медитації. Ці твердження суперечні на логічно-раціональному рівні мислення, тобто суперечні при поверхневому відчуттєво-осяжному, матеріалістичному сприйманні їх. Але, на більш глибокому, духовному рівні сприймання вони становлять єдність. Щоб осягнути глибший рівень сприймання, необхідно перейти на вищий рівень свідомості, осягнути саторі – просвічення.

 

Іду за край. Оце долання кола,

оця вперед занесена ступа,

оця ява, ця порожнеча гола,

і ця вода, солона, як ропа,

і ця безвихідь першого початку,

які страшні ви! Швидше поминай

цей край вагань і не лишай про згадку

ні вόгню, ні золи. Іду за край.

Василь Стус

*  Натан і Давид

 

Згадаймо пророка Натана і царя Давида (див. 2 Сам. 12, 1-7 ). Натан подає Давиду щось на зразок апорії  чи коану: твоя теоретична віра, поклоніння і славлення Бога знаходяться у повному протиріччі з практичним аморальним і злочинним життям. Давид не зачиняється в собі, починає міркувати, прозріває, зазнає просвічення або входить у стан покаяння, якщо говорити біблійними термінами. Але це покаяння відрізняється від сьогоднішнього буденного християнського покаяння – згадую свої прогрішення, сповідаюся і каюся – постановляю їх більше не чинити з повною свідомістю, що знову їх буду чинити, і сповідь  мене з них знову очистить. Отже, свідомість  не змінилася. Покаяння Давида глибоко внутрішнє – змінює його свідомість і зовнішню поведінку як результат зміни свідомості.

Пророк Натан проявляє свої педагогічні здібності.

Мт. 7, 3 : І чого в оці брата свого ти заскалку бачиш, колоди ж у власному оці не чуєш?”

Він показує Давидові чужий гріх , який йому легше побачити і зрозуміти, а потім цей гріх знаходить у житті Давида. Отже, Натан дуже вміло користується силою слова.

Сухомлинський  писав:

„Слово – найтонше доторкання до серця; воно може стати і ніжною запашною квіткою, і живою водою, що повертає віру в добро, і гострим ножем, і розжареним залізом, і брудом... Мудре і добре слово дає радість, нерозумне і зле, необдумане і нетактовне – приносить біду. Словом можна вбити й оживити, поранити й вилікувати, посіяти тривогу й безнадію і  одухотворити, розсіяти сумнів і засмутити, викликати посмішку і сльози, породити віру в людину і заронити невіру, надихнути на працю і скувати сили душі... Зле, невдале, нетактовне, просто кажучи, нерозумне слово може образити, приголомшити людину [15] .

Св. Ігнатій  в „Духовних Вправах” пише:

 

Якщо керівник помітить, що реколектант  відчуває пригнічення  і зазнає спокус, то нехай не буде у відношенні до нього суворим і жорстоким, але приязним і лагідним, підбадьорюючи його і додаючи відваги для подальшого зусилля [7  ДВ].

 

Тисячі років тому Гіппократ  писав:

„Все, що слід робити, роби спокійно та вміло, так, щоб хворий не помічав того, що ти робиш. Його треба, при необхідності, потішити дружнім, веселим і співчутливим словом; потрібно думати лише про хворого” [16] .

 

*  Християнство – релігія протиріч

 

„Суттю акту віри є напруження: людина поширює свої горизонти, впускає до них свої запитання – часто підсвідомі, ледве відчутні; наповнює горизонти акцептацією Переказу, який несе в собі Дар Сенсу, але Сенсу не пізнаного, а існуючого; Сенсу, який не нищить знаків запитання, але дозволяє усвідомити їх з усією чіткістю та визнати, що відповіді існують, але на даний момент вони приховані... Штучне зменшення цього напруження загрожує вірі статичністю. Автентичність віри вимагає, щоб напруження не завмирало, але було живущим [17] .

Християнство по своїй суті являється релігією  протиріч, суцільними коанами, які ми підміняємо раціональними концепціями, моральними законами і суб’єктивними емоціями, шукаючи – за словами Поля Тілліха  – Бога як річ.

