IV .  Медитація

 

О! Серце мріє вирватись із лона

тяжкої дійсності, із буднів ґрунту

в безкрає небо, в соколів околи.

Тут розсипатися в червоні грона,

в криваві розірватись букви бунту,

на землю не вернутися ніколи.

Б. – І. Антонич

 

* практична медитація

* медитація Р.  Брандштеттера

* медитація М. Люкадо

* медитація – театральна гра

* медитація наукове і творче пізнання

* взаємовідносини з людьми – критерій взаємовідносин з Богом

* медитація і література

* кожна людина в основі свого світобачення має якусь філософську систему

* емпіризм Локка рефлекторна природа людської душі

* раціоналізм Лейбніца теологічна природа людської душі

* антропологія Сковороди людина-мікрокосмос є відображенням макрокосмосу

* духовність св. Ігнатія антропоцентрична

* ставлення до епістемології впливає на молитву

* епістемологія  Канта

* епістемологія  Гуссерля

* епістемологія Бальтазара

* раціоналістичне мислення впливає негативно на умову молитву

* критерії  автентичності внутрішнього досвіду

* внутрішній досвід св. Ігнатія

* внутрішній досвід Г. Сковороди

 

„Вчителі медитації, як правило, неохоче говорять про те, що таке медитація і що можна завдяки їй осягнути, вони наголошують на необхідності займатися нею і вчать, що опис досвіду не рівнозначний самому досвіду” [1]  .

 

* Практична медитація

 

Перед тим, як подати теоретичні засади і елементи медитації я подаю приклад практичного застосування їх – так як я роблю це під час звичайної щоденної медитації.

Лк. 8, 27-37: „27 І, як на землю Він вийшов, перестрів Його один чоловік із міста, що довгі роки мав він демонів, не вдягався в одежу, і мешкав не в домі, а в гробах. 28 А коли він Ісуса побачив, то закричав, поваливсь перед Ним, і голосом гучним закликав: Що до мене Тобі, Ісусе, Сину Бога Всевишнього? Благаю Тебе, не муч мене! 29 Бо звелів Він нечистому духові вийти з людини. Довгий час він хапав був його, і в’язали його ланцюгами й кайданами, і стерегли його, але він розривав ланцюги, і демон гнав по пустині його. 30 А Ісус запитався його: Як тобі на ім’я ? І той відказав: Леґіон, бо багато ввійшло в нього демонів. 31 І благали Його, щоб Він їм не звелів іти в безодню. 32 Пасся ж там на горі гурт великий свиней. І просилися демони ті, щоб дозволив піти їм у них. І дозволив Він їм. 33 А як демони вийшли з того чоловіка, то в свиней увійшли. І череда кинулась із кручі до озера, і потопилась. 34 Пастухи ж, як побачили теє, що сталось, повтікали, та в місті й по селах звістили. 35 І вийшли побачити, що сталось. І прийшли до Ісуса й знайшли, що той чоловік, що демони вийшли із нього, сидів при ногах Ісусових вдягнений та при умі, і полякались... 36 Самовидці ж їм розповіли, як видужав той біснуватий. 37 І ввесь народ Гадаринського краю став благати Його, щоб пішов Він від них, великий бо страх обгорнув їх. Він же до човна ввійшов і вернувся” .

Перший крок – впорядкування тексту: виокремлення окремих ідей чи слів, які відразу привертають мою увагу, і усунення інших. Отож, роблю щось на зразок біблійної екзегези, дуже подібної до методу, який сьогодні називають риторичним аналізом (іт. analisi retorica).

 

27 І, як на землю Він вийшов ,

чоловік , що мав демонів, Ісуса  побачив , і  закликав :  не муч мене ! 34 Пастухи ж, як побачили теє, що сталось, повтікали, та в місті й по селах звістили. 35 І вийшли побачити, що сталось. І прийшли до Ісуса й знайшли, що той чоловік сидів при ногах Ісусових  при  умі , і полякались... 36 Самовидці ж їм розповіли, як  видужав  той біснуватий. 37 І ввесь народ став благати Його, щоб пішов Він від них, великий бо страх  обгорнув їх.

Він же до човна ввійшов і вернувся

 

Прочитавши уважно біблійний текст і його скорочений варіант, я приймаю вигідну позу (переважно це поза напівлотоса) і декілька хвилин присвячую розслабленню тіла.

Потім намагаюся уявити і відчути присутність Бога.

Розпочинаю медитацію молитвою:

Господи, дай мені свою благодать , щоб  усі мої наміри, рішення  і вчинки були скеровані на служіння і прославлення твоєї Божої Величі, щоб я пізнавав твого Сина, любив Його і наслідував. Дай мені благодать зрозуміти духовну суть даної євангельської події і силу вводити її у моє життя.

Також молюся молитвою митрополита Андрея  „Прохання про Божу Мудрість”, звертаючись до Божої Матері Оранти Київського Софійського Собору:

Великий і всемогучий Боже!

Зішли на мене з високих і святих Своїх небес і від престолу Своєї святої Слави Твою святу мудрість , що сидить поруч Тебе.

Дай мені мудрість Твого уподобання, щоб я в житі умів те, що Тобі миле: гаряче бажати, мудро шукати, у правді признавати і досконало виконувати на славу й честь Твого святого Імені, „на хвалу слави Твоєї благодаті” (Еф. 1,6).

Дай мені, Боже, мудрість мого стану, щоб я виконував усе те, що Ти бажаєш.

Дай мені мудрість розуміння моїх обов’язків, дай мені мудрість моїх обов’язків і навчи мене виконувати їх так, як треба – як належить на Твою славу і хосен моєї душі.

Дай мені мудрість Твоїх доріг і мудрість ходити стежками Твоєї святої волі.

Дай мені мудрість поводження і неповодження – щоби я умів не вивищуватися в одних і не упадати в інших.

Дай мені мудрість радості і мудрість смутку: нехай тішуся лише тим, що до Тебе веде, нехай засмучуюся лише тим, що від Тебе віддаляє.

Дай мені мудрість всього, що проминає, і всього, що триває – нехай перше в моїх очах маліє, а друге – росте.

Дай мені мудрість праці та мудрість відпочинку – нехай мені буде розкішшю праця для Тебе, а втомою відпочинок без Тебе.

Дай мені мудрість щирого і простого наміру, мудрість простоти, мудрість щирості. Нехай моє серце звертається до Тебе й у всьому шукає Тебе упродовж цілого життя.

Дай мені мудрість послуху для Твого закону, для Твоєї Церкви.

Дай мені мудрість убожества – щоб я ніколи не оцінював дібp інакше, як відповідно до їх дійсної вартості.

Дай мені мудрість чистоти відповідно до мого стану та покликання.

Дай мені мудрість терпеливості, мудрість покори, мудрість веселості й поваги, мудрість Господнього страху, мудрість правдомовності і добрих діл; нехай буду терпеливим без жодного нарікання, покірним – без найменшого удавання, веселим – без надмірного сміху, поважним – без суворості; щоб я боявся Тебе без спокус розпуки, щоб я був правдомовний без тіні двозначності; нехай мої добрі діла будуть вільні від самоуподобання.

Дай мені мудрість ближніх у потребах напоминати без самовивищення; дай мені будувати словом і ділом без лицемірства.

Дай мені, Боже, мудрість чуйності, уваги й обережності – нехай мене не зводить на бездоріжжя жодна порожня гадка.

Дай мені мудрість благородності – нехай мене ніколи не подолає жодне брудне й недостойне прив’язання.

Дай мені мудрість правості – нехай мене ніколи не зводить з дороги обов’язків будь-який самолюбний намір.

Дай мені мудрість мужності та сили – нехай мене не повалить жодна буря.

Дай мені мудрість свободи – нехай мене ніколи не поневолить жодна насильна пристрасть !

Дай мені мудрість богословських і моральних чеснот: віри, надії, любові, благорозумності, побожності, поміркованості й мужності.

Дай мені, Боже, мудрість Апостолів, мудрість Мучеників.

Дай мені мудрість священичу й душпастирську.

Дай мені мудрість проповідників і вчителів .

Дай мені мудрість служителів святих Таїнств.

Дай мені мудрість євхаристійну і мудрість таїнственну – мудрість молитви й душевної зрячості, а передусім, Господи, дай мені мудрість сердечного розкаяння й недосконалого та досконалого жалю.

Дай мені мудрість пізнання себе в моїй немочі і злобі.

Дай мені мудрість умертвлення й посту.

Дай мені мудрість відречення і самопосвяти.

Дай мені мудрість жертви, мудрість хреста, мудрість крові.

Боже, дай мені вкінці ту мудрість, що, згідно зі святими Твоїми намірами веде до злуки Церков під одним зверхнім пастирем – Вселенським Архієреєм.

Дай мені мудрість те діло святого з’єдинення цінити, любити, для нього й життя посвятити.

Дай мені мудрість нашого східного обряду – його притримуватися, його відновляти й розвивати.

Дай мені мудрість Отців святої Східної Церкви і всіх великих церковних Учителів.

Дай мені мудрість Твого великого Апостола Павла, щоб я бодай його послання добре розумів, пам’ятав та умів їх пояснювати Твоєму народові.

Дай мені мудрість Твого першого Намісника, щоб я розумів наміри Твого Божого Провидіння, що керує Церквою через Римських Архієреїв.

Дай мені мудрість послуху їм та Вселенській Католицькій Церкві.

Дай мені мудрість церковної історії та богослов’я.

Дай мені ту мудрість, що мені й моєму народові найбільше бракує.

Дай мені мудрість правдивого вдоволення, правдивого щастя. Амінь.

Тепер я намагаюсь уявити події, описані в Євангелії. Розподіляю їх, немовби театральну виставу, на дії. Всі біблейські персонажі я розподіляю на різні групи і в процесі медитації намагаюся зрозуміти їх мислення , думки, і ототожнитися з ними: знайти в них себе, свій світогляд, своє сприйняття світу в їхньому сприйнятті. Таким чином ці люди стають дзеркалом моєї душі, в яку мені дуже важко заглянути безпосередньо, бо мій нарцизм – самозакоханість засліплює мене, спотворює моє самопізнання, не дає можливості бути об’єктивним по відношенню до себе самого. І чого в оці брата свого ти заскалку бачиш, колоди ж у власному оці не чуєш?” (Мт. 7, 3 ) . Отже, побачивши скалку в оці ближнього, я намагаюсь побачити її також і в своєму оці.

 

Людина, що почала помічати свої недоліки,

уже знає, яку вона повинна вибрати дорогу.

Микола Гоголь

 

Кожна біблейська ситуація, в якій я зрозумію гріх  людей, що знаходяться в ній і опановані цією ситуацією, спонукає мене до молитви і роздумів над своїм мисленням, почуваннями і сприйняттям довколишньої дійсності в конкретних ситуаціях мого життя.

Тут слід зробити декілька застережень. Що означає знайти свій спосіб мислення  і своє світосприйняття у людях, від яких нас віддаляють тисячоліття історії? Чи можемо ми сприймати світ, Бога і людину так, як вони? Чи можемо знайти якісь спільні елементи?

