9. Закінчення

 

Всі ці поради, напуття, інструкції до медитації мають сенс і користь лише у тому ви­падку, коли людина в молитві шукає Бога і Його волю в своєму житті. В кутах філософського трикутника Платона стоять Бог, людина і світ. Задумайтеся над своїм світоглядом. Чи Бог стоїть в верхньому куті? Якщо так, то все добре, розпочинайте медитацію. Якщо в верхньому куті стоїть світ, то читати цю книгу нема сенсу. Якщо в верхньому куті стоїть людина, то ви спробуєте ігнатіанський метод молитви, але не з ціллю шукання Бога, а з ціллю самореалізації, духовного і психічного самовдосконалення, що, напевно, вже спробували робити з допомогою йоги, психології, захоплення спортом, літературою, музикою...

Наш гуманістичний світ в теоріях ставить людину на перше місце, все інше, навіть Бог, повинно служити всебічному розвиткові людини, всебічному розвиткові конкретної особи. Але практично, якщо Бог з першого місця пересувається на дальше, то всі найшляхетніші спроби створити на землі рай зазнають поразки, і людина з п’єдесталу, який сама собі створила, падає на саме дно, втрачає людське обличчя. І чим більше світ говорить про права людини, про гідність особи, тим більше в світі воєн і бід. Св. Августин  говорив, що коли Бог на першому місці, то все інше на своєму місці. Отже, перед тим як приступити до ігнатіанської медитації, перекрутіть свій світогляд на 120 градусів і поставте Бога в верхньому куті.

В ігнатіанських реколекціях багато уваги і часу приділяється самопізнанню, роздумам над своїм минулим, стосункам з іншими людьми тощо. Це може викликати дві крайні реакції: перша – хочу молитися до Бога, пізнавати в реколекціях Бога, а не себе, займатися Богом, а не собою, молитися, а не займатися психоаналізом; друга – захоплення всіма здобутками сучасної психології – ретроспекцією, інтроспекцією, психотерапією  тощо. В цьому випадку молитва  спроваджується до психоаналізу, а психологія стає релігією.

Людина створена на образ і подобу Бога. Вона є іконою Бога, частинкою Бога, і, пізнаючи себе, тим самим пізнає Бога. Самопізнання в ігнатіанських реколекціях подібне до вивчення Біблії. Біблія не описує Бога безпосередньо, таким яким Він є, як це роблять деякі богословські дисципліни, а опосередковано, через діяння Бога в часі, в історії людства. Для „невтаємничених” Святе Письмо є безсенсовною збираниною легенд і байок. Якщо людина починає розуміти Біблію як Боже послання, то починає розуміти Бога, Бога живого, який діяв не тільки в Біблійній історії, але діє в історії життя кожної людини, починає помалу відкривати і усвідомлювати Бога у своєму житті, в своїх думках, почуттях, прагненнях. Духовний щоденник стає особистою біблією, і чим глибше людина пізнає своє життя, своє минуле, тим краще пізнає інтимну біблію свого життя, тим краще пізнає Бога.

Для тих, хто самі готують собі пункти до медитації, Т. Шпідлік  подає ряд питань, які допоможуть у приготуванні  пунктів і також під час медитації:

1) Закриваю книжку і повторюю собі „річ”, тобто головну думку, своїми словами повторюю слова Христа.

2) Згадую, де щось подібне читав або чув.

3) Виписую застереження щодо прочитаного. Напр., Євангеліє говорить, що блаженні вбогі. Тим часом в житті щасливим вважаємо того, хто має багато грошей.

Філософ Ґадамер  писав, що робити замітки під час читання – це своєрідне мистецтво, яке допомагає мисленню  і розумінню того, що читаємо. А папа Дамазій, який жив в IV ст., вважав, що читання без пера в руці подібне до сну.

4) Що можу на це відповісти? Зі своєї відповіді можу зрозуміти, в якій мірі я насправді зрозумів вартість вбогості в Христі.

5) Задумуюся, згідно з якою засадою я живу: блаженні вбогі чи багаті?

6) Що мені слід прийняти чи змінити в житті?

7) Щоби ця постанова не була лише добрим побажанням, пробую вже від сьогоднішнього дня вводити її в життя. Напр., даю комусь якусь річ, без якої можу обійтися.

8) Благальна молитва виникає з досвіду, що без Божої допомоги не зможу цієї постанови здійснити.

Приклад іншої серії питань:

І. Пам’ять:

1) Що вже чув, читав або роздумував про текст чи правду, над якою роздумую?

2) Запам’ятаю принаймні одну коротку цитату або частину тексту Євангелія.

3) Чи щось подібне є в якійсь пісні, віршу, літературі взагалі?

ІІ. Рефлексія розуму:

1) Закриваю книжку і повторюю зміст своїми словами.

2) Яка думка найважливіша?