Християнськими коанами є хрест – символ  найганебнішої смерті і водночас символ спасіння, вода – символ смерті і водночас символ воскресіння, і сам Ісус Христос – істинний Бог і істинна людина. Як може дванадцятирічний Ісус дивувати книжників своєю мудрістю, володіючи при цьому знаннями, не більшими від своїх ровесників?

Фил. 2, 6-8 : „6 Він, бувши в Божій подобі, не вважав за захват бути Богові рівним, 7 але Він умалив Самого Себе, прийнявши вигляд раба, ставши подібним до людини; і подобою ставши, як людина, 8 Він упокорив Себе, бувши слухняний аж до смерти, і то смерти хресної...

І християнин, який не усвідомлює ці протиріччя, і не має жодних сумнівів щодо своєї віри тощо – дуже поверхневий християнин, який ці протиріччя розв’язує не процесом глибокої молитви, зродженої духовною кризою, а множенням різних норм поведінки і моралі, якими підміняє коан -таїну .

 

Ви плакали фальшивими сльозами

Над моєю недолею, жаліли

Мене, махали жалісно руками,

Та помогти мені не вміли й не хотіли.

Іван Франко

 

* Реколекції – входження в суперечності, а не отримання готових правд

 

Те саме відбувається і в духовному керівництві, і під час ігнатіанських реколекцій. Реколектант, який не намагається увійти в своє серце, в свій біль, в свої почуття , бомбардує духовного керівника безліччю питань про те, що йому слід робити, щоб краще жити, і, не отримавши того, що неможливо було отримати, повертається додому розчарованим.

Блез Паскаль  говорить, що докази, які людина отримує сама працею свого серця і розуму, без підказок інших людей набагато переконливіші від доказів, отриманих в готовому вигляді від інших людей. Це саме і в духовному житті: духовні правди, які я сам відкрив, роздумуючи над Святим Письмом і своїм життям, мають для мене набагато більше значення, ніж правди, отримані в готовому вигляді від інших людей чи взяті з книжок.

Мт. 19, 16-17 : ”І підійшов ось один, і до Нього сказав: Учителю Добрий, що маю зробити я доброго, щоб мати життя вічне? Він же йому відказав: Чого звеш Мене Добрим? Ніхто не є Добрий, крім Бога Самого. Коли ж хочеш ввійти до життя...”

Духовне життя неможливо мати, тобто неможливо отримати, в нього можна лише ввійти, ввійшовши всім своїм єством в коани  християнства і в апорії  свого життя, в таїну Бога і в таїну людини.

 

*   Педагогіка Авероеса

 

Богослов XІІ ст. Авероес, який вважається творцем філософського раціоналізму, беручи за основу три види арістотелівських аргументів: риторичні, діалектичні та необхідні, розділяє усіх людей на три групи – тих, кого можна переконати з допомогою риторики, діалектики та метафізики.

Перша група – прості неосвічені люди, які користуються уявою, а не розумом. Переконати в чомусь їх можуть красномовні оратори, збуджуючи їхню уяву і почуття. Цим способом користуються добрі проповідники, підсуваючи людям яскраві конкретні приклади з буденного життя. Ці люди для своєї віри не потребують інтелектуальних доказів.

Друга група – котрі наділені діалектичним типом розуму. На одне тільки красномовство вони не купляться. Їм потрібні також інтелектуальні докази, що їхня віра  не протирічить здоровому глузду і не суперечить перевіреним науковим фактам. І саме такі докази подає богослов’я і богослови.

Третя група – аристократи розуму. Вони повинні все самі пізнати, зрозуміти та усвідомити на рівні інтелекту. Вони приречені вивчати філософію і постійно шукати зерна правди. У таких людей віра  повністю здомінована інтелектом.

Якщо духовне керівництво  сприймати у широкому контексті, то необхідно брати під уваги ці типи людей.