Більшість людей переконана, – чим людина освіченіша, тим легше їй зрозуміти іншу людину, порозумітися з нею і знайти спільне вирішення проблем. Здається, що високоосвічені люди мислять більш-менш однаково, що спільні знання формують подібний фундамент їхнього сприйняття довколишніх подій і подібні механізми мислення , аналізування, умовиведення і прийняття рішень. Але сьогоднішній світ є повним запереченням цього. Також психологічні дослідження нелінійного, багатонапрямного мислення і процесів створення асоціацій показують протилежну картину: чим людина освіченіша, тим вона індивідуальніша у своєму мисленні ; двоє людей з однаковою освітою можуть мати зовсім відмінний спосіб мислення і розуміння  якогось факту.

Отже, інтелектуальний розвиток  сприяє скоріше роз’єднанню людей.

Інтелектуальні характеристики людської спільноти змінюються з часом. Час, історія, науково-технічний прогрес змінює світогляд людини, змінює її сприйняття і розуміння  Бога, світу та себе самої. Сьогодні наше сприйняття Ісуса Христа цілком відмінне від сприйняття людей його епохи. У цьому відношенні нас з ними мало що єднає. Але чи змінюються людські почуття : любов, ненависть, бажання щастя тощо? Чи ми любимо або ненавидимо інакше, ніж люди, які жили кілька тисяч років тому?

З попередніми поколінням нас можуть єднати лише почуття  і почуттєве сприйняття дійсності.

Оскільки Біблія – богодухновенна книга, Боже слово для кожної людини будь-якої епохи і культури , то в ній описані не тільки конкретні історичні події, а також закодована інформація, що стосується тільки мене, і яку тільки я спроможний дешифрувати і зрозуміти. Шифр – моє самобутнє мислення , життя і досвід . Другої такої людини в світі немає, отже немає і другого шифру.

Для Карла Ясперса  все, що знаходиться у людській ситуації, є шифром, знаком або символом чогось іншого. Шифр – це природа, історія, культура тощо. Ключ до цього шифру виявляється у моїх падіннях і злетах, бунтах і умиротворінні.

І тому для мене медитація  – це не намагання зрозуміти загальні моральні правди і універсальне Боже послання для усього світу. Це я можу прочитати в різних книжках. Для мене медитація – це вивчення Божої мови, якою Бог розмовляє тільки зі мною. Отже, в умовій молитві я пізнаю Бога не як такого, що існує об’єктивно і незалежно від мене, а суб’єктивно – як частину мого буття, так як Він проявляється в тому, що я спроможний насправді відчути і зазнати.

 

Адже не багатство знань, але внутрішнє розуміння  (відчування) та насолода (смакування) задовольняє й насичує душу [2 ДВ].

 

Перша дія : невеличке селище, в якому живуть убогі люди. Кожний займається своєю справою: одні пораються у городі, інші щось майструють, діти бігають і бавляться, пастухи пасуть свині. Звичайна сільська ідилія.

Друга дія : на сцену виходить Ісус зі своїми учнями . Для мешканців селища в цьому немає нічого дивного: через їхнє селище постійно проходять подорожні, мандрівники. Невелика група бідно зодягнених людей їх не дивує.

Третя дія : на сцену виходить біснуватий. Мешканців села це не дивує: біснуватий живе поблизу, вони його знають, звикли до нього і до його поведінки. Вони далі займаються своїми справами, не звертаючи на це уваги. Але для учнів Ісуса зустріч з біснуватим – несподіванка. Їх охоплює страх  і вони ховаються за Ісуса.

Четверта дія : Ісус і біснуватий. Нечистий дух виходить з біснуватого, він одужує. Стадо свиней кидається в озеро і топиться.

П’ята дія : реакція учнів і реакція пастухів та населення – контраст. Ісус демонструє свою силу і владу над нечистими духами. Для учнів це ще один доказ Його Божественної місії, Він Месія, хоч вони ще не розуміють остаточної мети Його місії – страждання і смерті. Вони бачать могутність, і саме це зміцнює їх віру у правильності вибору – „це наш кандидат, будемо голосувати за нього”. Це звичайна людська поведінка: ми прагнемо, щоб у релігійному, суспільному, економічному і політичному житті країни наші лідери були не тільки чесними і богомільними, але й рішучими, сильними і могутніми, здатними долати своїх суперників і покращувати наше життя не самою лише балаканиною, а конкретними діями . Прагнемо бачити видимі результати. І в даному випадку учні отримують те, що бажають – наочний доказ сили.

І хоч вони дуже позитивно сприймають дану подію, але це позитивне сприйняття утверджує в них неправильне розуміння  місії Ісуса. Надприродні здатності Ісуса Христа засліплюють їх. Матеріальні знаки, які вони бачать, не відкривають, а закривають духовну реальність і глибоке духовне значення того, що відбувається.

Тепер я переходжу до свого життя і мислення . Що для мене християнство взагалі й особа Ісуса Христа зокрема? Чи я в своєму світобаченні не подібний до учнів Ісуса в даній ситуації? Чого я шукаю в християнстві і в духовності? Звільнення від терпіння , бажання духовних знань як шляху до Бога, чи як атрибути сили і могутності? Як відбувається моє наслідування Христа, моє учнівство? Як я сприймаю своє покликання? Чи готовий я нести хрест разом з Христом на Голгофу, чи тільки урочисто в’їхати разом з Ним у Єрусалим, і на тому мій шлях закінчиться?

Я намагаюся у своїх конкретних вчинках, словах, думках і загальному способі мислення  і світобачення знайти і виокремити конкретні негативні елементи і загальну внутрішню негативну поставу. На ці запитання кожний християнин повинен дати собі відповідь.

 

Реакція пастухів і мешканців села.

Місцеве населення сприймає дії Ісуса однозначно негативно – страх  і прохання залишити їхню землю. В діях Ісуса Христа вони бачать лише зло: знищене стадо свиней. Ісус позбавив їх майна, наробив збитків. Для убогого села це велика матеріальна втрата. Вони відчувають біль втрати, страждання і також гнів, ненависть. У такому внутрішньому стані нормальна реакція розлюченої юрби – кинутись на кривдника і побити чи навіть убити його або, якщо зуміють опанувати ненависть, домагатись матеріального відшкодування. Але перед ними стоїть не звичайна людина. Він має надприродну силу, і невідомо, чого ще можна від нього сподіватись. І тому найкраще не зачіпати його, щоб не сталось чогось гіршого, а звернутись з проханням залишити їх у спокої. Що вони і роблять. Ісус слухає їх і відходить. Страх засліпив їх, вони бачать тільки видимі речі, до яких дуже сильно прив язані. Знищення цих речей вони сприймають як зло, не бачачи духовної площини довколишнього світу і добра, яке Ісус приніс їм в цій площині.

Лев. 11, 4-8 : „4  Тільки цього не будете їсти з тих, що жують жуйку, і з тих, що мають розділені копита... 7 І свині, бо вона має розділені ратиці, і має ратиці роздвоєні розривом, та жуйки не жує, нечиста вона для вас. 8 Їхнього м’яса не будете їсти, а до їхнього падла не будете доторкатися, нечисте воно для вас” .

Закон Мойсея забороняв розводити свиней.  Свиня вважалася нечистою твариною. Присутність свиней означала порушення Закону Мойсея, отже релігійно-моральний занепад, тобто, гріх  людей даного селища. Ісус нищить цей гріх, спонукаючи їх глибше замислитись над тим, що сталося. Натомість вони сліпі, зачинені в собі, у своєму болю, окрім якого нічого не бачать і не хочуть ні бачити, ні думати. Бог дає їм шанс, з якого вони не скористались.

Цю подію вони сприймають як велику трагедію. Їхнє життя розділилося на дві частини: до сьогоднішнього дня – щасливе життя, і з сьогоднішнього – біль і скорбота.

Ми можемо це порівняти з терористичним актом  у Сполучений Штатах Америки: падінням літаків на величезні хмарочоси. Американці говорять, що для них після цієї події світ змінився, і вже не буде таким, яким був раніше. Але чи вони зробили належні висновки, чи хтось вбачає в цьому аналогію з „Вавілонським стовпотворінням”? Чи хтось сприймає це як знак з неба, пересторогу, дану Богом, що Америка обрала хибний шлях? Чи провину покладають виключно на ісламських фанатиків? Америка і далі претендує на роль спасителя світу, прагне експортувати у світ цінності, від яких у неї майже нічого не залишилось.

Що таке „Вавілонське стовпотворіння”? Біблійний опис – це дослівна реальність, чи міф , символ , який слід дешифрувати? І чи дешифрування цього міфа  означає однозначність розуміння , чи полівалентність – розмаїття різних значень, жодне з який не може вичерпати суть символу  повністю, а лише допомагає вглиблюватись у духовну суть, побачити її з різних сторін, але ця духовна суть завжди буде залишатись бездонною і невичерпною?

Павло Мовчан  подає своє розуміння цього міфа:

„Одна з заповідей Соломона провіщає: „Відкинь від себе неправдивість уст і лукавство язика віддали від себе”. Лукавство язика – це передісторія Вавілонського стовпотворіння. Суть слова була перекручена, слово почало служити прихованню думок, а не їх реалізації – не висловлюванню, порушилась тотожність між словом і предметом. Вавілонське стовпотворіння – міф , який має широке, переносне значення. Міф про мову. Тому що мова до Вавілону і після – це два різних мовних рівні, полярних по відношенню один до одного. Мова до Вавілону – мова тотожності, мова після Вавілону – мова „лукавства”. Між поняттям і предметом постала незрима, але відчутна стіна. Слово було спокушене лукавством. Мову відповідностей, загального розуміння підмінила мова натяків, далеких асоціацій, мова шифрів, герметичних значень, мова народу розшарувалася на мови каст і клік” [2]  .

 

Ми тут жили ще до часів потопу.

Наш корінь у земну вростає вісь.

І перше, ніж учити нас, Європо,

На себе ліпше збоку подивись.

Ти нас озвала хутором пихато.

Облиш: твій посміх нам не допече,

Бо ми тоді вже побілили Хату,

Як ти іще не вийшла із печер.

Живи собі, уходжено і сито.

Ми не питаєм з усміхом кривим,

Якою б ти була у цьому світі,

Аби ми плуг, і колесо, і жито

Не дарували пращурам твоїм.

Ми ж не виказуєм, яку недолю

Тобі вістило знаками біди,

Аби козацький стан у Дикім Полі

Не зупинив азійської орди.

...............................................

У кожного – свої герби й знамена,

Свій лад і чин в державі й при столі.

Ми всяк своєї долі ковалі:

Вам до душі вертка синиця в жмені,

А нам до серця – в небі журавлі.

Такі ми є. А ви такі, як є.

Борис Олійник

 

Ідеал американця – успіх і добробут матеріального життя, крайній гедонізм. Говорячи образно: щасливий і успішний американець, якого експортують поза межі країни, це свинопас великого стада свиней. І всі цінності, що їх Америка пропонує світові як американську мрію, в яку весь світ має бути закоханим, – це свині, як символ  американського гріха. Те ж саме стосується і Євросоюзу, в який ми прагнемо потрапити як у втрачений рай. Тільки ми сліпі і сонні, живемо в „печері Платона” , бачимо лише тіні речей і ганяємось за тінями.

