1) Використання пам'яті або слухання Божого Слова

 

В минуту жизни трудную

Теснится ль в сердце грусть:

Одну молитву чудную

Твержу я наизусть.

Есть сила благодатная

В созвучьи слов живых,

И дышит непонятная,

Святая прелесть в них.

С души как бремя скатится,

Сомненье далеко –

И верится, и плачется,

И так легко, легко.

Лермонтов

 

*  пам’ятати – пізнавати правду

*  надмір суджень та інтелектуалізація – перешкода в молитві

*  пам’ять перший етап у розумовому розвиткові людини

*  пам’ять у молитві – це пам’ять місць, подій, вчинків, слів, почуттів і переживань

*  пам’ять , спомин, думка , мисль – уприсутнення минулого в теперішньому або умісцевлення теперішнього в минулому

*  пам’ять у З. Фрейда

*  пам’ятати – віддавати своє серце

*  той, хто не знає свого минулого, не вартий свого майбутнього

*  пам’ятати – вмирати разом з Христом

*  пам’ять навернення

*  пам’ять у Арістотеля

*  пам’ять і „буття-у-світі” Гайдеггера

 

*  Пам’ятати – пізнавати правду

 

А пам’ятаєш? Так багато губим

за пам’яттю: колись переінакшить

із нас кождого. А треба пам’ятати?

А треба пам’ятати. Пам’ятай.

Василь Стус

 

Ів. 8, 32 : „і пізнаєте правду, а правда  (  αλήθεια  ) вас вільними зробить!”

Άλήθεια (істина, правда, правдивість, дійсність) складається з двох слів: α  ̓  +  λήθη – не забуття, заперечення забуття; отже, пам’ятання, згадування.

Лета (гр. Λήθη) – річка забуття підземного царства померлих. Померлі, які прибували до підземного царства Аїда, пили з Лети воду й забували своє земне життя; отже, втрачали свою особистість, своє індивідуальне лице, з особи понижувались до біологічного виду людини – homo sapiens. Втратити пам’ять  – це втратити себе самого, свою дійсність, жити у неправді. Підземне царство Аїда – це царство тіней, людей без пам’яті, без обличчя. Царство неправди, не дійсного життя.

Спільнота людей без пам’яті – це божевільня. Лікувати таких людей – повертати їм пам’ять , повертати свідомість  – ким вони є.

Пригадування свого минулого – це, в першу чергу, пригадування свого імені: яке моє ім’я , хто я є.

 

Минає час моїх дитячих вір.

І я себе з тим часом проминаю.

І вже не віднайдусь. І вже не знаю,

А чи впізнав би на човні новім

Свій давній берег. Ні, напевно, ні.

Бо сам собі, відринутий від болю,

Пливу за днем, за часом, за собою

в новому необжитому човні.

Василь Стус

 

Пригадування свого минулого – це не механічне відтворення чи відновлення того, що я вже знав і забув, а перехід від неправди до правди, перетворення палімпсеста свого життя у правдиву повість минулих літ.

Ми приходимо в земний світ ніби через річку забуття Лету. Не пам’ятаємо свого божественного початку, свого призначення і своєї мети. Ми повинні пізнавати правду про своє минуле , теперішнє і прийдешнє, пригадувати своє справжнє ім’я, своє коріння, свій справжній дім, з якого ми вийшли .

 

Ключ не зупинити, крил не доточити,

Птах давно тріпоче в серденьку твоїм,

Лише власні крила повертають силу

Відшукати стежку в Материнський Дім...

Олесь Бердник

 

У біблейському розумінні гріх  – це також утрата свого імені , забуття для світу.

Іова 18, 17-18 : „17. Його пам’ять загине з землі, а на вулиці ймення не буде йому. 18. Заженуть його з світла до темряви, і ввесь світ проганяє його” .

„Необхідно відрізнити «я» з його егоїстичністю від «особи». «Я» є первинною данністю, і воно може стати зненавидженим, – як говорив Паскаль . «Особа» є якісним досягненням. У моєму «я» є багато не мого. В цьому полягає складність і заплутаність моєї долі” [1]  .