 

*  Педагогіка св. Ігнатія

 

Св. Ігнатій радить розділяти людей, в залежності від їх здібностей і можливостей, на різні групи, і подавати їм духовні вправи, пристосовані до їхніх спроможностей:

 

Ці ду­хов­ні впра­ви тре­ба при­сто­со­ву­ва­ти до мож­ли­во­стей осіб, які праг­нуть їх ви­ко­ну­ва­ти, а са­ме – до їх­ньо­го ві­ку, ос­ві­ти чи здіб­но­стей. То­му від ма­ло­ос­ві­че­ної або фі­зи­ч­но слаб­кої лю­ди­ни не мо­ж­на ви­ма­га­ти то­го, що во­на не­спро­мо­ж­на ви­ко­на­ти і що не бу­де для неї ко­ри­с­ним. Так са­мо не­об­хід­но да­ти ко­ж­но­му – в тій мі­рі, в якій він бу­де спро­мо­ж­ний це при­йня­ти – те, що йо­му біль­ше до­по­мо­же в ду­хов­но­му по­с­ту­пі. Для цьо­го то­му, хто го­то­вий от­ри­ма­ти до­по­мо­гу та пов­чан­ня і хо­че пев­ною мі­рою за­спо­ко­ї­ти свою ду­шу, мо­ж­на за­про­по­ну­ва­ти ча­ст­ко­вий іс­пит со­ві­с­ті [24-31], а по­тім пов­ний іс­пит со­ві­с­ті [32-43]. Од­но­ча­с­но слід нав­чи­ти йо­го, щоб ко­ж­но­го ран­ку при­свя­чу­вав три­д­цять хви­лин пер­шо­му спо­со­бу мо­лит­ви про Бо­жі За­по­ві­ді, про смерт­ні грі­хи то­що [238-248]. Ре­ко­мен­ду­є­ть­ся та­кож спо­відь  що­ти­ж­ня і, як­що мож­ли­во, свя­те при­ча­с­тя ко­ж­них два ти­ж­ні, а як­що при­го­ту­є­ть­ся кра­ще – то й що­ти­ж­ня. Та­кий спо­сіб най­біль­ше від­по­ві­дає про­стим чи не­ос­ві­че­ним лю­дям: їм тре­ба по­я­с­ни­ти ко­ж­ну Бо­жу За­по­відь, по­тім го­лов­ні грі­хи і Цер­ков­ні за­по­ві­ді, про п’ять чут­тів і ді­ла ми­ло­сер­дя. Так са­мо, як­що ке­рів­ник  ба­чить, що ре­ко­ле­к­тант має слаб­ке здо­ров’я чи не ду­же здіб­ний, і то­му не мо­ж­на від ньо­го спо­ді­ва­тись ви­со­ко­го ре­зуль­та­ту, більш до­ре­ч­но бу­де да­ти йо­му кіль­ка лег­ших вправ перш, ніж йо­го під­ве­де­ть­ся до спо­ві­ді. По­тім за­про­по­ну­ва­ти йо­му де­кіль­ка іс­пи­тів со­ві­с­ті та ре­ко­мен­ду­ва­ти ча­с­ті­шу спо­відь, ніж він зви­чай­но це ро­бив, а все це з ме­тою, щоб він збе­ріг те, що здо­був. Не слід у роз­мо­ві з ним тор­ка­тись пи­тан­ня ви­бо­ру, ані ін­ших вправ, що ви­хо­дять за ме­жі пер­шо­го ти­ж­ня. Йде­ть­ся про те, що в цей час з ін­ши­ми людь­ми мо­ж­на до­сяг­ну­ти біль­шо­го по­с­ту­пу, а на все і для всіх бра­кує ча­су. То­му, хто за­йма­є­ть­ся су­с­піль­ни­ми спра­ва­ми чи ін­ши­ми важ­ли­ви­ми за­нят­тя­ми і є лю­ди­ною ос­ві­че­ною та здіб­ною і мо­же що­ден­но пів­то­ри го­ди­ни при­свя­ти­ти впра­вам, слід спо­чат­ку ви­кла­сти ме­ту, за­для якої лю­ди­на ство­ре­на, по­тім про­тя­гом три­д­ця­ти хви­лин  по­я­с­ни­ти йо­му суть ча­ст­ко­во­го іс­пи­ту со­ві­с­ті, да­лі – пов­но­го іс­пи­ту со­ві­с­ті, як спо­ві­да­ти­ся та при­йма­ти свя­те при­ча­с­тя. Про­тя­гом трьох днів він по­ви­нен при­свя­ти­ти вран­ці го­ди­ну на роз­ду­му­ван­ня про пер­ший, дру­гий і тре­тій гріх; да­лі, про­тя­гом на­ступ­них трьох днів у той са­мий час по­ви­нен роз­ду­му­ва­ти про вла­с­ні грі­хи; по­тім зно­ву про­тя­гом трьох днів у ту са­му по­ру – про по­ка­ран­ня за грі­хи. У цих трьох гру­пах роз­мір­ко­ву­вань йо­му та­кож ви­кла­да­ю­ть­ся „До­дат­ко­ві ува­ги [18-19  ДВ].