„Отруєний інфантилізмом сучасник має відчути не завжди приємний смак реальності, струсити з себе пил летаргійного сну і нарешті сказати собі: „У мене достатньо сил, щоб стерпіти істину про себе” [3]  .

Мт. 13, 12 : „Бо хто має, то дасться йому та додасться, хто ж не має, забереться від нього й те, що він має” . Хто має – це той, хто не зачинений в собі повністю, а має здатність мислити і виходити поза своє „Я”. Він спроможний побачити Божий дар і прийняти його з вдячністю.

„Розумні стали розумнішими, дурні – дурнішими, а тисячі інших зовсім не змінилися” [4]  .

Тепер я знову переходжу до свого життя і мислення , своїх потіх і смутків, і намагаюся побачити їх в іншому світлі і переоцінити.

Смуток і біль у моєму серці народжуються внаслідок втрати того, що для мене є цінністю, що має якусь вартість в моїх очах, до чого я прив’язаний, і що я не хочу втрачати. Якщо я заглиблюсь у своє серце  і мозок, то відкрию, що мої цінності – це ті самі біблійні свині, мій гріх , якого я раніше не бачив. І лише тепер починаю прозрівати. Моє духовне життя виглядає так: я оточив себе свинями, які мають дуже одухотворені фізіономії.

Ісус Христом йде до мого серця, оточеного свинями, хоче пробитися через це стадо, бере одну свиню за ратиці, хоче її втопити, а я хапаюся за інші ратиці і не даю її Йому. Ми боремось. Ця боротьба породжує терпіння  в моїй душі. Я повинен не втікати від терпіння, не боронитися проти Бога, а допомагати Йому нищити свиней гріха в моєму серці.

 

Блажен, хто тратити уміє,

коли заходить час утрат,

аби лишалася надія

і виростала востократ...

Василь Стус

 

У цьому світлі я починаю розуміти слова Євангелія:  „Хто вдарить тебе по щоці, підстав йому й другу, а хто хоче плаща твого взяти, не забороняй і сорочки” (Лк. 6, 29) .  Кожен удар, який я зазнаю у будь-якому плані, – це входження Ісуса в моє серце і нищення якоїсь свині – мого гріха. Підставляти другу щоку означає усвідомити це і дати Богові можливість знищити і наступну свинку. Отже, бути битим свідомо, розуміючи чому мене б ють і чому я терплю – це чинити духовний поступ, позбуватися свого гріха. Робити це несвідомо або захищатись від цього означає захищати своїх свиней – свій гріх .

„Повсякчас очікуйте неприємностей, і коли вони траплятимуться, зустрічайте їх як бажаних гостей” [5] .

 

Він на   з е м л ю                         вийшов

 

 

 


Він до   ч о в н а                          ввійшов і  вернувся

 

 

Ісус виходить з човна на землю і знову повертається у човен. Його місія не вдалася, люди Його відкинули. А як у моєму житті? Скільки разів я відкидаю Ісуса щоденно, не усвідомлюючи цього?

Лк. 12, 49 : „Я прийшов огонь кинути на землю, і як Я прагну, щоб він уже запалав!”

Євр. 12, 29 : „Бо наш Бог то палаючий огонь!”

Од. 8, 7 : „ І засурмив перший Ангол, і вчинилися град та огонь, перемішані з кров'ю, і впали на землю. І спалилась третина землі, і згоріла третина дерев, і всіляка зелена трава погоріла...

„Вір, що все, що відбувається з нами, до найменших дрібниць, відбувається згідно з Божим Провидінням, і тоді ти без скорботи будеш зносити все, що на тебе накочується «Авва Доротей" .

Бог карає тіло за гріхи душі – щоб душа отямилася.

Більшість людей такі, що їх потрібно збуджувати ззовні, що вони могли увійти в себе.

Час напастей – це час, коли Бог пам’ятає про нас. Час напастей – це час, коли Бог формує наші душі «Ігнатій, єп. Кавказький »” [6]  .

Людина хоче бути чистою, але не хоче очищатися. Бог очищає її у примусовому порядкові. Ніхто тільки не хоче співвіднести природні лиха і катаклізми зі сходженням Бога на землю. Побачити Божу благодать  у біді та сприйняти цю біду як благодать – для сьогоднішнього християнства це щось неймовірне, не кажучи вже про решту світу, для якої історія не має духовного виміру і сенсу. Людство усвідомить цей сенс лише зазнавши глибоких потрясінь планетарного характеру. Людина побачить духовне тоді, коли втратить матеріальне. А для більшості людей це рівнозначне великій життєвій трагедії, втраті всього найдорожчого.

„Після землетрусу в Вірменії ми молимось за цю країну. Господь говорить:

– Ви говорите про Вірменію і не можете зауважити, що це початок моєї дії – щоб згасити вибух ненависті. Я буду чинити так і надалі, тільки з більшою силою. Зрозумійте, що смерть – це не нещастя, а необхідний етап шляху до Мене, є порогом, через який ви проходите. Натомість ненависть і мстивість можуть вас відірвати від Мене. Я вас захищаю перед тим, але це є дуже важко, оскільки людина, зазвичай, вчиться на власних помилках, а Я їй даю час. Але цього разу часу може не вистарчити, і тому моє навчання стає болючим і пришвидшується” [7]

Представлення біблейський сцен у театральній формі підсилює наше сприйняття, пожвавлює нашу чутливість, підсилює передачу інформації, зближує нас до даної ситуації та допомагає увійти в неї глибше.

Драматичні категорії театру, на думку Ганса фон Бальтазара , дуже добре надаються для презентації динамічного характеру Об’явлення. Історія спасіння – це ніби театральна вистава, в якій беруть участь Бог і людина. Саме театр відслонює багатство міжособових зв’язків, які відбуваються на сцені.

„Об’єктивна дійсність існує для психічного в міру її практичного освоєння людиною. Але ця ж дійсність має в собі ще й ту частину, яка не освоєна, не відображена людиною ні в її знаннях, ні в діяльності. Своєю практичною дією людина весь час перетворює об’єктивне неосвоєне в об’єктивне освоєне, робить його своїм. Освоєний людиною об’єктивний світ, в який і вона сама входить як його компонент, називається ситуацією.

Суб’єктивне відображення об’єктивного світу, що здійснюється на ґрунті тілесного (мозкового) субстрату й виражається в утворенні образу цього світу, образу багатобічного, зокрема емоційно визначеного, активно-вольового як основи для діяльнісного відношення до об’єктивного світу, називається мотивацією.

Загострення ситуаційного конфлікту, виникнення колізії переживаються людиною як амбівалентний стан, роздвоєність, як неможливість діяти, як перешкода, котру треба ліквідувати, «очиститися» від неї, здійснити катартичний ефект. Людина має тенденцію втручатися в ситуацію, доводити її до конфліктного стану, колізії, а потім – ліквідувати цей стан (закон драматичного перебігу почуттів ).

Чим більше загострюється ситуаційний конфлікт, тим інтенсивнішою стає емоційна реакція на нього і необхідність катарсису. Але катарсис може бути здійсненим лише на основі перетворення відношень, а передусім їх з’ясування” [9]  .

Медитація  – це освоєння об’єктивної дійсності.

Вищеподаний текст Євангелія від Луки можна порівняти зі старозавітним текстом Вих. 8-14 . Фараон не хоче відпустити євреїв з Єгипту. Починається серія бід і нещасть, останнє з яких – військо фараона кидається у Червоне море і гине як євангельські свині. Чи є щось спільне у цих двох текстах?

Але медитацію  можемо здійснювати не тільки на засаді подібності, але також на засадах відмінності, контрасту, протилежності.

Яка різниця між тим, що бачили мешканці села і фараон? Мешканці села бачили одну Божу дію, яку сприйняли як велику катастрофу. У випадку фараона Бог діяв поступово. Фараон мав можливість роздумувати  над побаченим, робити духовне розпізнавання та належні висновки.

Бог діє так само і в людському житті. На одну людину біда накочується раптово, і вона в стані глибокої депресії („Депресія – це брак охоти до життя та втеча від нього” [10]) не спроможна мислити. На іншу людину біди і різні лиха накочуються поступово, але вона не хоче в цьому бачити Боже Провидіння, шукає винних у інших людях, у зовнішніх обставинах, які сприймає як випадкові, в постійних невдачах, у родинному проклятті тощо. Не усвідомлюючи суті духовних законів, вона не спроможна правильно зрозуміти те, що відбувається. Неправильно розуміння породжує неправильний світогляд, неправильний менталітет, що призводить до неправильних рішень  та дій .

 

* Медитація Р. Брандштеттера

 

Кожне слово Письма приховує таємницю. А оскільки до таємниці звичайно веде багато доріг, то намагайся читати Біблію по-різному. Часом читай „озброєним оком”, досліджуй уважно кожне слово тексту, іншим разом відпусти віжки уяви і розважай над історіями, що діються на сторінках Книги, із швидкістю дещо менш дослідницькою і загостреною, але зате з більш відкритим серцем. Щоразу ти знайдеш у цих уривках інші цінності. Якщо ти прочитаєш той чи той розділ двадцять разів, то повинен принаймні десять разів читати його інакше і за кожним разом відкривати в ньому інші простори. Проте ніколи не будь упевнений, що ти досягнув його властивого сенсу, суті справи. Не впадай у переполох, якщо за кожним читанням ти видобудеш з того самого тексту інші цінності, навіть такі, які суперечитимуть одна одній. Біблія – це стихія без дна і меж. Ніхто з дослідників, екзегетів, теологів, учених і письменників не досягнув її найглибших джерел. Тому не розчаровуйся, коли ти чогось у Біблії не розумієш. Мудріші від тебе теж не розуміли всього. Але завжди будь готовий до непередбачуваних відкриттів і знахідок, які під час попередніх читань вислизнули з твоєї уваги. Багато разів читатимеш той самий розділ і не натрапиш на слід того, чого шукаєш, аж раптом якимсь разом ти не тільки отримаєш чітку відповідь на питання, які тебе мучать, а й наштовхнешся на досі не помічені тобою поклади образів і думок, і тоді побачиш те, що було цілковито закрите перед тобою під час усіх попередніх читань. Біблія схожа на Бога. Вона не дозволяє, щоб її пізнавали, заглиблюючись до самого дна.

Я не люблю бездоганно чистого примірника Святого Письма. Бо ця чистота доводить тільки те, що книжка не служить своїй меті, що даремно стоїть на полиці, що вона порожня декорація, мертвий предмет. Таке мертве Святе Письмо свідчить про нікчемність свого власника. Святе Письмо повинно бути в міру зношене, в міру брудне, в міру потріпане, із слідами пальців на рогах сторінок, пописане на полях дрібним письмом і прикрашене різнокольоровими підкресленнями, які нагадують перекинуті над прірвами мости.