3) Як можна це висловити щоденною мовою – мовою школи, преси, поезії, фабрики?

4) Чи всі сприймають цю правду чи дивляться на неї інакше?

5) Рефлексія над своїми словами і вчинками.

6) Які аргументи доводять слушність Євангелія?

7) Чому інші постави не є слушними, а люди їх сприймають?

ІІІ. Рішення волі:

1) В яких конкретних ситуаціях життя можу застосувати правду, над якою роздумую?

2) Чи мені легко чи важко жити згідно з цією засадою?

3) Які зустрічаю перешкоди?

4) Яким чином цю правду можна помалу впроваджувати в життя?

5) Чи знаю когось, хто робить такі самі помилки, як я, має такі самі труднощі? Що би йому порадив?

6) Що можна почати вже сьогодні?

7) Чи я спроможний це зробити?

Тим, кому дуже важко ставити собі запитання і відповідати на них, раджу починати з чудового підручника Раїси Мовчан : „Українська література для 5-ого класу”.

Щоб пробути уяву і почуття  можна споглядати ікони чи слухати музику, яка відіграє очищаючу роль: звільняє мозок від непотрібних думок, настроює його на релігійні теми, допомагає ввести його у стан заспокоєння і контемпляції [1].

„Однією з найдивніших рис структури нашої психіки є те, що хочемо, щоби нам все пояснили. Ми є результатом пропаганди, що триває вже десять тисяч років. Прагнемо, щоби хтось інший підтвердив нашу думку. Те, що я говорю, не має для вас великого значення. Забудете про те, коли закриєте цю книжку. А якщо щось запам’ятаєте, то напевно будете це повторювати, порівнювати з чимось, що вже прочитали в інших книжках, але тоді не глянете прямо в обличчя своєму власному життю. Тільки це має значення.

Ваше життя, ви самі, ваша малість, поверховість, брутальність, схильність до насильства, захланність, амбіція, щоденні турботи і постійний смуток – саме це мусите зрозуміти...” [2] .

Л. Вітгенштейн, коментуючи свій „Логіко-філософський трактат”, сказав, що він складається з двох частин: написаної і ненаписаної; і найважливішою є саме друга частина. Те саме я можу сказати і про „Метод молитви св. Ігнатія Лойоли : ненаписана частина є важливішою. Але я її не написав тому, що це просто неможливо зробити. Правда, це не означає, що до цієї книжки слід поставити критерій довершеності, як це зробив І. Кант  стосовно метафізики: „nil actum reputans, si quid superesset agendum – вважається, що не зроблено нічого, коли є ще щось до роботи”. Подані вірші різних поетів можуть бути принаймні введенням в те, що я не зміг висловити іншим способом.

 

Як невимовне віршами не скажеш,

чи не німою зробиться душа ?!

Ліна Костенко

 

„Віра є підданням себе. Віруюча людина не повинна обтяжувати себе теоріями. Найкраще, коли вона ними користується. Якщо прагне осмислити свою віру, то теорії стаються необхідними. Людина хоче, щоб вони були правдивими та солідними. Але нехай вона не прив’язується до них як до здобичі власного інтелекту. Віра не прагне заволодіти своїм предметом, а наповнює його собою” [3] .

У сучасному світі з філософсько-богословського та духовного навчання майже повністю зник гуманістичний аспект формування християнської особистості. Таке враження, ніби всі здобутки людського духу – архітектура, мистецтво, театр, поезія тощо, в яких Бог не присутній безпосередньо, для розвитку і становлення свідомого християнства не мають великого значення. Духовні особи, маючи добру філософсько-богословську освіту, проявляють повне невігластво в царині загальнолюдської культури і культури свого народу. Крім того, богословська освіта, мета якої: „... завжди готовими будьте на відповідь кожному, хто в вас запитає рахунку про надію, що в вас...” (1 Пт. 3, 15 ) , в багатьох випадках робить нас духовними дітьми Декарта  і Вольтера  – невиліковними раціоналістами. Релігійне шкільництво намагається сформувати християнина і духовну особу, у своїй простодушності перескакуючи важливий етап загального формування людини, залишаючи це батькам і середній школі. Отже, ми стаємо священиками, не ставши спочатку людьми – в розумінні осягнення необхідного рівня психо-культурної зрілості і пов’язаних з цим гуманітарних знань. І це каліцтво поступово переростає в духовне каліцтво – нелегко бути духовною особою, не будучи людиною.

„У процесі самопізнання людина прилучається до таємниць, незнаних у відношенні до інших. Я пережив світ, увесь світовий та історичний процес і всі події моєї епохи як частину мого мікрокосмосу, як мій духовний шлях. На містичній глибині все, що відбулося зі світом, відбулося також зі мною. Осмислювання полягає в тому, щоби зрозуміти все, що сталося зі світом, як таке, що сталося зі мною” [4] .