 

*   Таїна – приховане знання

 

                                           Як леопарди крізь вогненні кільця

                                          проносять порив сторопілих душ,

                                            отак і ти ув око смерті цілься

                                              і відродися в смерті. І не руш

                                           старого розпачу. Почнися далі,

                                             ген за шелом’янем, на рубежі,

                                          коли замерехтять тобі скрижалі,

                                                але про них нікому не кажи.

Василь Стус

 

Слово „таїна” (гр. μυστήριον) походить із древніх езотеричних релігійних культів і позначає приховане знання. Адепт релігії проходив лабіринтом важких випробувань, потім йому зав’язували очі, вводили в святилище божества і розв’язували їх. У святилищі він бачив символи даної релігії, вивченню яких присвячував своє життя.

Християнство перших століть мало щось подібне. Приготування до Таїнства Хрещення починалося в перші дні Великого Посту і закінчувалося у Велику П’ятницю. На протязі семи тижнів оглашенного  навчали правд християнської віри, що відбувалося у формі „traditio symboli” – передання символу: послідовне вивчення частин „Символу Віри” і значення літургійних обрядів.

У сьогоднішньому розумінні обряд Таїнства – це видимий знак невидимої благодаті, яка реалізується в процесі виконання обряду. Для древнього християнства обряд був „епіфанією” – об’явленням суті Таїнства за посередництвом видимих зовнішніх символів, які відкривали приховане. Велика П’ятниця – закінчення приготування  до хрещення. Оглашенний урочисто проголошував „Символ Віри” як присягу, що називалося „redditio symboli” – повернення символу. Знання про Христа тепер повинні стати знанням самого Христа.

 

*  Таїну неможливо мати, але в неї можна ввійти

 

Іди – за край. Народження – по смерті

тебе чекає. Прагни стрімголов

на ту тропу, що яра, наче кров,

воліє душ, що щирі і одверті

так і живуть – своїй передкінцем,

як припочатком. І рушають д’горі,

коли біда оба крила прострить

і повертає вічності живцем.

Василь Стус

 

Таїна в християнському значенні означає не щось, повністю незбагненне для людського розуміння , а те, що неможливо мати, але в що можна ввійти. І це входження не відбувається одноразово – ввійшов і залишаюсь там назавжди, а неначе почергове зав’язування і розв’язування очей, почергове проходження через світло і морок, постійне коливання між нерозумінням і розумінням. Це можливе лише при постійному наверненні -метаної: внутрішній зміні.

Габріель Марсель  порівнює поняття „таїна” і „проблема”, і так їх розрізняє: таїна – це входження у ситуацію, це особистий досвід, у якому різниця між суб’єктом і об’єктом зникає; проблема – це постання стіни між суб’єктом і об’єктом, відчуження суб’єкта від об’єкта. У цьому ж світлі він розрізняє надію і оптимізм: надія – це входження у досвід; оптимізм – це споглядання на досвід зі сторони.