Кожне таке підкреслення і кожне зауваження, записане на полях книжки, внизу, вгорі, по боках, є доказом нашого проникання в текст і нашої з ним фамільярності, ніби підпис, що підтверджує нашу спільну участь у подіях, що діються на її сторінках. Не біймося нотувати на полях цієї книжки наших почуттів, які ми переживаємо під час її читання. Вистачить запису з двох слів, з одного слова або хоча б тільки знаку оклику, отого промовистого знаку, який підтверджує зростаючу температуру наших почуттів. Не біймося ставити біля тексту, якого ми не розуміємо, знаків запитання. І нарешті, не біймося підкреслювати олівцем або брати в дужки ті уривки, до яких з огляду на їхню внутрішню красу і форму думки ми б хотіли не раз повертатися. Отак з часом може постати мала, але цінна антологія для нашого приватного використання, вибір улюблених біблійних поетичних і прозаїчних творів, до яких ми в кожну хвилину можемо звернутися без довгого й копіткого шукання.

І тоді ми навіть не помітимо, як завдяки нашим підкресленням, дужкам, умовним знакам, скрупульозно записаним на сторінках Святого Письма зауваженням, воно стане щоденником нашої душі, довіреним повірником, якого ми втаємничуємо в найважливіші зв'язки, що єднають нас з Богом, людьми, зі світом.

А коли після читання ми закриємо Святе Письмо, почеркане нашими зауваженнями, дещо забруднене від частого гортання сторінок, ми наступного дня охоче повернемося до його читання з олівцем у руках, як до цікавої розмови з мудрим і відданим другом, який нам має багато чого сказати як про себе, так і про нас самих. І знову, розгорнувши Святе Письмо, ми поведемо далі перервану вчора розмову.

Кардинал  Ньюмен у „Логіці віри” писав так: „Я наголошую на тому, що з ймовірностей можна збудувати важливий доказ, якого вистачатиме для певності”, а в „Apologia pro vita sua” ту саму проблему висловив такими словами: „Той, Хто нас створив, прагне, щоб ми в математиці доходили до певності за допомогою точних доказів, а в релігійному дослідженні ми повинні доходити до впевненості через нагромадження ймовірностей”. Для мене таке творення правдоподібних ситуацій стало різновидом своєрідних медитацій.

Проте в мене немає здатності до абстрактного мислення. Моє переживання Святого Письма відбувається з допомогою творення низки конкретних, реальних образів, які беруть свій логічний початок у прочитаному тексті, котрий я ніби доповнюю власним творінням. Бачу подальші долі тих постатей, як, заплутані у вигадані мною конфлікти, вони творяться від початку, оживають, доповнюються і внаслідок цього утверджують у моїй свідомості, – а підтвердження правди є метою медитації, – правду Євангелія.

Власне, прочитав вірші: „Та ви маєте звичай, щоб я випустив вам одного на Пасху. Чи хочете отже, – відпущу вам Царя Юдейського?” Та знову вони зняли крик, вимагаючи: „Не Його, а Варавву!” А Варавва був злочинець” (Ів. 18, 39-40) .

Я заплющив очі й почав роздумувати над долею Варавви.

ВАРАВВА

Варавва цілував поли плащів своїх добродіїв і дякував їм за врятування. Мужі Синедріону здивовано дивилися на нього, бо не знали, за що він їм дякує. Натомість ті, котрі в натовпі найголосніше вигукували його ім’я, тепер, коли він із сльозами на очах висловлював їм свою подяку, відсувалися від нього, як від невідчепного жебрака. Ніхто не звертав на нього уваги. Ніхто не запропонував йому даху над головою. Ніхто не запросив його на святкову учту. „Чому ви домагалися мого звільнення?” – питав себе Варавва, йдучи безлюдними вулицями Єрусалиму. Чи спатиме він на вулиці тієї ночі? Чи засне з порожнім шлунком під Гнояними воротами? А ще кілька годин тому тлуми кричали під палацом прокуратора: „Відпусти Варавву! Відпусти Варавву! Відпусти Варавву!”

З такими думками він поволочився на Голгофу – повний місяць став над височиною, як стражник на мурах міста, – і, сівши на придорожньому камені, дивився на порожній хрест, на святкове місто і ковтав сльози, бо не міг зрозуміти, навіщо людям було потрібно його рятувати.

Я знайшов іще один спосіб переживання Святого Письма: через порівняння євангельських істин з навколишньою дійсністю. Образи, які постали в моїй уяві, мали однозначний характер і виражали драматичну розбіжність між реальністю Євангелія і реальністю нашого щоденного дня. Звичайно медитування розпочиналося так: прочитані вранці вірші, які супроводжували мене цілий день, під час роботи, відпочинку та щоденних занять, − їхня присутність могла бути в мені підсвідомо, − натрапивши в якійсь події, явищі чи в якійсь зустрінутій особі на благородний ґрунт, несподівано починали кільчитися. Тоді в моїй голові народжувалися тривожні імпресії, сумні аналогії й гіркі асоціації, як звичайно тоді, коли ми пробуємо порівняти правду Євангелія з правдою нашого життя.

ЗАКХЕЙ

Коли я йшов сьогодні на заході сонця липовою алеєю, − перш ніж вирушити на прогулянку, я прочитав оповідання про Закхея, − мені здавалося, що всі дерева чекають на своїх митарів, які незабаром почнуть поспішно вилазити на них, щоб побачити Бога, Який іде посеред дороги серед незліченного тлуму. Та в алеї не було живої душі, ніякий Заклей не сидів на дереві, і тільки Бог, прибитий до придорожнього хреста, з головою, зверненою до неба, безпорадно дивився на верхівки нерухомих, замислених і порожніх дерев.

Іншим різновидом моїх медитацій є варіації на тему Святого Письма. Це привабливий різновид, але вельми делікатний і такий, що зобов’язує до великої обережності у трактуванні духовної позиції героїв. Він не відтворює їхніх доль поза Біблією, − як я це зробив у випадку з Вараввою, − але прагне за допомогою психологічного коментаря розкрити внутрішні імпульси їхніх учасників. Небезпечна гра. Можна легко наразитися на закид у „правленні” Святого Письма. Але звинувачення було б неслушне, бо такі варіації є тільки ключем до душі героя, а не божевільною спробою, вносити зміни до біблійного тексту. Я не змінюю напрямків подій. Тільки прагну відкрити механізм духовних суперечностей, які терзають душу біблійного героя, вчинки якого внаслідок тих глибоких занурень стають для мене більш зрозумілі, а він сам – ближчий, ба навіть такий близький, що я схильний цілковито ототожнитися з його особою, що є передовсім однією з умов повного зрозуміння біблійного тексту.

ЮДИТА

Обмила своє тіло водою і намастила бальзамом. Одяглася в найкращу сукню. Дзвонячи браслетами, кожен з яких був джерелом звуку та сліпучого світла, вийшла ввечері з узятої в облогу Ветулії і, йдучи в темряві до наметів асирійця, гаряче просила Господа, щоб Він вступив в її слабкі долоні, коли вона вдарить мечем у потилицю ворога, а потім нестиме в кошику його мертву голову. Не була призвичаєна до носіння тягарів. Але тепер, дивлячись на завите волосся і на мудре чоло Олоферна, який спокійно спав на підстилці, відчула жаль до красивого юнака. Вона похапцем стала просити Господа, щоб забрав сили з її жіночих долонь і скасував її гарячу молитву, яку вона легковажно читала, йдучи до ворожого табору. Та її прохання було даремне. Вона насилу підвелася з ебенового стільця і навшпиньки вийшла з намету. Несучи тяжкий кошик, поволі йшла через табір, що запав у сон, а потім через поля, орієнтуючись на зачинені ворота Ветулії. А коли стала в стінах рідного міста, серед священиків і праведних мужів, і побачила кров, яка через плетінку крапала з кошика на мармурову підлогу, зрозуміла, що справжня молитва сильніша від того, хто її читає.

УРІЯ ХЕТТИТ

Давид, відколи пізнав Ветсавію, жінку Урії Хеттита, перестав творити, бо не міг погодити своє почуття до Бога з почуттям до жінки, яка була дзеркалом його гріха. Голос царя ламався, а пальці, коли він прикладав їх до струн арфи, ставали дерев’яними. Спочатку він намагався подолати опір пальців, голосу і натхнення за допомогою безустанних вправ, але потім дав спокій тим даремним старанням, бо ж струни під його невмілим дотиком звучали фальшивим звуком, що було доказом того, що Бог покинув арфу.

Коли Урія Хеттит прибув додому з-під взятої в облогу Арабати, ніхто йому, щоправда, не доніс про зраду дружини, але з її погляду він здогадався, що вона стала власністю царя.

Минали дні царя.

Минали дні Урії.

В день його повернення під Арабату, яку тісно оточило ізраїльське військо, цар написав листа до свого вождя Йова, який воював проти амоніїв, і просив його поставити Урію всередині лютої битви, бо ж прагнув його смерті. Він запечатав листа перснем і вручив його Урії.

А Урія, їдучи тепер на коні, звісив голову, бо здогадався, що в запечатаному листі везе свою смерть. Кінь поволі ступав кам’янистою дорогою. Урія міг знищити листа або втекти до країни Моав, де знайшов би схованку та опіку, та не хотів цього робити, бо всім своїм єством відчував, що його смерть розбудить приспане сумління царя і поверне до життя його мертву арфу. Тому він не втік, хоч і міг утекти, і не знищив листа, хоч і міг його знищити. Випроставшись у сідлі, він в’їхав до ізраїльського табору, став перед Йоавом і, нічим себе не розкривши, подав йому трохи прим’ятого листа.

Часом я читаю Святе Письмо, як хроніку наших часів. Тоді воно стає особливо цінним коментарем до випадків, які розігруються навколо мене, і надає подіям, свідком яких я є, властивого сенсу та складає їх справедливу оцінку згідно з кодексом абсолютних моральних та етичних цінностей. Читаючи в Біблії про наш час, я розумію глибоко приховане призначення Історії, її меандри, зигзаги і невблаганну доцільність. Обітниця приходу нового еону, − „ночі вже не буде” ані „не буде вже нічого, що позначене прокляттям”, − дана нам в Одкровенні, є полегшенням для нашої розбитої уяви, як катарсис в античній драмі [11]  .

 

* Медитація М. Люкадо

 

Лк. 10, 38-42 : „ 38 І сталось, коли вони йшли, Він прийшов до одного села. Одна ж жінка, Марта їй на ім'я, прийняла Його в дім свій. 39 Була ж в неї сестра, що звалась Марія; вона сіла в ногах у Ісуса, та й слухала слова Його. 40 А Марта великою послугою клопоталась, а спинившись, сказала: Господи, чи байдуже Тобі, що на мене саму полишила служити сестра моя? Скажи ж їй, щоб мені помогла. 41 Господь же промовив у відповідь їй: Марто, Марто, турбуєшся й журишся ти про багато чого, 42 а потрібне одне. Марія ж обрала найкращу частку, яка не відбереться від неї... .

„Марта всім серцем віддана гостинності та господарству. Більше ощадлива, ніж розумна, більше практична, ніж задумана, впевнено керує своїм господарством. Дозволь їй вибрати між мітлою і книжкою – вибере мітлу.