Ім’я людини виражає її внутрішню духовну суть, характеризує всю особу – ким вона є. Бог закликає людину сповнити Його волю. Піти за Божим покликом і виконувати Його волю – це змінити свій спосіб мислення , шкалу цінностей, це змінити у першу чергу себе, своє єство, свою внутрішню суть. Отже, змінити своє ім’я  .

Бт. 17, 5 : „І не буде вже кликатись ім’ятвоє: Аврам, але буде ім’я твоє: Авраам, бо вчинив Я тебе батьком багатьох народів” .

Бт. 17, 15 : „Сара, жінка твоя, нехай свого ймення не кличе вже: Сара, бо ім’я їй: Сарра” .

Бт. 32, 28 : „Не Яків буде називатися вже ймення твоє, але Ізраїль” .

Ів. 1, 42 : „На нього ж споглянувши, промовив Ісус: Ти Симон, син Йонин; будеш званий ти Кифа, що визначає: скеля” .

„У древній єврейській культурі ім’я – szem – окреслювало суть речі та внутрішню дійсність особи. По мірі її пізнавання до першого імені додавали друге або ім’я повністю змінювали” [2]  .

Божий поклик – це пробудження людини з її сну  , витягування її із забуття. Свідома відповідь – це пригадування: ким я є насправді, яке моє істинне ім’я , яка моя істинна сутність, дана мені Богом.

Бог повертає Аврамові, Сарі, Якову і Симонові втрачену пам’ять , забуте справжнє ім’я  , яке відображає їх істинну внутрішню сутність, дану Богом.

Слухати Бога і пізнавати правду означає повертати собі втрачену свідомість , віднаходити себе, своє справжнє „Я”.

 

Ріко висока, будь мені зелена.

А як не вмієш – будь мені сумна.

Допоки, мерехтлива і смолена,

Живе у тобі тінь мого човна.

Сльозяться очі – крига в них покресла.

Впізнайся в їхніх надрах, глибино.

Хмільні від тебе, сохнуть мої весла –

Ти дихаєш, як дихає вино...

Ріко моя, не клич сестрою Лету.

Ріко моя, верни ім’я мені,

Що я його стебельцем очерету,

Безумний, написав на бистрині.

Роман Скиба

 

„На жаль, ми ще й досі не ідентифікували себе як народ, не визначили чітко свого кореня, своїх батьків, віку, місця серед інших народів. Ми бродимо в пітьмі віків власного історичного минулого. Хоча нас супроводжують туманні спогади про більш широку і значущу долю наших предків. І ми не помиляємося. Ми переконані – це не сон . Це було, було!” [3]

Під оглядом забуття свого імені, втрати своєї самості та сутності ми можемо розглядати і зглиблювати різні хвороби сьогодення. На планетарному рівні втрата своєї тотожності  призводить до фрагментарності мислення (за Чарльзом Тейлором ), що спричинює непорозуміння і конфлікти між державами, ідеологіями, релігіями  тощо.

На індивідуальному рівні конкретної людини це породжує внутрішні страждання, кризи, депресії, самотність тощо. Гомосексуалізм – це один з проявів такого глибокого забуття: „Суттю гомосексуалізму є вічний і сповнений неспокою пошук взірця для власної ідентичності бути чоловіком або жінкою.

Сексуальна активність гомосексуалістів виражається не стільки у відданні себе іншій людині та вираженні почуттів, скільки у шуканні себе самого в іншому” [4]  .

Отже, пізнати чиєсь справжнє ім’я  – це пізнати духовну сутність. І з цього огляду Бог не має імені, тому що його неможливо пізнати. Надання Богові імен може бути лише вираженням Його атрибутів, зовнішніх проявів у світі та житті людини. Той, хто хоче позначити Бога одним іменем , прагне безконечність зачинити в скінченності, чинить з Нього ідола і поклоняється ідолові.

Бог не називає людині свого імені  : „І сказав Бог Мойсеєві: Я Той, що є. І сказав: Отак скажеш Ізраїлевим синам: Сущий послав мене до вас” (Вих. 3, 14 )  . Сущий – це не власна назва, така як Ваал, Астарта, Зевс тощо. Сущий – той, хто має повноту буття, хто живе у абсолютній правді-алетеї, хто живе у дійсності, у повній свідомості  .