У першому Тижні духовних вправ реколектант  повинен розв’язати коан: гріх  – любов. І ці дві суперечності він розв’яже лише повністю занурившись в переживання  своєї гріховності, на дні якої знайде Бога і безмір Його любові. Знайти в пеклі своєї душі Бога – лише досвід  такого внутрішнього переживання народжує християнина.

 

*  Пізнавати означає поєднувати, а не розділяти

 

Середньовічна аксіома говорить: conoscere est distinguere (пізнавати означає розділяти). Те саме говорили і великі давньогрецькі філософи. Платон  говорив:

„Того, хто вміє добре визначати і ділити, слід почитати як бога”. Арістотель  говорив:

„Вирішувати проблеми необхідно з допомогою розчленування та ділення”. Ми звикли саме до такого пізнання, до такого способу мислення . Але в духовному пізнанні все повинно бути навпаки – пізнавати означає поєднувати те, що при раціоналістичному сприйманні дійсності неможливо поєднати.

 

*  Етика отців пустелі

 

„Етика Отців пустелі була ситуаційною етикою... Вона перебувала в конфлікті з нормативною етикою вже від початків християнства... Нормативна етика зв’язана з консерватизмом, який... дозволяє уникнути відповідальності створенням тривалої і абсолютної ієрархії цінностей, тобто створенням етичних кодексів.

Кодекс, в свою чергу, веде до відмови від свободи вибору. Людина має вже готове розв’язання і повинна лише застосувати відповідний параграф. Отці пустелі ніколи не піддавалися цій спокусі, а завжди розглядали обставини лише однієї конкретної ситуації. Їх рішення стосувались завжди тільки одного випадку і не мали універсального характеру. Незмінною була любов. Незмінним було співчуття. Незмінним було милосердя. Але принципи поведінки були різними і залежали від ситуації. Апофтегмати Отців пустелі – це не збір норм. Це збір оповідань про моральну енергію, яка не підлягає загальній системі оцінювання і спонукає людину до постійного вибору і трудного рішення. Великі старці не зраджували цю ідею навіть тоді, коли їх звинувачували в грі парадоксів і зануренні в суперечності [18] .

Як бачимо, духовність  пустельників – це розв’язання тих самих коанів  і апорій, які, відірвані від свого контексту і від самих отців пустелі, сьогодні сприймаються на раціональному рівні.

Вони перетворюються в збірку норм поведінки, які слід наслідувати як абсолютні незмінні вартості, як ліки на всі випадки життя, а не як спонука до глибокого мислення  і глибокої молитви.

 

*  Єдність охоплює різноманітність

 

Сьогоднішній світ дуже швидко змінюється, і на перший погляд здається, що ці зміни йдуть в напрямку об’єднання світу, спричинюють взаєморозуміння між народами і толерантність різноманітних відмінностей на різних рівнях: політичному, економічному, релігійному тощо – створення політичних союзів, єдиної грошової одиниці, єдиної економічної зони, міжнародні конгреси з питань культури, релігії, – це спроби створити щось на зразок універсальної релігії (New Age), здатної поєднати протилежні чи навіть супротивні світогляди, ментальності і т.д.

Отже світ стає єдиним, що виражається такими поняттями як глобалізація або соціалізація. Але це тільки на перший погляд. Двадцяте століття характеризується постанням різноманітних богословських, філософських, психологічних, соціальних і інших доктрин, які навіть всередині однієї релігії, наприклад, католицької, становлять цілий букет різноманітностей і відмінностей. Сьогодні ми вже не можемо говорити про богословську чи філософську ортодоксію в рамках Католицької Церкви, а про теорії і гіпотези різних філософів і богословів, які виражають самобутність індивідуального людського мислення  і сприймання дійсності. Отже єдність, породжена науково-технічним прогресом, супроводжується постанням різноманітних світоглядів у границях навіть однієї культури і релігії.