Марія вибере книжку. Марія – сестра Марти. Хоча вони й сестри, але мають відмінні зацікавлення. Марта має справи, які слід зробити, Марія має справи, які слід обдумувати. Кухня може зачекати. Хай Марта йде до магазину. Марія піде до бібліотеки.

Дві сестри. Дві особистості. Якщо вони будуть розуміти одна одну, то все буде добре. Але, якщо одна почувається ображеною, то починається боротьба.

Заглянь на кухню до Марти і зрозумієш, про що я говорю.

Бачиш її? Там, за столом. На ній фартух. Однією рукою мішає в баняку, іншою – розбиває яйця.

Повинно бути багато гостей – їжі є багато. Чути сміх з сусідньої кімнати. Гості веселяться.

Але не Марта. Це видно по виразу її обличчя.

– Дурна сестра.

Що? Чи вона щось муркоче собі під ніс?

– Ах, та Марія! Я сама мушу все робити, поки вона забавляється.

Гм. Виглядає на те, що не тільки в духовці все клекоче.

– Якби я знала, що Ісус приведе з собою цілу армію, то ніколи б Його не запросила. Вони з’їдають усе, що бачать. А Петро ще й чавкає.

Вона розлютилась. З яким гнівом дивиться у сторону кімнати. Таким поглядом вона вдивляється в Марію, яка сидить біля Ісуса, заслухана в Його слова.

– Люба сестричка завжди має час, щоб слухати, але ніколи не має часу на працю. Я б так не змогла. Але досить з мене!

Утікайте всі з дороги – йде Марта. Хтось зараз отримає...

Господи, чи байдуже Тобі, що на мене саму полишила служити сестра моя? Скажи ж їй, щоб мені помогла  .

В кімнаті робиться тихо. Учні дивляться зі здивуванням на цю фурію, що з’явилась зненацька, ніби з пекла. Бідна Марія, червона зі стиду, хоче запастися під землю.

Ісус розуміє суть проблеми. Проблемою є не кількість гостей. Проблема не в тому, що Марія слухає, а не працює. Проблема не в тому, що Марта працює, а не слухає. Проблема полягає у серці Марти, яке згіркло від клопотів. Марто, Марто, турбуєшся й журишся ти про багато чого . Хотіла, щоб усе було добре, але її серце заблукало. Її серце , як сказав Ісус, наповнилось турботами. Тому вона з радісною служебниці перетворилась у змучену працівницю. Замучила себе всім: приготуванням їжі та догоджуванням іншим.

Марта почала наказувати Ісусові. Клопоти призвели до того, що вона забула – хто є хто.

Цікаво, що Марта турбується, маючи добрі наміри. Вона служить Ісусові, хоче, що Йому було добре. Але робить небезпечну помилку. Розпочала працю від Нього, але дійшла до того, що обов’язки стали важнішими від Нього. Служіння Господові перейшло в служіння собі самій.

Цей процес можемо так описати: знаючи свої кулінарні здібності, вона очікувала на компліменти та похвалу.

Але Марта не дочекалась цього. На неї взагалі ніхто не звертав уваги.

Я дуже добре розумію її почуття. Я також починав від Бога і кінчав на собі. Пам’ятаю, як я приготовляв проповіді, писав книжки, уявляючи собі майбутні позитивні рецензії та схвальні відгуки.

Дуже легко забути – хто є слуга і кому він служить.

Диявол добре про це знає. Зіпсуте знаряддя є дуже ефективним в його руках. Диявол не забрав Марти з кухні, але спотворив суть її праці. Диявол не відведе тебе від Церкви, але відведе тебе від присутності в ній. Він не хоче, щоб ти залишив свою працю, але хоче, щоб ти нею розчарувався.

Коли ти зосереджуєшся на собі, то робиш те саме, що й Марта: починаєш усім непокоїтись. І твій неспокій та турботи стають важливішими від Бога [12]  .

Добре виконана медитація  уже містить у собі духовне розпізнавання  та іспит совісті , про що буде розмова далі.

Маючи взірець медитації , ми можемо її продовжувати, направляючи у різноманітні русла. Наприклад, роздумуючи над тим, що діялось у душі  Марти, в її думках та бажаннях, ми можемо перенести це на первородний гріх , на Єву, заглиблюючись у її думки  та бажання. Можемо заглибитись у трагедію Каїна та Авеля, намагаючись зрозуміти причини ненависті Каїна. Можемо міркувати про ненависть між Ісавом та Яковом, можемо глибше зрозуміти внутрішній стан старшого брата у притчі про блудного сина тощо.

 

* Медитація – театральна гра

 

Медитація  – це не пасивне оглядання того, що прийде нам до голови, а свідома і активна участь. Я – не пасивний глядач, що знаходиться в залі, а активний учасник театральної гри, я – актор на сцені. А що таке гра?

„Гра – це діяльність, що відображає ставлення особистості до світу, що її оточує. Саме в грі вперше формується людська потреба впливати на довкілля, змінювати його. Коли в людини виникають бажання, які не можна відразу реалізувати, створюються передумови ігрової діяльності.

Самостійність людини всередині ігрового сюжету безмежна, вона може повертатися в минуле , заглядати в майбутнє, багаторазово повторювати одну й ту саму дію , яка приносить їй задоволення, дає можливість відчути себе значущою, всемогутньою, бажаною...

Гра – творча діяльність, і як кожна справжня творчість не може відбуватися без  інтуїції.

Інтуїція у перекладі з латинської – споглядання , розсуд, бачення. Основний показник інтуїції – «згорнуте» сприйняття ситуації цілком, безпосередньо-емоційно, образно...

Інтуїція як «голос з неба», «боже одкровення» передбачає раптове виникнення нового бачення, нової якості, нової структури. Це чудодійне прояснення, осяяння є механізмом інтуїції і має назву «інсайт», що в перекладі з англійської та німецької (а саме в межах гештальтпсихології цей термін і було введено) означає безпосереднє бачення. Інсайт як момент здогаду можна спостерігати майже в кожній сюжетній грі, інтегрувати в сюжет нові обставини, виникаючі перешкоди.

Ігрова дія народжується не з уявлюваної ситуації, а навпаки, операція з дією викликає ігрову ситуацію. Таким чином, умови ігрової дії спонукають уяву, роблять її необхідною...

Інтуїція стимулює фантазування, а фантазії сприяють розвиткові творчого мислення . У кожній активно діючій людині живе невикоренима потреба переходити від чуттєвого пізнання світу до раціонального, до мислення , механізмом якого є опосередкування. Мислення є процесом опосередкованого пізнання речей та явищ, усвідомлення зв’язків та відносин між ними...

Мислення дає можливість знати про те, що безпосередньо не можна спостерігати. Воно створює фундамент для творчих передбачень. Пошук значення, смислу не заспокоює, людина прагне щось зробити відкритим, осмисленим явищем, предметом. Раціональне, абстрактне вона намагається уявити наочно, надати йому чуттєвого втілення. Чуттєво-речова гра значень знов повертає творчий процес до інтуїції, й творча спіраль, спіраль переходу від інтуїції до фантазії, а потім до мислення, і далі розкручується нескінченно” [13]  .

 

* Медитація – наукове і творче пізнання

 

Наведений приклад практичної медитації показує, що медитація  – це науковий і творчий спосіб пізнання . І тому щодо такого способу пізнання ми можемо застосувати критерії або умови Володимира  Вернадського:

„проводити детальний аналіз;

намагатись за частковим побачити загальне;

не обмежуватись описуванням явища, а глибоко дослідити його суть і зв’язок з іншими явищами;

не уникати запитання „чому?”;

прослідкувати історію ідей;

збирати якомога більше інформації про предмет дослідження;

вивчати загальні закономірності наукового пізнання (думати про те, як ти думаєш);

пов’язувати набуті знання з іншими галузями людських знань і життєвим досвідом;

не тільки вирішувати проблеми, але й знаходити нові, ще не вирішені” [14]  .

У чому суть будь-якого пізнання  взагалі? За одним явищем побачити інше, приховане. З поодиноких розрізнених фактів доходити до закономірних загальних законів, що стоять за тими фактами. Це означає, що в світі все взаємозв’язане – одна річ веде до іншої, один факт веде до іншого. Матеріальний і духовний світ – це світ зв’язків. Сучасні системи мнемотехніки подають свою концепцію людської пам’яті: пам’ять не містить конкретної інформації, а лише зв’язки. Згадувати означає активувати ці зв’язки.

Гете виразив це іншим способом, сказавши, що все, що існує у світі, є символом . Символ (σύμβολον – знак, прикмета, ознака, призвістка, провість, передвість; σύμβολος – дорадник; σύμβάλλω – допомагати, роздумувати, з’єднувати) не є чимось самодостатнім і замкнутим у собі самому. Він вказує не на себе, а на щось інше, на багато інших речей і сутей. Отже, у символі  міститься багато зв’язків з іншою дійсністю. І ми пізнаємо не сам символ , а ці зв’язки. Медитація є процесом пізнання  цих зв’язків, є процесом, у якому ми з’єднуємо між собою різноманітні ділянки людських знань у цілість.

Дуже важливо в процесі медитації не тільки свідомо направляти свою внутрішню діяльність на окреслену ціль, але також не відкидати спонтанні думки й асоціації, які постають без людської волі. Ці спонтанні уявлення  та асоціації – це витвір нашої підсвідомості, і вони також є зв’язками, які ведуть нас до чогось, що стоїть за ними.

 

* Взаємовідносини з людьми – критерій взаємовідносин з Богом

 

„Чи на духовний шлях повинна ставати людина, неспроможна до нормальних міжлюдських стосунків?

Фатально, коли богопосвячене життя вибирають саме такі люди. Свою нездатність спілкування з людьми вони можуть виправдовувати целібатом, але зречення з подружнього життя ради Божого Царства має цілком відмінне значення. Вільним від подружніх обов’язків ради Божого Царства може бути тільки той, хто спроможний мати глибокі стосунки з ближніми. Молоді особи, які вибирають богопосвячене життя, не мусять у цей час бути повністю зрілими, але повинні бути приготованими до того, що стають на шлях, що веде до осягнення зрілості” [15]  .

Наше вміння спілкуватися з Богом і ввійти в біблійні події подібне до вміння спілкуватися з іншими людьми та вжитися у їхню ситуацію. Одне залежить від другого. Взаємовідносини з іншими людьми – це критерій взаємовідносин з Богом. Той, хто втікає від людей у самотність  та молитву, – шукає Бога як компенсацію недолугих міжлюдських стосунків: щоб мати з ким поговорити. У такому стані свідомості Бога він не знайде. Нехай краще заведе собі пса та розмовляє з ним.

„У спілкуванні з людьми важливе значення має вміння поставити себе на місце іншого. Якщо ви вмієте це робити, то вам не важко буде стати на місце іншої людини і дивитися на речі її очима. Якщо ж ви досі не оволоділи таким умінням, то для вас це буде дуже важко.

