·       Молитва приготування  .

·       Уявлення місця.

·       Прохання про результат медитації – те, чого хочу осягти у цій медитації.

 

 

1) Молитва приготування

Добрий намір і кінець всякій справі є вінець.

Григорій Сковорода

 

* молитва приготування та „НАЧАЛА і ОСНОВИ”

* „НАЧАЛА і ОСНОВИ” – правди, з яких усе випливає і на яких усе базується

* безпристрасність це свобода , а не апатія

* ігнатіанська безпристрасність і апатія стоїків

* ігнатіанська безпристрасність і чотири правди буддизму

* безпристрасність зрілість почуттів

* молитва приготування , як і „НАЧАЛА і ОСНОВИ” –   шукання Божого Царства

 

Просити Господа Бога, щоб усі мої наміри, рішення  і вчинки були скеровані на служіння і прославлення Божої Величі [46 ДВ].

 

*Молитва приготування та „НАЧАЛА і ОСНОВИ”

 

Молитва  приготування  перед кожною медитацією завжди та сама, це універсальна молитва , це прохання Бога про те, щоб я був тим, ким повинен бути, для чого я створений – любити Бога і віддавати йому почесть. Це можливо реалізувати лише при великій внутрішній свободі  стосовно земного світу. Все, створене Богом, не повинно бути перешкодою до Бога.

Молитва  приготування  віддзеркалює „НАЧАЛА (ЗАСАДИ) І ОСНОВИ” (основні правди людського життя), подані в [23 ДВ]:

 

– Людина створена для того, щоб Господа Бога прославляти, поклонятися Йому і служити, і таким чином спасти свою душу.

– Інші ж речі на землі створені для людини і для того, щоб допомагати їй у досягненні мети, для якої вона створена.

– З цього випливає, що людина повинна використовувати їх настільки, наскільки вони їй допомагають у досягненні мети, і відмовлятися від них, якщо вони перешкоджають у досягненні тієї ж мети.

– І тому ми повинні стати людьми безпристрасними (безсторонніми, на властивій віддалі, відокремленими, нейтральними, неупередженими, врівноваженими, байдужими – в позитивному розумінні цього слова) до всього створеного (всього, що не є Богом) – у всьому, що належить до свободи нашого вибору, – що дозволено і що не заборонено, щоб не бажати здоров’я більше, ніж хвороби; багатства більше, ніж убогості, почестей більше, ніж погорди, довгого життя більше, ніж короткого, і так в усіх інших справах,

– прагнучи і вибираючи лише те, що нам краще (більше) допомагає у досягненні мети, для якої ми створені [23  ДВ].

 

Св. Августин писав, що одні речі ми повинні любити, іншими – користуватись. Любити можна лише щось з огляду на нього самого, тобто Бога. Все інше не повинно нам закривати Бога. Те, що св. Ігнатій виклав стисло, св. Августин описує детально у першій книзі трактату “De  doctrina  christiana”.

 

* Начала і Основи подають деякі правди, з яких усе випливає (Начала) і на яких усе базується (Основи):

 

1) ціль людського існування;

2) використання матеріального світу;

3) необхідність безпристрасності;

4) вибір найвідповідніших засобів.

 

З цього випливає певний вид молитви, спрямований передовсім до того, щоб переконати розум у логічності цих правд і тісному між ними зв’язку.

Після засад (створення, з любові, зі сторони Бога, для вічного щастя: оглядання „лицем в лице” і остаточна зустріч сина з Отцем) обов’язково йде норма „поміркованого” використання матеріального світу. Земні речі повинні бути лише засобом для досягнення єдиної кінцевої мети. Звідси випливає необхідність відокремлення від них серця (безпристрасність) для того, щоб бути здатним служити в повній „свободі” і завжди маючи перед собою остаточну мету.

Необхідно, молячись і розмірковуючи, переконати себе в суттєвій єдності цих правд і, передовсім, у необхідності безпристрасності. Це спосіб молитви, який можемо окреслити як „уважне, глибоке і сумлінне вивчення, дослідження” або здорове міркування, особиста рефлексія про деякі правди з ціллю усвідомити їх, асимілювати, присвоїти і реалізовувати в повному переконанні у їх важливості” [1]  .

 

– Людина повинна використовувати їх настільки, наскільки вони їй допомагають у досягненні мети, і відмовлятися від них, якщо вони перешкоджають у досягненні тієї ж мети.