Можемо говорити про єдність, яка охоплює різноманітність. Але вся ця внутрішня різноманітність затирається і нівелюється зовнішньою єдністю. Сьогоднішня людина перебуває в живому контакті, в конфронтації лише з маленьким сегментом дійсності, в якій перебуває безпосередньо. Всю іншу дійсність сприймає за посередництвом засобів масової інформації, які можуть бути вільними від зовнішнього тиску осіб чи ідеологічних систем, але не можуть бути вільними від системи і культури, яка їх породила, не можуть бути вільними від своїх власних комплексів і обмежень. Отже, більшу частину дійсності людина сприймає опосередковано – в інтерпретації, через призму іншого світогляду, і засвоює цей світогляд як свій власний без внутрішньої рефлексії і конфронтації, які вимагають зусилля і праці.

Філософія називає це вилученням досвіду.

„Вилучення досвіду – це поступове відокремлення людей – звісно, ілюзорне – від таких традиційних супутників людського життя, як божевілля, злочинність, дика природа, хвороба або смерть. Морально-психологічний аспект цього процесу полягає в тому, що безпосередній контакт із подіями та ситуаціями, в яких особистість стикається з екзистенціальними та моральними питаннями, радикально зменшується. Через це сучасна людина втрачає моральний ґрунт для перегляду своєї ідентичності, а отже, у певному сенсі втрачає себе саму.

Зокрема, вилучення досвіду означає, що сучасна людина набагато менше, ніж люди попередніх епох, спирається на той різновид знання про світ та інших, що його Арістотель називав «знанням, схожим на дотик», а Бертран Рассел – «знанням [що ми його отримуємо] через безпосереднє знайомство». Замість цього ми дедалі більше залежимо від знання, спродукованого засобами масової інформації, а відтак – ризикуємо стати своєрідними людиноподібними артефактами, чимось на кшталт інформаційно-залежних гомункулусів. Тому, хоч як пишається сучасна людина новими можливостями свого самовизначення, що їх надає технічний прогрес, а все ж у глибині свого єства гостро відчуває непевність, «онтологічну незахищеність» та небезпеку не відбутися, загубитись у деперсоналізуючій рутині технологізованої повсякденності [19] .

Карл Поппер, критик лібералізму, писав, що засоби масової інформації – це одна з галузей, де логіка ринку і вільної конкуренції не веде до піднесення якості, але в зворотному напрямку – до більшої глупоти, що ми і бачимо: скільки в комуністичну епоху було чудових науково-технічних і культурних програм, створення яких вимагало багато часу, енергії, творчості, інтелекту, знань, ерудиції, почуттів, внутрішнього запалу і завзяття тощо. А що бачимо сьогодні? Смішно робити якість порівняння.

 

*  Життя людини зводиться до одного-єдиного питання

 

„Кажуть, що життя кожної людини зводиться до одного-єдиного питання. Життя – це „проживання” цього питання, пошук відповіді й усвідомлення власної значущості. Для визначення цього основного питання необхідно попередньо поставити багато допоміжних запитань і отримати на них відповіді. Поступово ви починаєте розуміти, що між цими запитаннями існує взаємозв’язок, і на кінець зведете їх до одного. Але доб’єтеся ви цього, не видобуваючи інформацію з емпіричних джерел, а задаючи питання собі самому і витягуючи на поверхню інформацію, про існування якої ви навіть не здогадувалися.

Відповідь на питання питанням, що підводить ближче до істини, – фундаментальне твердження багатьох релігійних традицій (єврейської, єзуїтської чи дзен). Саме в побудові глибинних, плодоносних запитань відчиняється суть, і той, хто запитує, переходить на наступний рівень розуміння. Питання ведуть нас до незнайомих берегів, перетворюючи їх в знайомі.

Функція інтуїції – вести нас до цих відповідей.

Функція розуму і серця – формулювати запитання” [20] .