Докладіть усіх зусиль, щоб навчитися цього. Існує навіть думка , що в умінні поставити себе на місце іншого криється таємниця успіху спілкування з людьми. Лише тоді, коли ви навчитесь дивитися на речі з точки зору іншої людини, ви знайдете відповідні аргументи,  які зможуть її переконати.

Вміння поставити себе на місце іншого – одна з найцінніших та найнеобхідніших якостей у спілкуванні з людьми. Спробуйте перед кожною розмовою поставити себе на місце другої сторони, і ви переконаєтеся, що це допоможе вам покращити стосунки з людьми і здобувати перевагу над тими, хто не виробив у собі такого вміння” [16]  .

 

* Медитація і література

 

Медитація – це пізнання  Святого Письма, пізнання Бога і пізнання біблійних авторів. У великій мірі Біблію ми можемо пізнавати як твір художньої літератури і шедевр мистецтва. Переважна більшість людей прочитують художню літературу, не замислюючись глибоко над прочитаним. Для них література – це отримання нових знань або чуттєве задоволення. А що говорять про розуміння літератури фахівці?

„... одних суто логічних знань, однієї інформації для розуміння літератури і мистецтва недостатньо. Що ж потрібно ще? В чому секрет? А секрет полягає в тому, що той, хто хоче зрозуміти мистецтво і митця, літературу і письменника, повинен увійти в світ митця, а для цього вступити у співтворчість з автором.

Що ж це означає? Чи можемо ми, люди різних спеціальностей і професій, вступити у співтворчість з митцем? Виходить, можемо, і щоразу з більшим або меншим ефектом вступаємо. Спробуємо проаналізувати цей процес і тим самим визначити, що ж необхідно для його здійснення.

... Якби між письменником, художником і сприймаючим мистецтво була суттєва відмінність, то читач і письменник не могли б в принципі зрозуміти один одного, а якщо вони досягають взаєморозуміння, то, значить, є певні риси і якості, які пов’язують їх.

... Письменник насамперед хоче, щоб якомога більше людей співчували йому – його ідеалам, прагненням , болям і радощам, щоб читач захоплювався тим, чим захоплюється він, любив те, що він любить, і ненавидів те, що він ненавидить, щоб, нарешті, думав про те, що письменник вважає важливим, керувався в житті тим, що пізнав із творів письменника.

А співчуття потребує передусім здатності почувати, бути емоційно сприйнятливим. Емоційна динамічність, емоційна розвиненість, звичайно, не в усіх однакова, як не в усіх однаковий слух, голос. Але як і голос, і слух можна розвивати, так само можна розвивати і виховувати почуття , емоційно збагачуватися. Головне, що в принципі у кожної нормальної людини є почуття і емоції, на основі яких у взаємодії зі світоглядом вони формуються, так само як зір і слух.

Отже, для того щоб вступити у співтворчість із письменником, митцем, треба настроїти свої почуття. Твір треба сприймати не лише розумом, а й почуттями і, може, в першу чергу почуттями.

Легко сказати – сприймати почуттями. А якщо не сприймається? Ну, звичайно, буває така емоційна глухота, що дуже важко дійти до серця читача, але такі випадки рідкісні, і вони на грані патології. Почуття не з’являються ні з того ні з сього, вони виникають з приводу чогось. І тут помічниками виступають уява , фантазія , на рівні яких і починається співтворчість письменника і читача.

Для нашої розмови уточнимо спершу, що ми будемо розуміти під уявою і фантазією. Уява – це наша здатність уявляти, ставити перед своїм внутрішнім зором те, чого зараз немає, але що ми спостерігали раніше... Наші спогади – це фактично наше уявне повернення у минуле .

Інша справа – фантазія . Фантазуючи, ми ставимо перед своїм внутрішнім зором те, чого не було, а можливо, і не буде ніколи, бо в принципі неможливе. Дуже часто фантазією виражаються людські мрії... Фантазія допомагає людині вийти за межу вже відомого і штовхає її на нові пошуки. Плідна та фантазія, яка спирається на реальні знання” [17]  .

 

* Кожна людина в основі свого світобачення має якусь філософську систему

 

Кожна людина в основі свого світобачення має якийсь життєвий принцип, своє пізнання  і сприйняття довколишньої дійсності та себе самої, спирається на якусь філософську систему, на конкретні концепції, постулати і уявлення про Бога, людину і всесвіт.

Хоча їй і здається, що вона не має жодних постулатів, жодного конкретно визначеного світогляду, тому що не вивчала філософію і навіть не знає – що це таке, але ці теоретичні принципи проявляються в практичних поставах і в конкретних ситуаціях життя. Це все відбувається на рівні підсвідомості, але існування таких „вроджених” принципів найбільш яскраво проявляється у статичності мислення  – у впертості при відстоюванні своїх поглядів, закорузлості, догматичності і клерикальності.

 

Отакеє друкувати!

Любий друже, ти загинеш!

Хочеш мати честь і гроші, –

Спину мусиш ти згинати.

Друже, я тобі не раю

Про попів так говорити,

Про високих можновладців

І про їхню вірну зграю!

Ти загинеш, любий друже!

У владик довжезні руки,

Язики в попів предовгі,

Вуха в черні довгі дуже!

Генрік Гейне

 

„Саме знання богослов’я ще не означає „життя з віри”. Богослов без віри – холодний раціоналіст” [18]  .

Практика духовного керівництва  показує, що люди з філософською і богословською освітою та особи духовного стану найбільш догматичні в своєму мисленні і найменш спроможні сприймати і акцептувати інший світогляд: релігійний, філософський, богословський тощо. Історія людства в цілому і християнства зокрема є живим свідченням цього: євангельське фарисейство – це не епізод в історії Ізраїлю, це внутрішня постава фанатизму і впертості всіх можливих ґатунків: релігійного, політичного, культурного тощо. Це постійно жива дійсність:

„У них є те, чим вони пишаються. Але як вони називають те, що додає їм пихи? Вони називають це вихованням, освітою – ось що різнить їх від козопасів” [19]  .

Отже, всю свою як зовнішню, так і внутрішню активність людина сприймає в світлі цих, дуже часто апріорних, принципів, які дуже рідко піддаються змінам і еволюції.

 

* Емпіризм Локка рефлекторна природа людської душі

 

Розглянемо дві філософські системи епохи Просвітництва, – емпіризм Джона Локка  і раціоналізм Готфріда Лейбніца . Сприйняття або відкинення якоїсь з них має великий вплив на ставлення людини до своєї внутрішньої активності: фантазії, уяви, інтуїції і, в кінцевому результаті, до медитації, молитви і стосунків з Богом.

Емпіризм Локка своїм корінням сягає Арістотеля  і Демокріта . В момент народження людина подібна чистій дошці і не має жодних вроджених знань. Зовнішній світ: природа і суспільство являються джерелом людських знань, отже, людина черпає все з навколишнього оточення. Фантазія, інтуїція  тощо – як продукт людського мислення – це результат сприймання зовнішніх чинників.

Емпіризм Локка  – це матеріалістичний світогляд, що усуває зі світу надприродні чинники і породжує позитивізм [20] – доктрину, яка стверджує, що єдиним джерелом достовірного знання можуть бути лише емпіричні науки.

Творець соціології Огюст Конт  (1798-1857) увів три стадії історичного розвитку: теологічна, метафізична та позитивістична, і замінив „вічного Бога” „вічним прогресом”.

Такий поділ віддзеркалює поверхневе бачення прогресу – розвиток  зовнішніх, видимих структур матерії, і не бере до уваги рушійну силу, яка стоїть в основі цих змін. До того ж, зовнішні зміни, за якими відбувається вища організація матеріальних, соціальних, політичних, економічних тощо структур, ще не означають прогрес людства – у найповнішому розумінні цього слова: як реалізацію своєї людської сутності. Навпаки, сьогоднішній світ показує не прогрес, а регрес – деградацію людини, сходження до тваринного способу існування.

Михайло Грушевський  у своїй „Історії України-Руси” сповідує позитивізм Конта, неодноразово стверджуючи, що історичні постаті – це продукт епохи і середовища:

„Галицький король Данило був князем визначним і досить талановитим. Ми справді мусимо дивуватися його витривалості, з якою він виборює собі свою вітчину, різнорідності і рухливості його діяльності. Але при тім усім він був тільки князем, – продуктом князівсько-дружинної політичної традиції і над нею не піднімався ані трохи” [21]  .

Грушевський  послідовний у своєму світогляді:

„Чоловік перебув довгий процес розвою від чоловікоподібної мавпи до того, що ми називаємо людиною, homo sapiens” [22]  .

Володимир Вернадський  повністю відкидає розвиток і еволюція від мертвої до живої природи, вважаючи їх повністю несумісними. Але при цьому він впадає в іншу крайність – життя повинно бути вічним, отже вічним повинен бути також і космос. Це своєрідна різновидність атеїзму.

 

* Раціоналізм Лейбніца теологічна природа людської душі

 

Раціоналізм Лейбніца  сягає своїм корінням Платона . На противагу чистій дошці Локка  Лейбніц ставить вічне сім’я – внутрішній потяг до вдосконалення. Отже, внутрішня активність людини визначається не зовнішнім впливом, а внутрішнім принципом – автодетермінізмом.

У першому випадку ми бачимо рефлекторну природу людської душі, в другому – теологічну. Може здаватися, що ці концепції суперечні, становлять антиномію – якщо одна істинна, то інша повинна бути хибною: одна виключає другу. Але в антиномії обидві суперечливі концепції можуть бути істинними. Наприклад, елементарна частичка має і хвильову, і корпускулярну природу, що заперечують одна одну.

 

* Антропологія Сковороди людина-мікрокосмос є відображенням макрокосмосу

 

Антропологія Григорія Сковороди  має спільні елементи з раціоналізмом Лейбніца : людина – це мікрокосмос, який є відображенням макрокосмосу. Пізнаючи себе ми тим самим пізнаємо світ. Мовою сьогоднішньої науки антропологію Сковороди  можна виразити так: світ по своїй природі голографічний, людина також голографічна і є голограмою всесвіту. Якщо ми поміркуємо над цією концепцією, то вона приведе нас до висновків, що людина має повний і безпосередній доступ до любої точки у всесвіті – і не тільки в просторі, але навіть у часі: може знати все, що сталося в минулому, і все, що відбудеться у майбутньому. І тут перед нами постає безліч проблем: богословських, антропологічних, епістемологічних тощо.

 

* Духовність св. Ігнатія антропоцентрична

 

Духовність св. Ігнатія  антропоцентрична. В цьому він наслідує Отців Церкви. Як побачимо далі, вже в „ЗАСАДАХ і ОСНОВАХ” (основних принципах людського життя) Ігнатій починає від людини. Стартовою точкою духовних пошуків повинна стати людина. І, лише осягнувши необхідний мінімальний рівень у самопізнанні, ми відштовхуємося від себе і прямуємо до Бога.