 

„Пораджу вам ніколи не передавати керма свого розуму іншим, неначе стерно корабля, і бездумно прямувати за тими, що вас провадять. Навпаки, слід відбирати корисне і знати, що потрібно відкинути. Отож, навчатиму вас, як відрізнити корисне від шкідливого...” [2]  .

„... в момент переходу від мотиву до цілі людина стикається з непростою проблемою відокремлення «Я хочу» від «Я повинен, зобов’язаний, вимушений». Визначення мети передбачає співвіднесення її з цілями оточення, «культурою бажань» суспільства, в якому вона живе.

Треба мати неабияку мужність, щоб утриматися від «пропозицій» відносно того, чого варто, а чого не варто «хотіти». Незапозичена мета передбачає також прояв самостійності, виявлення творчих сил і тим більших, чим далі відстає вона за змістом і формою від існуючих стандартів «цільових програм».

Процес визначення мети, цілевизначення і цілепокладання логічно завершується актуалізацією проблеми засобів, необхідних для її реалізації. Тут виявляє себе  суперечність, яка завжди існує між цілями і засобами, потребами і можливостями. Виникає проблема пріоритетів у детермінації: або ж мета визначається можливостями, тобто наявністю і рівнем розвиненості засобів, мірою оволодіння ними людиною, а також умовами – зовнішніми і внутрішніми, які можуть бути сприятливими чи несприятливими, або ж засоби обираються, знаходяться чи створюються залежно від вимог, що їх визначає мета.

Справа в тому, що саморозвиток, творення себе за рівнем креативності не мають собі аналогів у системі діяльності людини. Тим більше, що мова йде про творення власної індивідуальності, шаблонів для якої не існує. Тому слід визнати, що засоби для досягнення такої мети не можуть бути запозичені. Їх можна тільки створити, утримуючись при цьому від легковажних намірів досягти максимального ефекту мінімальними витратами.

Якщо визначення мети є для суб’єкта певною мірою «вчинком свободи волі », то вибір засобів є вчинком обов’язку: засіб з необхідністю має бути підпорядкований меті” [3]  .

 

* Безпристрасність – це свобода , а не апатія

 

... И этот дождь закончится, как жизнь...

И наших душ истоптанная местность

с провалами изломов и кривизн

вернется в первозданную безвестность.

Там, в темноте, Предвечная Река

к своим пределам тени предков гонит,

и мечутся, как звери, облака

под взмахами невидимых ладоней,

и дождь, слепой, неумолимый дождь,

питая переполненную сушу,

пророчеством становится, как дрожь

художника, рождающего душу.

... И наши голоса уносит ночь...

Крик памяти сливается с пространством,

с молчанием, со всем, что превозмочь

нельзя ни мятежом, ни постоянством...

Не отнимая руки ото лба,

забудешься в оцепененье смутном,

и сквозь ладони протечет судьба,

как этот дождь, закончившийся утром.

Владимир Леви

 

– І тому ми повинні стати людьми безпристрасними

Фил. 4, 11-13 : „ 11 Не за нестатком кажу, бо навчився я бути задоволеним із того, що маю. 12 Умію я й бути в упокоренні, умію бути й у достатку. Я привчився до всього й у всім: насищатися й голод терпіти, мати достаток і бути в недостачі. 13 Я все можу в Тім, Хто мене підкріпляє, в Ісусі Христі ”.

„Щоб не стати невільниками жодної речі (пор. 1 Кор. 6, 12), щоб тримати під контролем свої пристрасті, не приписувати неслушно „прикмет абсолюту деяким людським благам так, що вони вже стають на місце Бога” (Радість і надія 19, ІІ Ват. Собор), необхідно бути „вбогими духом” (Мт. 5, 3), „відокремленими” від усього, щоб повністю відчинитися на Бога, автентично вільними: Бо ви, браття, на волю покликані...” (Гал. 5, 13) .

Але цю волю потрібно здобути

1) воюючи з гріхом, оскільки „... кожен, хто чинить гріх , той раб гріха” (Ів. 8, 34 ;  див. 2 Пт. 2, 19 ) ;

2) спрямовуючи усі зусилля – „щоб керувати своїми почуттями правильно, щоб уживання земних речей та прив’язання до багатств, суперечне з духом євангельської убогості, не стало на перешкоді досягненню досконалої любові, як нагадує апостол: „Ті, що користуються цим світом, до нього хай не прилягають, бо проминає образ світу цього” (1 Кор. 7, 31) ” (Світло народів  42, ІІ Ват. Собор).