Бог – любов. Почути Божий голос – зазнати, відчути в глибині свого єства любов, яка визволяє з тенет самозабуття, пробуджує духовні горизонти, кличе та устремляє до чогось нового, незвіданого й незбагненного. Змушує людину щось шукати, чогось бажати, кудись прямувати.

Верни до мене, пам’яте моя!

Нехай на серце ляже ваготою

моя земля з рахманною журбою,

хай сходить співом горло солов’я

в гаю нічному. Пам’яте, верни

із чебреця, із липня жаротою.

Хай яблука осіннього достою

в мої червонобокі виснуть сни.

Нехай Дніпра уроча течія

бодай у сні, у маячні струмує.

І я гукну. І край мене почує.

Верни до мене, пам’яте моя!

Василь Стус

 

Людина створена на образ і подобу Бога, і справжня людська любов іншу людину може також пробудити зі сну  забуття, повернути втрачену пам’ять, втрачене ім’я та сутність. Символічно це представлено у народних казках на взір „Сплячої красуні” тощо. Лісова Мавка своєю любов’ю пробує пробудити Лукаша:

„Бач, я тебе за те люблю найбільше,

чого ти сам в собі не розумієш,

хоча душа твоя про те співає

виразно-щиро голосом сопілки...” [5]  .

Трагедія Лукаша – це трагедія напівпробудженої душі, яка не змогла пробудитися повністю, не змогла себе віднайти, і не змогла вже жити у забутті. І це роздвоєння стало її трагедією.

Ів. 4, 14 : „А хто питиме воду, що Я йому дам, прагнути не буде повіки, бо вода, що Я йому дам, стане джерелом тієї води, що тече в життя вічне”

Вода Христа – це протилежність води з Лети, хто її свідомо п’є, той пригадує, повертається до життя, входить у правду-алетею, отже, входить у дійсність.

Во­да Та­їн­ст­ва Хре­щен­ня – це про­ти­ле­ж­ність Ле­ти, во­ди за­бут­тя, це від­но­в­лен­ня втра­че­ної пам’яті. Ви­йшов­ши з хре­щаль­ної ку­пе­лі лю­ди­на ста­ва­ла хри­сти­я­ни­ном – вхо­ди­ла у Бо­же Цар­ст­во, яке при­сут­нє тут, на зе­м­лі, по­с­тій­но, але пам’ять  і сві­до­мість йо­го іс­ну­ван­ня по­вер­та­ла со­бі ли­ше те­пер.

Але спершу необхідно ввійти в воду й умерти, тобто змінити себе, переродитися внутрішньо. Але вчинити це не так легко. Це дуже болісний процес, піддатися якому свідомо можуть лише окремі індивіди.

Мт. 20, 22 : „Чи ж можете ви пити чашу, що я її питиму?”

Смерть з Христом і у Христі – це повне пробудження, перехід із забуття до повної свідомості, повернення до своїх божественних витоків, до свого початку, до Бога.

 

*  Надмір суджень та інтелектуалізація – перешкода в молитві

 

„Існує важка хвороба, якою ми всі заражені – надмір суджень. Ми опановані пристрастю висловлювати судження, і заспокоюємось лише тоді, коли нам вдається звести кожне явище до категорій добра і зла. Першим наслідком цієї хвороби є відчуження і гордість, другим – деформація пізнання , а через це – деформація дії.

Якщо людина не помічає в собі цієї тенденції оцінювати все і всіх, то під час медитації вона легко може впасти в стан, в якому буде зверхньо дивитися на правду Божого Слова, і їй загрожує небезпека почати маніпулювати Божим Словом, вибирати фрагменти згідно зі своїми бажаннями, уникати важких місць, які вимагають великої уваги і піддають гострій критиці її спосіб реагування, мислення, її рішення і вчинки.

Друга небезпека – інтелектуалізація християнської побожності, що проявляється в протиставленні аскези і містики. Вона призвела до того, що вчителі духовного життя стали риторами, що говорять про духовне життя, але не вчать його.

Питання, які людина ставить перед собою в пошуках правди Слова, не повинні бути формальними. Зосередження в медитації разом з попередньою тишею перед молитвою спричиняє, що наша увага сама собою звертається до конкретного змісту, що міститься в якомусь слові, фразі чи думці.