Рене Декарт , провідний філософ раціоналізму, поставивши під сумнів усе людське знання, починає філософію з нуля і шукає якусь початкову точку відліку, якесь твердження, постулат, аксіому, достовірність якого беззаперечна. І таким очевидним і достовірним може бути, на його думку, лише самосвідомість – я мислю, отже, існую. І таке твердження відразу веде його до твердження про необхідність існування Бога. Взявши за стартову точку себе як суб’єкт, він відразу натрапив на Бога. Поль  Рікер коментує Декарта :

„Ідея Бога перебуває в мені неначе знак автора в його творінні, знак, що забезпечує подобу між одним та другим. Тому мені слід визнати, що «я осягаю цю схожість тією ж самою здатністю, котрою осягаю самого себе” [23]  .

Отже, пізнання  Бога через самопізнання – це річ цілком очевидна й для філософів.

„Таким чином, услід за збудженням благодаті перше, що належить свобідній волі людини – це рух до себе, який здійснюється в трьох актах :

1) схиляється на сторону добра – вибирає його;

2) знищує перешкоди, розриває пута, які тримали людину у стані гріха, виганяючи із серця жаль до себе, догоджання людині, схильність до плотського і приземленість, і замість них збуджує вимогливість до себе, позбавлення смаку до плотського, віддання себе усякій ганьбі і переселення серцем у майбутнє з почуттям тимчасової мандрівки тут, на землі;

3) нарешті, має натхнення відразу вступити на добрий шлях, ніскільки не послаблюючи себе, а тримаючи у постійному напруженні. Таким чином, у душі все стихає. Збуджена, звільнена від усіх пут, людина з повною готовністю говорить собі:

– Вставши, йду!

З цієї миті починається другий рух душі – до Бога. Коли людина перемогла себе, оволоділа усіма причинами своїх дій , повернула собі свободу, вона має тепер всю себе принести в жертву Богові” [24] .

 

* Ставлення до епістемології впливає на молитву

 

Я можу не мати жодних психологічних, філософських чи богословських знань, але в практичному житті притримуюсь або емпіризму, або раціоналізму, або одночасно і одного й другого, хоча цього і не усвідомлюю. І особливим чином це проявляється саме в медитації. Який мій філософський світогляд, таке й моє ставлення до всього, що відбувається у моїй голові й у серці.

Якщо я затятий емпірик, то фантазія , уява , висновки і розуміння  духовних речей, не підтверджене впливом зовнішнього середовища, а в даному випадку богословськими знаннями, я відкидаю як щось непотрібне або як спокусу. Релігійна особа, якщо вона несвідомий емпірик, у молитві і в духовному житті буде очікувати Бога як прояв зовнішнього впливу, отож, настроєна на зовнішню активність. Особистий досвід Бога для неї буде недосяжною ідеєю.

Друга концепція більш відповідає концепції людини як Таїни, як таїнственного образу і подоби Бога. Цю Таїну ми до кінця не збагнемо, можемо тільки занурюватися в неї і зглиблювати її. Але у випадку молитви ця концепція робить людину чуйною на будь-які внутрішні порухи. Будь-які прояви нереалістичної фантазії  не відкидаються, а аналізуються і досліджуються.

Отці Церкви говорили, що Бог починається там, де закінчуються людські уявлення  про Нього. Отже, де закінчується зрозуміле і починається незрозуміле, парадок­сальне, там починається Бог. Коли людина відкине свої уявлення про Бога і дасть Йому можливість вести себе через темряву, нерозуміння, суперечності і парадокси , які можуть проявлятися у виді ірреалістичних уявлень тощо, тоді починається справжній діалог  з Ним, тоді розпочинається мандрівка Авраама.

Перша концепція відповідає схоластичній епістемології – все наше пізнання , навіть духовних речей, відбувається за посередництвом органів чуттів, і вже потім, з допомогою аналогії та абстракції ми робимо висновки, не отримані в безпосередньому чуттєвому досвіді; друга йде далі – ми можемо сприймати дійсність безпосередньо, обминаючи органи чуттів  і розумові міркування.

У першому випадку наше пізнання  зводиться до того, щоб отримати дискурсивне (логічне) розуміння чи ясність через поняття і умовиведення; у другому – ми прагнемо інтуїтивного (естетичного) розуміння чи ясності через споглядання і емоційно-почуттєві збудження.

У першому випадку людина акцентує активність мозку, в другому – активність серця.

„У матеріал, який збираєш, треба передовсім ужитися, увійти так, щоб бачити епоху „зсередини”. Це нелегко, але водночас, доволі звично, коли ти ізолюєшся від світу, сідаєш до робочого столу, і нічого більше не бажаєш чути і знати” [25]  .

Нам дуже важко збагнути, як наше свідоме чи несвідоме ставлення до епістемології – здатності пізнавальних можливостей, як людської природи в цілому, так і наших індивідуальних можливостей – впливає на нашу здатність до умової молитви.

Стереотипи мислення  можуть дуже ефективно блокувати молитву, відкидаючи інтуїцію , емоційну сферу, уяву і фантазію, як щось непотрібне і шкідливе, як розсіяння в молитві та нездатність зосередитися на необхідному об’єкті молитви.

Наприклад, преподобний Ніл Сорський  говорить:

„А щоб при творенні  умової молитви не впасти в оману, – не допускай у собі ніяких уявлень, ніяких образів та видінь; бо ширяння, сильні фантазії та емоції не припиняються й тоді, коли ум стоїть у серці й виконує молитву, і ніхто не в змозі опанувати їх, окрім тих, які досягли благодаттю Святого Духа досконалості й окрім тих, які стяжали через Ісуса Христа стійкість ума.

Перший, неправильний спосіб молитви проявляється у тому, що дехто діє в ній переважно уявою та фантазією . Ці сили складають першу інстанцію у русі із зовні у нутро, яку б треба було проминути, а замість того багато хто зупиняється на ній. Другу інстанцію на шляху в нутро представляє розум , ум, тобто, взагалі розмірковуюча і мисляча сила. Треба і її проминути, та разом з нею зійти в серце . Коли ж зупиняються на ній, то відбувається другий неправильний спосіб молитви, відмінною рисою якої є те, що ум, залишаючись у голові, хоче в душі сам все налагодити і всім керувати; але з його зусиль нічого не виходить. Він усім переймається, але нічого не може здолати, й лише терпить поразку” [26]  .

Людина має пам’ять , розум  і волю (серце ). Преподобний Ніл Сорський каже використовувати лише волю, обминаючи пам’ять і розум. Тобто, для нього молитва  – це контемпляція , але дуже своєрідна. Але як осягнути цей стан? І що означає цей стан? Що означають людські зусилля без пам’яті та розуму? До того ж, що означає чиста контемпляція без уяви  та почувань? Що означає чисте споглядання Бога? Як розпізнати правдивість духовного досвіду без застосування пам’яті й розуму? Маємо багато запитань і жодної відповіді. До того ж слід пам’ятати про епоху, в якій жили шановані сьогодні преподобні старці. Ця епоха була інтелектуальною епохою платонізму та неоплатонізму. Це епоха дуалістичного бачення людини як духа, закутого в матерію, як джина, що сидить у лампі Аладіна й чекає звільнення. Тіло сприймалось як в’язниця душі. А пам’ять і розум прив’язували людину до землі й відвертали її від неба. Треба було позбуватися усього, що приковує людську душу до землі: тіла, пам’яті та розуму.

 

* Епістемологія Канта

 

Як мудро біжить дорога –

Їй справді кінця нема:

Зникає в обіймах Бога,

Що циркуль в руках трима.

Тим вістрям щодня й щоночі

Він пильно обводить світ,

Привчаючи наші очі

За дійсність приймати міт.

Люблю тебе, синій обрій, −

Люблю поза тебе йти.

В твоїй неправдивості добрій

Заховано цілі світи.

І хай тих світів немає

(Є майя – обман почуттів) −

В житті я той сон приймаю,

А в смерті прийму поготів.

Микола Руденко

 

Філософія Канта , його „Критика чистого розуму”, може стати спонукою до перегляду особистих поглядів на свої пізнавальні здатності в цілому, і зокрема в умовій молитві. Кант  розрізняє річ по собі і річ як явище, стверджуючи, що перше (Безумовне) неможливо пізнати; ми пізнаємо лише друге (Зумовлене).

Безумовне – це об’єктивна дійсність, яку ми пізнаємо лише опосередковано як Зумовлене і лише настільки, наскільки вкладаємо в це пізнання  свої апріорні (вроджені) принципи. Деякі філософські системи Індії взагалі заперечують існування Безумовного.

Якщо предметом пізнання  ми беремо зовнішні матеріальні речі й фізично-математичні закони існування всесвіту, то істинність чи хибність вчення Канта зводиться до відповіді на питання: чи причину можна пізнати з наслідку? Якщо ж предметом пізнання ми беремо біблейську подію, а точніше, духовну суть цієї події, і суть не на загальнолюдському об’єктивному рівні, а суть конкретно для мене, як самобутнього індивіда, як суть, що допоможе мені розв’язати конкретну проблему в моєму житті, то об’єктивне пізнання речі по собі для мене не має жодного значення.

Отже, в царині духовності Безумовне (духовна об’єктивна дійсність) покрите символом, який дається пізнати людині через безліч Зумовлених. І яке з цих Зумовлених більше відповідає Безумовному – для мене це не істотне, бо кожне Зумовлене як конкретна суть чи як прозріння, дане зверху, відкрите мені в молитві до Бога, дає мені духовне життя, відхиляє Безумовне як подателя духовних дарів. Зумовлене в моїй духовній дійсності проявляється як Безумовне, і розуміння  духовних речей, що приходить у процесі медитації, – для мене завжди об’єктивне пізнання .

Епістемологію Канта  дуже цікаво застосувати до медитації. Маємо процес споглядання (свої пізнавальні здатності) і предмет споглядання (духовний текст). Що ми повинні робити: своє пізнання достосувати до предмета чи предмет достосувати до пізнання.

Питання: „Що первинне – буття чи свідомість ?” можемо поставити по-іншому: „Що в медитації має більше значення – наша споглядальна здатність, тобто спосіб нашого пізнання , чи те, що ми споглядаємо?”

Кант  говорить, що предмет потрібно достосовувати до природи нашої споглядальної спроможності, з чим я погоджуюсь, але лише частково. Це дуже легко унаочнити. Різні особи медитують над однією темою, а результати повністю відмінні або жодних результатів. Щоб увійти в медитацію, необхідно робити те, що каже Кант – користуватись своїми споглядально-пізнавальними спроможностями, достосовуючи до них предмет споглядання . Але, щоб просуватися далі, необхідно покращувати і змінювати спосіб споглядання і пізнання , тобто достосовувати його до предмета. А таким предметом може бути не тільки біблійний текст чи духовна книжка, але також події та факти особистого і суспільного життя, жива природа та й увесь всесвіт в усьому його розмаїтті. Отже, різноманітні фрагменти довколишньої дійсності ми спроможні пізнавати не одним способом, а лише відмінними, достосованими до конкретних об’єктів.