3) „... щоб дух євангельських блаженств, а зокрема – убогість пронизували все їхнє життя, особисте і соціальне” (Радість і надія 72, ІІ Ват. Собор).

Це постава істинно вбогих духом, постава відокремлення і свободи, але, також, повного відкриття і готовності служити Богові, й Ігнатій її підсилює словом „hacernos” – ставати або осягати повноту чогось. Стати безпристрасними – hacernos indiferentes (прикметник, отже не „постійна чеснота”, а життєздатне устремління).

Підсумовуючи сказане: „Тільки вільна людина здатна схилятись до добра (...). Отже, гідність людини вимагає, щоб діяла вона за свідомим і вільним вибором, тобто за внутрішнім голосом і переконанням, а не за якимсь сліпим внутрішнім поштовхом чи з чисто зовнішнього примусу. А такої гідності досягає людина тоді, коли, звільнившись з усякої неволі пристрастей – йде до своєї мети, вільно вибираючи добро та вживаючи пильно й успішно відповідних до цього засобів. Це спрямування до Бога вільна людина, що зранена гріхом, може у повній мірі здійснити лише за допомогою Божої благодаті (Радість і надія 17, ІІ Ват. Собор).

„Прагнути „стати безпристрасними” не означає стати апатичними чи нечутливими до земного світу. Це означає відокремитись, звільнитись від створеного, яке пере­шкоджає бачити вище добро, від того, що чинить перешкоду для щораз більшого з’єднання з Богом: відокремитись від матеріального світу, щоб ревно з’єднатись з Богом. Отже, постава не негативна, а сповнена любові увага і повна готовність на перший прояв Бога [4]  .

 

Присмеркові сутінки опали,

сонну землю й душу оплели.

Самоти згорьовані хорали

геть мені дорогу замели.

І куди не йду, куди не прагну –

смерк сосновий мерзне угорі.

Виглядаю долю довгожданну,

а  не діжду – вибуду із гри.

..............................................

Що тебе клясти, моя недоле?

Не клену. Не кляв. Не проклену.

Хай життя – одне стернисте поле,

але перейти – не промину.

Дотягну до краю. Хай руками,

хай на ліктях, поповзом – дарма,

душу хай обшмугляю об камінь –

все одно милішої нема

за оцю утрачену й ледачу,

за байдужу, осоружну, за

землю цю, якою тільки й значу

і якою барвиться сльоза.

Василь Стус

 

Щоб не бажати

Ді. 20, 24 : „Але я ні про що не турбуюсь...”

„Але не слід думати, що головними якостями віруючого повинні бути зречення і самопожертва, тому що в дійсності християнин – це той, хто володіє усім, а ним не володіє ніщо: „Бо людина, відкуплена Христом і Святим Духом, вчинена новим створінням, може й повинна любити речі, створені Богом. Вона ж приймає їх від Бога й дивиться на них та шанує їх як такі, що походять з рук Божих. Отже, дякуючи за них Благодавцеві й уживаючи їх, та користуючись сотворінням у дусі вбогості й свободи, входить у справжнє посідання світу – як той, хто, нічого не маючи, все посідає. „Усе ваше, ви ж Христові, а Христос – Божий” (1 Кор. 3, 22-23 )  (Радість і надія 37, ІІ Ват. Собор)” [5].

„Те, що надає всьому трагічному своєрідного злету і піднесення, – це початок усвідомлення, що світ і життя не можуть дати істинного задоволення, тому і не варті нашої прив’язаності до них: у цьому полягає трагічний дух, він веде до зречення [6] .

Християнське зречення не приносить відчуження людини . Треба добре розуміти значення відречення, передусім, коли воно не бунтує проти терпіння . Фактично, певне представлення християнської науки надало поняттю зречення негативного значення духовної втечі від земних обов’язків.

Таке пояснення виходило із розуміння християнського спасіння, проголошеного Церквою, як щастя, осягненого після смерті, з метою пасивного прийняття терпіння , несправедливості і біди тут, на землі. Ця помилка перетворилась у систематичне неприйняття поступу, що його робив сучасний світ, приймаючи відчуження й біду людини як звичайну, природну річ, як ціну, що її треба заплатити, щоб осягнути небо, як певного роду забезпечення проти всякого ризику.