 

*  Комп’ютерна техніка – входження в ілюзію

 

Небажання чинити зусилля дуже виразно видно в розвитку комп’ютерної техніки, в програмах, у віртуальних речах, які наслідують реальні речі. Діти захоплюються цими програмами тому, що контролювати і володіти віртуальним світом дуже легко, це дає ілюзію почуття  власної гідності, самодостатності, інтелігентності, спроможності проявити свої сили та здібності і чогось в житті досягнути.

Натомість перебування в реальному світі вимагає зусилля, спричиняє нерозуміння і породжує терпіння. Тому діти втікають у віртуальний світ.

Людина створена для того, щоб усвідомлювати собі, що знаходиться в „печері Платон а” і дивиться на „тіні”, і повинна відриватись від тіней і виходити з „печери”, повернутись до реальних речей. З допомогою телебачення, преси і комп’ютерів людина ще глибше входить до „печери”, більше прив’язується до „тіней”, щораз інтимніше входить у світ ілюзії – у те, що не існує, відчужуючись від реального світу і від Бога.

 

... Порвалася нескінчена розмова.

Тремтить вона, мов порвана струна,

В моєму серці. Від одного слова

Розкрилася в душі моїй труна.

Повстала туга, сном важким приспана,

Повстала велетом і досягла до хмар,

Жаль запалав, прибоєм океана

Загомонів його страшний пожар.

Леся Українка

 

Великою небезпекою духовного керівництва є стати додатком до віртуального світу, зовнішньою теоретичною інформацією про Бога як віртуальну річ. Духовне керівництво  повинно витягували людину з „Матриці”, незважаючи на те, що процес такого витягування часто дуже болючий і навіть часом жорстокий і немилосердний. Але в цьому випадку жодного милосердя – на карту поставлено спасіння людини, яку слід рятувати будь-якою ціною.

„Відмовившись від посади канцлера в 1532 р. Томас Мор дає таку пораду своєму наступнику, Кромвелю: „Якщо хочеш послухатися моєї скромної поради, то завжди говори королеві тільки те, що він повинен робити, і ніколи не говори те, що він може робити або що здатний зробити – тільки так зможеш бути вірним слугою і насправді цінним дорадником [21] .

„Ми мусимо в однаковій мірі навчитися інтерпретувати власні емоційні переживання  й особливості поведінки інших людей, що свідчать про їхні емоційні стани. Це зовсім не легке завдання. Однак значну допомогу в цьому надає мова. Раз названі почуття , надалі легше розпізнаються й піддаються інтерпретуванню. Але не всі пережиті почуття вдається правильно зрозуміти й належно назвати” [22] .

Людині дуже важко спостерігати за своїми почуттями та описувати їх. Великою допомогою в цьому може стати духовний щоденник, в якому записуються думки і почуття. З власного досвіду знаю, що вести такий щоденник дуже важко (постійно виникають питання: що слід записувати, що має вартість тощо) – але тільки спочатку. Хто не знеохочується і не покладає рук, то з часом вчиться розпізнавати і називати свої почуття дедалі краще. І звичайно, що найкращий спосіб виявлення, називання і вираження своїх почуттів – поезія!

 

Я не маю права на жаль,

Я не маю шансів на втрати;

Не дозволю собі печаль,

І не буду собі прощати.

Я не смію іще бунтувати,

Я безправна. Не можу ридати.

Все стерпіти, заціпить, змовчати.

Все забути, лише посміхатись.

Зміна масок, ролей, час антрактів –

Цей театр зуміть приховати –

Відіграти в оцьому спектаклі –

Роль приємну, усіх зчарувати…

Я не смію бути слабкою,

Я не владна сміятися з горя.

Ні хвилини перерви, спокою, –

Тільки грати, не бути собою…

Мар’яна Рудакевич

 

„Людина повинна постійно навчатися належних способів зняття емоційного навантаження. Адже вони мають бути не лише успішні, але й прийнятні для оточуючих. Один з найзріліших способів зняття емоційної напруги, а отже й різноманітних розладів – це поділитися своїми почуттями з іншою людиною. Уміння довіритися комусь у своїх переживаннях допомагає більш раціонально підійти до власної життєвої ситуації. Завдяки цьому те, що ще недавно викликало такі сильні емоції, може виявитися не таким складним і цілком доступним для подолання [23] .