Цей зміст породжує почуття , незалежні від нашої волі. Деколи цей зміст притягує людину, а деколи викликає внутрішній опір. Під час медитації слід затриматися як на тому, що викликає позитивні реакції – ентузіазм, надію, внутрішній спокій, так і на тому, що викликає внутрішній опір, протест, втому, нудьгу й інші негативні емоції. Прояв негативних почуттів під час медитації – знак того, що Боже Слово відкриває в нашій душі хворі місця, існування яких ми не усвідомлюємо. Людина переживає в цей момент відкриття свого „Я”, що приховується під маскою пристойності” [6]  .

 

*  Пам’ять – перший етап у розумовому розвиткові людини

 

Не забувай колиски давньої,

Не забувай старих могил,

Де таїна дороги славної.

Де джерело одвічних сил!..

Олесь Бердник

 

Здорова пам’ять  необхідна для нормального функціонування мозку, без неї людина не може використовувати свої розумові здатності. Недаремно у грецькій міфології Мнемосіна – пам’ять і водночас богиня пам’яті була матір’ю дев’ятьох муз: ліричної поезії, історії, комедії, трагедії, танців, любовної поезії, гімнів, астрономії та епосу. Прометей у „Прометеї закутому” Есхіла з гордістю пишається тим, що він дав людям:

„З усіх наук найвидатнішу винайшов

Науку чисел, ще й письмен сполучення

І Творчу дав їм пам’ять цю праматір муз” [7]  .

Чи людина запам’ятовує все, з чим зустрічається у житті та що фіксують її зовнішні й внутрішні відчуття , чи ні?

„Факти промовляють на користь першого твердження. Якщо навіяти комусь у стані гіпнозу, що він – дитина, то і голос, і почерк, і поведінка змінюються до дитячого віку. Окрім того, піддослідний відтворює елементи поведінки, відповідні для того часу. Під впливом гіпнотичного навіювання можна відновити знання давно забутої іноземної мови” [8]  .

Задумаймося над тим, як людина молиться, над розвитком чи еволюцією молитви людини. Навчання молитви повинно відбуватися поступово – як навчання будь-якого шкільного предмету. Спочатку в процесі навчання головну роль відіграє пам’ять  . Дитина вчиться напам’ять букви, склади, слова, складає прості речення. Головну увагу приділяє самим словам, а не їх змісту чи значенню. Те саме і з молитвою. Дитина вивчає напам’ять слова молитви і відмовляє їх. Вона зосереджується на словах, які треба систематично повторювати. І цього їй вистачає. Це перший етап молитви – використання пам’яті.

 

*  Пам’ять у молитві – це пам’ять місць, подій, вчинків, слів, почуттів і переживань

 

Те, що принижує, – пронизує,

Душа образ не забува.

Ліна Костенко

 

Пам’ять, яку ми використовуємо в умовій молитві, це не тільки пам’ять  місць, подій, вчинків чи слів. Це також пам’ять почуттів і переживань, і акцент необхідно робити саме на таку пам’ять: затримувати свою уяву тоді, коли в серці щось защемить і заболить.

„Коли з нами трапляється щось важливе, то емоційно значуща подія в закодованому виді зберігається в нашому мозку. Можливо, що ми навіть не підозрюємо про справжнє значення в нашому житті якихось подій, але пам’ять про них буде впливати на все, що ми чинимо, починаючи з того, кого ми вибираємо своїми друзями, і закінчуючи вибором професії. Відновлюючи спомини, що зберігаються у мозку, ми спроможні пізнати – як минуле постійно впливає на нашу свідомість і наші щоденні вчинки і дії.

Окрім того, є й інша пам’ять переживання та емоції також систематично закарбовуються в закодованому виді у всіх тканинах і органах тіла. Ці спомини та емоції промовляють до нас не через прояви розсудкової активності мозку, а за посередництвом симптомів і захворювань тілесних органів” [9]  .

Отже, наше минуле  не може „канути в Лету” – „богині помсти Ерінії” постійно будуть нас мучити докорами сумління.