Це помилкове представлення спасіння пояснює нам оскарження Фейєрбаха, Маркса або Ніцше проти християнства як символу радикального відчуження людини. Правдиве зображення спасіння в земній стадії Царства, навпаки, є оптимістичним в порівнянні з людськими дійсностями, бо вони є сотворіннями згідно з Божою волею. Християнське спасіння підносить усе, що є позитивним і оптимістичним в дійсності створення. Як Божий уповноважений, людина має боротися проти всього, що утискає й перешкоджає її повному самовизначенню, якого Бог хоче, передусім, коли йдеться про наслідки чужого гріха (суспільну несправедливість, дух панування й насилля тощо). Визволяючи людину від гріха, християнське спасіння повинно би підтримувати поліпшення світу.

Тому, замість того, щоб демобілізувати зусилля християнина, зречення має визволяючий наслідок. Цей наслідок, з іншого боку, більше проявляється у соціальному характері спасіння, оскільки намагається наблизити людей, погодити їх між собою, здійснити єдність людства, цієї великої родини, єдність якої є основним складником місії Церкви... Християнське відречення, не відвертаючи наших зусиль від боротьби за справедливість на землі, має правильний підхід до проблеми, що зосереджується на наверненні сердець, розбуджує енергію з невичерпного джерела Божої благодаті...” [7]  .

„Трьох речей необхідно тобі дотримуватися перш за все, – говорить Симеон Новий Богослов, – не турбуватися ні про що, навіть благе, а не тільки не благе і суєтне, або, інакше, умертвитися в ньому; мати чисту совість у всьому так, щоб вона не звинувачувала тебе рішуче ні в чому, і досконалу безпристрасність, щоб думка твоя не схилялася ні до якої світської речі” [8] .

 

* Ігнатіанська безпристрасність і апатія стоїків

 

Порівняймо ігнатіанську безпристрасність  з апатією стоїків:

„Сто­їць­ка апа­тія це від­сут­ність по­чут­тів бо­лю й ра­до­сті, без­чут­тє­вість, без­при­стра­с­ність. Тре­ба се­бе уне­за­ле­ж­ни­ти від тих тем­них зво­ру­шень, зне­бо­ли­ти їх, не від­чу­ва­ти, щоб у різ­них си­ту­а­ці­ях, у не­до­лі, тер­пін­нях і злид­нях, збе­рег­ти в со­бі спо­кій і рів­но­ва­гу ду­ху, під­да­ю­чись зав­жди при­род­ній ко­не­ч­но­сті, що є во­лею му­д­ро­го й до­б­ро­го бо­же­ст­ва. Не­вда­чі цін­ні як впра­ви в че­с­но­ті, яка лег­ко слаб­не в спо­кою. Ве­ли­ке це не­ща­с­тя – ні­ко­ли не за­зна­ти не­ща­с­тя.

Найбільший ворог людського щастя ховається у нас самих. Пристрасті, похоті, почуття , афекти затемнюють наш розум , підсувають фальшиву оцінку речей, баламутять, тягнуть до злого... Завдання мудреця – визволитися з усіх похотей, почувань і темних зворушень повною апатією, щоб зазнати свободи й щастя розумної істоти” [9]  .

 

*            Ігнатіанська безпристрасність і чотири правди буддизму

 

1.             Життя – це страждання.

2.             Причиною страждання є прагнення, пожадання.

3.             Зменшення прагнення означає зменшення страждання.

4.             Зменшення прагнення відбувається через самозречення.

 

Ігнатіанська безпристрасність у чомусь подібна до буддистського самозречення. Але відмінності дуже великі: ціль ігнатіанської безпристрасності – шукати Божу волю, буддистського самозречення − звільнюватися від страждання, яке вже апріорно є злом, увійти в стан нірвани, яку дехто на Заході вважає духовною евтаназією.

 

* Безпристрасність – зрілість почуттів

 

Досягнення ігнатіанської безпристрасності  можемо, в певній мірі або в одному з її аспектів, ототожнити з досягненням зрілості почуттів:

„Зрілість почуттів – це результат переходу від почуттєвої залежності до самостійності; від безконтрольності вияву почуттів до піддання їх так званому зовнішньому контролю; від неконтрольованого віддання почуттям до їх опанування за допомогою внутрішнього контролю; від егоцентризму до зосередження уваги на інших. Цей стан почуттєвої зрілості проявляється в:

-                 унезалежненні від почуттєвого апробування оточенням;

-                 здатності корегувати вияв своїх почуттєвих станів відповідно до суспільноприйнятих взірців;

-                 умінні пристосовувати свої почуттєві стани до власних стандартів;

-                 здатність до емпатії, що опирається на фундамент інтелектуальної оцінки ситуації” [10]  .