„По мірі того, як здобуватимеш навик молитись, в тобі почнуть пробуджуватись чужі молитви й свої молитовні звертання та взивання до Бога. Ніколи не залишай без уваги цих піднесень до Бога, що проявляються у твоїй душі; але щоразу, як тільки вони збудяться, зупинись і молись своєю молитвою. Не думай, що молячись так, завдаєш шкоди молитві,  ні: якраз тут ти й молишся як належить, і ця молитва швидше доходить до Бога. Ось тому й існує правило, якого всі навчають: у церкві чи вдома, коли твоя душа сама захоче помолитись своїми, а не чужими словами, дай їй свободу, нехай молиться” [27].

 

* Епістемологія Гуссерля

 

Едмунд Гуссерль , основоположник феноменології, подає свою дуже цікаву теорію пізнання . Свідомість  людини завжди на щось спрямована, її цікавить не світ як щось загальне, а лише та частина світу, на яку вона спрямована. І з цієї частини світу вона конституює свій власний світ. Практична медитація – це унаочнення цього. Вона показує те, на що направлена моя особиста свідомість . Інша людина, беручи за основу той самий біблійний текст, піде іншим шляхом, її свідомість  буде спрямована до чогось іншого, і вона зробить інші висновки або отримає інший результат медитації. В цьому проявляється самобутність і неповторність людських індивідів, і ми можемо виснувати, що медитація – це індивідуальний і дуже особистісний процес. Я не можу іншого навчити медитувати так як я. Я можу лише поділитися своїм особистим досвідом , але повторити його людина не зможе – вона піде своїм власним шляхом. І тому наслідувати медитацію  іншої людини не можливо.

„Свідомість вибірково спрямовується на певний предмет, тобто існує певний взаємозв’язок свідомості й предмета, суб’єкта й об’єкта, що знаходить своє вираження в увазі . Цей взаємозв’язок виявляється в тому, що, з одного боку, увага спрямовується на об’єкт, а з іншого – об’єкт привертає увагу. Отже, причини уваги саме до цього, а не іншого об’єкта криються не лише в суб’єкті, а й в об’єкті” [28]  .

 

* Епістемологія Бальтазара

 

„Пізнання по своїй суті є моральним актом, під час якого відслонюється зв’язок між добром і правдою. Правда, добро та любов взаємопроникаються, і тільки в такій взаємності дають себе пізнати.

По своїй суті кожне пізнання є відповіддю на правду, що об’являється в об’єкті, який ми пізнаємо. Кожне пізнання є служінням правді, й не повинно прагнути захопити чи ув’язнити в «понятті» (у подвійному значенні цього слова). Пізнання не є хапанням об’єкта та вириванням у нього його правди, поневоленням дефініцією, але підданням себе правді іншого, який приходить до мене зі своєю правдою. Це не має нічого спільного з жаданням влади. Навпаки, саме пізнаючий суб’єкт піддається правді пізнаваного об’єкта й дає цій правді  себе захопити, а не стремить до власних інтересів. У пізнавальній моделі Бальтазара домінує не пізнаючий суб’єкт, а пізнавальний об’єкт, який «нападає» на суб’єкт і змушує його зайнятися об’єктом. Напад характеризується гвалтовністю, а суб’єкт змушений займатись об’єктом. І лише пізніше суб’єкт може добровільно прийняти процес, що розпочався без його волі. У такий спосіб суб’єкт починає служити правді  ще до того, як усвідомить, що є суб’єктом. Мірою усвідомлення себе самого є парадоксальне забуття про себе самого. Об’єкт не є спроможним змусити суб’єкта до відкритості. Акт волі суб’єкта відчиняє його й дозволяє зберігати рівновагу між ним і об’єктом” [29]  .

Коли ми читаємо такі тексти, не маючи жодного досвіду  глибокої медитації , то сприймаємо їх як абстрактну інформацію, яку дуже важко осягнути розумом . Бальтазар  філософською мовою описує те, що ми називаємо контемпляцією ; і зрозуміти його думку  можливо лише тоді, коли ми маємо досвід контемпляції .

 

* Раціоналістичне мислення впливає негативно на умову молитву

 

В умовій молитві  ми дуже прив’язані до свого раціоналістичного мислення , до необхідності логічних висновків, до послідовності в пізнанні  та розумінні і т.д. У цьому відношенні ми повністю просякнуті філософією епохи Просвітництва і без застережень приймаємо тези Декарта , що істинним може бути тільки те, що пізнане ясно і чітко, отже – логічно і раціонально. І тому для нас діяльність інтелекту  – єдиний гарант істини.

 

* Критерії автентичності внутрішнього досвіду

 

Ми не готові до прозрінь, які з’являються ніби з порожнечі, самі по собі, ні звідки. Але, саме в таких прозріннях перед нами відкривається духовна реальність, яку ми відкидаємо як ілюзію. Критеріями духовної реальності можуть бути: глибока внутрішня переконаність в істинності отриманого знання, цілісність і миттєвість досвіду, який дуже важко передати словами, оскільки він ірраціональний і алогічний, пов’язана з цим емоційність і довір’я до пережитого, та емпатія – внутрішнє вчування у ситуацію, яка сприймається не з зовні, а з середини, що також дуже важко пояснити.

Внутрішній досвід , також, дуже часто дається у символічній формі. Символ – це не відповідь, не рішення , – це завдання до вирішення. І потрібно багато часу, молитов  і роздумів, щоб дешифрувати значення цього символу . Процес розгадування символу – це процес духовного та інтелектуального розвитку.

І хоча нам здається, що ми живемо в епоху повного раціоналізму, в епоху цілковитого позитивістичного мислення , в якій достовірним є лише те, що можна побачити, поміряти й зважити, то поширення ворожбитства, магії, різних окультних наук показує зовсім іншу картину. Надзвичайна популярність книжки „Код Леонарда да Вінчі” є свідченням того, що сьогодні, як ніколи, людина вірить у казку, у міф . Людина, зробивши розум  своїм ідолом, починає його втрачати.

 

* Внутрішній досвід св. Ігнатія

 

Один із своїх духовних досвідів св. Ігнатій Лойола  описує так:

„Одного разу він прямував на поклоніння до однієї церкви, розташованої десь трохи більше ніж за милю від Манрези... Він ішов, заглиблений у думки про своє поклоніння, і вирішив присісти повернувшись до річки, яка текла внизу. І от, коли він так сидів, очі його розуміння почали розплющуватися; не те щоб він побачив якесь видіння, просто він збагнув і дізнався чимало речей, які стосувались як царини духа, так і віри й науки; це супроводжувалося таким великим просвітленням, що все здавалося йому новим.

Подробиці, які він тоді зрозумів і яких було вельми багато, неможливо витлумачити тут; варто лише зазначити, що він спізнав їх з неймовірною ясністю. Якби навіть він, сягнувши шістдесяти двох років, вирішив зібрати разом всю допомогу, отриману від Бога, і все те, про що дізнався упродовж життя, та склав це докупи, то й відтак, напевне, не здобув би стільки як тоді за один-єдиний раз” [30]  .

 

* Внутрішній досвід Г. Сковороди

 

Ось як описує свій внутрішній досвід  Григорій Сковорода , український  Сократ:

„Тікаючи від морової язви у Києві та оселившись після цього в Охтирському монастирі, маючи роздратовані думки та чуття душі моєї пошаною та подякою до Бога, прокинувшись уранці, пішов я в садок. Перше, що я відчував у серці своєму, було якесь чуття визволення, волі, бадьорості, надії, що вже справдилась. Я ввів у цей стан духу усю волю та всі бажання мої й відчув я в собі незвичайний рух, що надавав мені силу незрозумілу. Вся внутрення моя запалилась вогнем і здавалось, що по жилах моїх потекла вогнем течія. Я почав не ходити, а бігати, немовби мене носила якась радість, не відчуваючи в собі ні рук, ні ніг, але немовби я весь у вогні й щось носить мене в просторі буття. Весь світ зник перед мене; одне чуття любові, благонадійності, спокою, вічності оживляло існування моє. Сльози річками потекли з очей моїх та розлили гармонію у весь склад мій. Я дістався себе, почув немов синівської любові запевнення, і з того часу присвятив себе на синівську підлеглість духові Божому” [31]  .

 
   

[1]   Августин Й.  ОИ. По великой милости твоей. – Киев: 1994.    С. 12.

[2]  Мовчан  П.    Ключ розуміння. – Київ: 1990. − С. 107-108.

[3]   Донченко О., Романенко Ю.   Архетипи соціального життя і політика. – Київ: 2001.    С. 19.

[4]  Леви В. Искусство быть собой. – Москва: 1991. – С. 19.

[5]   Харитон ігумен. Мистецтво молитви. – Львів: 2000.   С. 134.

[6]  Цветник духовный. – Москва: 1991. – С. 24. 25-26.

[7]  Anna . Boże wychowanie. Część II.  – Kraków: 1995  . – S. 264.

[9]  Киричук О.  В., Роменець В.  А., Шатенко В.  О. Основи психології.    Київ  :   1995. – С. 188, 190.

[10]  Августин Й.   Сексуальна інтеграція. − Львів: 1999. − С. 30.

[11]  Брандштеттер Р.   Біблійне коло. – Київ: 2003. – С. 75-76, 150-154, 157-161.

[12] Lucado M .    On wciąż odsuwa kamienie. – Warszawa: 1997. – S. 64-70 .

[13] Киричук О.В., Роменець В.А., Шатенко В.О. Основи психології. Київ : 1995. – С. 218, 220, 221.

[14]  Гримак Л. П. Резервы человеческой психики. – Москва: 1987. – С. 190.

[15]  Paulas J . , Šebek J .    Anzelm Gr ü n odpowiada na pytania . – Krakόw: 2003. – S. 119.

[16]  Томан І.   Мистецтво говорити. – Київ: 1989. – С. 88-89.

[17]  Фролова К.  П. Цікаве літературознавство. – Київ: 1991. – С. 13-14.

[18]  Олійник Т. П. ЧСВВ. Сила хрищення. – Куритиба: 1990. – С. 13.

[19]   Ніцше Ф.   Так казав Заратустра.    Київ: 2003.    С. 15.

[20]  лат.  positivus  – позитивний.

[21]  Грушевський М.  Історія України-Руси. Т. ІІІ. Київ: 1991. – С. 91.

[22]  Грушевський М.  Історія України-Руси. Т. І. Київ: 1991. – С. 26.

[23]  Рікер П.   Сам як інший. – Київ: 2002. – С. 17.

[24]   Харитон ігумен. Мистецтво молитви. – Львів: 2000.   С. 124-125.

[25]   Іваничук Р.   Художнє осмислення факту. „Літературна Україна”, 21 квітня 2005.

[26]   Харитон ігумен. Мистецтво молитви. – Львів: 2000.   С. 46, 113-114.

[27]   Харитон ігумен. Мистецтво молитви. – Львів: 2000.   С. 53-54.

[28] Киричук О. В., Роменець В.А., Шатенко В.О. Основи психології. Київ : 1995. – С. 208-209.

[29] Piotrowski E .    Hans Urs von Balthasar . – Kraków: 2005. – S . 81-82.

[30]   Лойола  Ігнатій. Заповіт прочанина, 30. – Львів: 2004.

[31]  Багалій Д. Український мандрівний філософ Григорій Сковорода. – Київ: 1992.   С. 172.