 

Керівник не повинен схиляти реколектанта до убогості чи якогось іншого обіту більше, ніж до чогось протилежного, а також до якогось одного стану чи способу життя на противагу іншому. Бо, хоча поза вправами гідно і похвально заохочувати всіх, хто має схильність до того, вибрати життя у поміркованості, дівоцтво, священство і будь-який спосіб євангельської досконалості, однак, під час таких духовних вправ набагато відповідніше і краще буде, коли в пошуках Божої волі сам Творець і Господь буде уділяти Себе відданій Йому душі і огортати (запалювати) її Своєю любов’ю і славою, наставляючи на той шлях, на якому зможе Йому найкраще служити в майбутньому. Тому керівник  нехай не схиляється ні в один, ні в другий бік, а, стоячи посередині, немов стрілка ваги, дозволить Творцеві діяти безпосередньо разом зі своїм сотворінням, а сотворінню – разом зі своїм Творцем і Господом [15  ДВ].

 

„Той, хто прагне нав’язати власну категорію без відчуття міри і норми, позбавлений почуття любові до інших [24] .

Великою спокусою для людини буде сприймати духовного керівника як вищий авторитет, на який можна зіпхати свої проблеми, отримувати готові рішення, виконувати їх, уникаючи особистої відповідальності: А Він відказав йому: Чоловіче, хто поставив над вами Мене за суддю або за подільника?” (Лк. 12, 14 ).

 
    

[1] Dunn H. P. Etyka dla lekarzy, pielęgniarek i pacjentów. – Biblos: 1997. – S. 56.

[2] Євдокимов П.  Незбагнення Божа любов. – Київ: 2004. – С. 68, 69.

[3] Tischner J.  Świat ludzkiej nadziei. – Znak: 1975. – S. 29-30.

[4] Мовчан П.  Ключ розуміння. – Київ: 1990. − С. 198.

[5] Конрад М.  Нарис історії стародавньої філософії. – Рим: 1974. С. 168-169.

[6] Іван-Павло ІІ. FIDES ET RATIO , 1. Львів: 2000.

[7] Фрейд З .   Введение в психоанализ. – www.yugzone.ru

.

[9] Багалій Д.  Український мандрівний філософ Григорій Сковорода. – Київ: 1992. – С. 173.

[10] Бердяев Н. А.  Самопознание. – Москва: 1991. – С. 7-8.

[11] Фролова К. П. Цікаве літературознавство. – Київ: 1991. – С. 119.

[12] Buzan T., Buzan B. Mapy twoich myśli. – Ravi: 1998. – S . 86.

[13] Флоровский Г.  Пути русскаго богословия. – Киев: 1991. – С. 172-173.

[14] Гримак Л. П. Резервы человеческой психики. – Москва: 1987. – С. 170-172.

[15] Коваль А. П. Слово про слово. – Київ:1986. – С. 12.

[16] Слободяник А. П. Психотерапия. – Киев: 1977. – С. 6.

[17] Heller M.  Doświadczenie granic. Filozofować w kontekście nauki. Pod red. M. Hellera, A. Michalik, J. Życińskiego. – Kraków: 1987. – S. 53.

[18] Przybylski R.  Pustelnicy i demony. – Kraków: 1994. S . 14.

[19] Васильченко А. Автентичність  і традиція. Післямова до книги: Тейлор Ч.  Етика автентичності. – Київ: 2002. – С. 109-110.

[20] Дей Л.  Самоучитель по развитию интуиции. – Москва: 2001. С. 26-27.

[21] Mirewicz J. SI. Obrońcy i słudzy Europy. – Krakόw: 1986. S . 18.

[22] Макселон Ю.  Психологія. – Львів: 1998. С. 89.

[23] Макселон Ю.  Психологія. – Львів: 1998. С. 90.

[24] Мовчан П.  Ключ розуміння. – Київ: 1990. − С. 104.