 

* Молитва приготування , як і „НАЧАЛА і ОСНОВИ” – шукання Божого Царства

 

Молитва приготування , як і „Начала і Основи” – це не що інше як бажання виконувати слова Ісуса Христа: Шукайте ж найперш Царства Божого й правди Його...” (Мт. 6, 33 ) .

„Коли Ісус каже, що ми не повинні так ревно перейматися земними справами, він не має на увазі позначений клопотами і журбою спосіб нашого життя. Він не намагається відлучити нас від подій, діяльності і людей, які заповнюють наше життя. Він не каже, що наша праця й дії не важливі, не мають вартості й користі. Він не радить нам також відходити від наших справ і жити спокійним, тихим життям, далеким від світової боротьби.

Ісусова відповідь на наше наповнене журбою життя цілком інша. Він просить нас змістити центр тяжіння, напрямок нашої уваги, змінити наші уподобання. Ісус хоче, щоб ми від справ, які „треба залагодити”, повернулися до „однієї невідкладної”.

Нам важливо збагнути, що Ісус аж ніяк не вимагає, щоб ми залишили свій строкатий світ. Він хоче, щоб ми жили в ньому, але щоб думки наші були спрямовані на основне. Ісус нічого не каже про зміну діяльності, зміну зв’язків чи навіть зміну темпу. Він говорить про зміну напрямку наших духовних пошуків. Така зміна робить усе іншим, навіть коли все начебто залишається тим самим. Оце й означає: „Шукайте перше Царство Боже..., а все те вам докладеться”. Найважливішим є те, на що спрямовані наші пошуки. Коли ми журимося, вони спрямовані не туди, куди треба. Ісус просить нас спрямувати їх на основне, тоді все інше стане на своє місце.

Що ж основне? Ісус називає його Царством свого Отця... Шукати Царства Божого означає шукати духовного життя, тобто поставити Дух Божий у центрі всього, що є в нас і поза нами, у центрі наших думок і вчинків” [11]  .

Святий Бонавентура  писав, що між знаннями і мудрістю пролягає прірва, заповнити яку можливо тільки святістю. Молитва приготування – спрямування людського серця до святості.

 

                                                                               Щаслива та людина, яка має те,

                                                                               що бажає, і не хоче нічого поганого.

св. Августин

 

– Прагнучи і вибираючи лише те, що нам краще (більше) допомагає у досягненні мети, для якої ми створені.

 

„Що я розумію під моральним ідеалом? Я маю на увазі картину можливого кращого та вищого способу життя, де «кращий» та «вищий» не визначаються тим, чого нам забажалося або чого ми потребуємо, а лише тим, чого ми повинні прагнути” [12]  .

 
   

[1] Loyola Ignazio. Esercizi Spirituali, a cura di Pietro Schiamone. – Roma: 1980. P . 59.

[2]   Василій Великий. Гомілії. − Львів: 2006. – С. 256.

[3] Киричук О.В., Роменець В.А., Шатенко В.О. Основи психології . Київ : 1995. – С. 170-171.

[4]   Loyola  Ignazio. Esercizi Spirituali, a cura di Pietro Schiamone. – Roma:   1980.     P  . 66.

[5]   Loyola  Ignazio. Esercizi Spirituali, a cura di Pietro Schiamone. – Roma:   1980.     P  . 66.

[6]   А. Шопенгауэр. Мир, как воля  и представление. Полн. собр. соч. Т. 2. – Москва: 1903.    С. 446-447.

[7]   Обер Жан-Марі. Моральне богослов’я. – Львів: 1992.   С. 34-35.

[8]   Харитон ігумен. Мистецтво молитви. – Львів: 2000.    С. 171.

[9]   Конрад М. Нарис історії стародавньої філософії. – Рим: 1974.    С. 289, 291.

[10]   Макселон Ю.   Психологія. – Львів: 1998.    С. 98.

[11]   Ноуен Г. Дивитися на все іншими очима. – Львів: 1991.   С. 21-22.

[12]   Тейлор Ч.   Етика автентичності. – Київ: 2002.– С. 17.