Психологія мисль Бердяєва  висловлює так:

„Крім індивідуального, маємо також родове або надіндивідуальне (колективне) несвідоме, яке властиве всьому людству або певній історичній спільноті людей, зокрема нації. Індивідуальне несвідоме складається здебільшого з інстинктів і афектогенних комплексів, а надіндивідуальне – з архетипів.

Термін архетип у наукову психологію увів К. Юнг. Для його формування він використав та розвинув своєрідну історико-психологічну традицію пізнання людської сутності, зокрема поняття ідеї Платона та Августина, біблейські вчення та думки Філона, Ареопагіта і більш пізніх мислителів (Ф. Ніцше та представників філософії життя).

Архетипи – це утворення психіки, які є безпосередньою психічною реальністю, своєрідною „психологічною першоматерією”. У надіндивідуальному несвідомому психічна реальність відрізняється від свідомості особистості, в якому „Я” виступає суб’єктом та спрямовує свою активність на певні об’єкти. В родовому несвідомому „Я” не вичленене, воно розлите, розмите, перебуває в безпосередньому зв’язку з усім світом і ніби губиться в ньому. Оскільки „Я” не має чіткого визначення, остільки воно не протиставлене „не Я”, як не протиставлені в надіндивідуальному несвідомому суб’єкт та об’єкт, релятизовані інші звичні для нас протиставлення. Надіндивідуальне несвідоме є відкритою світу та рівною йому за широтою об’єктивністю” [5] .

 

Багато слів написано пером.

Несказане лишилось несказанним.

Ліна Костенко

 

Щоби осягнути всю повноту людського буття ми приречені вивчати всі духовні й культурні надбання людства.

У моєму житті поезія займає величезне місце. Для мене вона – це „врата неба”. Я хочу заохотити всіх християн, які серйозно ставляться до свого духовного розвитку, поміркувати над вищесказаним.

 

В дні відчаю святого,

В дні словослів’я й суєти,

Коли немає вже нікого,

Поезіє, є ти!

Михайло Саченко

 

„Сучасна поезія – надзвичайно дивне явище: своєю „мовною незрозумілістю”, магічністю, крайнім модерністичним відчуванням.

Дивна мовна незрозумілість пояснюється незвичністю вживання граматичних, смислових тощо конструкцій в подібних текстах, відсутністю звичних традиційних логічно-раціональних симетрично-ієрархічних форм (найпростіші – це симетричний ритм, рима, логічна послідовність смислу тощо). Для деяких ця незрозумілість межує з цілковитою недоступністю поетичної мови на зразок чужої мови, про яку не мають ані найменшого поняття, кажуть, що слова, здається, наші, а нічого не зрозуміло – як в іноземній мові.

Звичайна здатність розуміння пересічних громадян не поширюється далі, ніж логічно-раціональна зрозумілість текстів – так, як їх привчили сприймати всі логічно-ієрархічні-раціоналістичні структури, смисли. Через це природа сучасної поезії – явище, що перебуває за межами різних раціонально-традиційних ієрархічних соціально-цивілізаційних структур. Сучасна поезія пов’язана з новим розумінням мови та поверненням до природно-правічного, як сама людина, заради долання логічно-ієрархічного раціоналістичного фашизму.

...Тобто маємо рух в напрямку до первісного стану і принципу мови епохи людської єдності з живою природою і відсутності раціонально-логічних ієрархічних домінувань, саме до того, що ми називаємо найповніше буття... сучасна українська поезія прагне... найбільшої внутрішньої мовної свободи, що повертає людину до природи, до своєї суті, до стану здатності розмовляти зі світом людей, світом природи і з Богом і до стану найбільш повноцінного людського буття як феномену” [6] .

 

Якби мої думи німії

Та піснею стали без слова,

Тоді б вони більше сказали,

Ніж вся оця довга розмова.

Леся Українка

 

Мій досвід  та інтуїція  підказують мені, що ми входимо в епоху, де божественне буде щораз виразніше проявлятися в небогословських трактатах.

Коли на серці туга і печаль,

Коли сльоза на волю попросилась,

Ти гарну пісню друзям заспівай,

Щоб і душа, і серце звеселились.

Лариса Недін

 
 

[1] Zwoliński A. Dźwięk w relacjach społecznych. – Krakow: 2004. – S. 57.

[2] Jiddu Krishnamurti. Wolność od znanego. – Warszawa: 1992, на обкладинці.

[3] de Lubac H. Paradoksy i Nowe paradoksy. – Krakow: 1995. – S. 9.

[4] Бердяев Н. А.   Самопознание. – Москва: 1991. – С. 8.

[5] Киричук О. В., Роменець В. А., Шатенко В. О. Основи психології. Київ : 1995. – С. 156-157.

[6] Підпалий А. Мова як втеча від геноциду. „Літературна Україна”, 3 березня 2005.