 

Струмуй, водо, струмуй. Минуле не вернути.

Сьогодні – згибіло. Майбутнього – нема.

Щось на душі лежить, чого повік не збути,

ні з серця вирвати. Несила. Задарма.

Василь Стус

 

Якщо людина ніколи не прагнула пізнати себе, не займалась рефлексією , глибоким іспитом  совісті, не слідкувала за своїми думками , почуттями, емоціями, споминами, не аналізувала їх, то вищесказане залишається для неї абстрактною теорію, яку може прийняти на віру або відкинути. Коли ж ми почнемо пізнавати себе, то відкриємо свою емоційно-почуттєву сферу, почнемо усвідомлювати важливість її існування, відкриємо існування не тільки образної, але й емоційної пам’яті. Лише тоді почнемо розуміти, що ми себе самих зовсім не знаємо. Почнемо відкривати своє єство, свою самість, своє душевне й духовне начало.

Єврейський мислитель Авраам Гешель  писав: „Якщо хочемо зрозуміти самих себе, відкрити найцінніше у своєму житті – досліджуємо свою пам’ять [10]  .

 

*  Пам’ять, спомин, думка , мисль – уприсутнення минулого в теперішньому або умісцевлення теперішнього в минулому  

Схились до мушлі спогадів – і слухай:

усе, що зволиш, вухо донесе.

В ім’я святого Батька, Сина й Духа

поклони бий – і Бог тебе спасе

від німоти безпросвітку і тиші

і від тяжкої – з кулаки – журби.

У сивому, у сніжному узвишші

пильнуй своєї долі жереби.

І верне все, ні в чому не відмовить

твоя душа застигла, все сповна

поверне мушля, та, що луни ловить

і від вслухання стала голосна.

Василь Стус

 

Вих. 13, 3 : „ І сказав Мойсей до народу: Пам’ятайте той день, коли ви вийшли з Єгипту, із дому рабства! Бо силою руки Господь вивів вас ізвідти.”; 13, 14 : „І станеться, коли взавтра запитає тебе син твій, говорячи: Що то? то відповіси йому: Силою Своєї руки вивів нас Господь із Єгипту, із дому рабства”.

Лк. 22, 19: „Узявши ж хліб і вчинивши подяку, поламав і дав їм, проказуючи: Це тіло Моє, що за вас віддається. Це чиніть на спомин про Мене!

Спомин у даному випадку – це не просто пригадування минулих подій, думок, почуттів тощо, які є лише відображенням минулого у мозку людини, і відділені від минулого часом. Спомин – це не тільки психологічний процес створення думки, відділеної від реальних подій незримою межею, яку неможливо подолати, це не тільки дзеркальне віртуальне відображення реальної дійсності. Спомин – це не тільки логічне моделювання світу (за теорією відображення Л. Вітгенштейна ). Спомин, про який говорить Ісус Христос під час установлення Таїнства Євхаристії – це також не повторення  безкровної жертви під час Служби Божої.

„У літургії центральним є сходження Святого Духа, епіклезис «прикликання Святого Духа» робить анамнезис «спомин» епіфанічним, тобто актуалізує пригадувану подію” [11]  .

Але літургія – це не тільки Євхаристія. Літургія – це також спомин, символічне повторення  важливих подій життя Ісуса Христа, пережиття , пояснення та зрозуміння  цих подій. Тому Церкви Сходу свідомо та підсвідомо противляться скороченню та модернізації літургійних текстів, оскільки скорочення – це забуття чогось, а в даному випадку – забуття таїн життя Ісуса Христа.

Спомин – пам’ять – ανάμνησις – думка – мисль – це уприсутнення минулого в теперішньому або умісцевлення теперішнього в минулому. Минуле  – сучасне – майбутнє – це категорії матеріальної дійсності, час, якого немає в духовному світі.

„У біблійній єврейській мові дієслово „пам’ятати” має ширше значення, ніж тільки згадувати; воно включає теж і послідовну дію . Наприклад, розп’ятий розбійник каже: „Пом’яни мене, Ісусе, як прийдеш у царстві твоїм”. Христос йому відповідає: „Істинно кажу тобі: сьогодні будеш зо мною в раю” (Лк. 23, 42)” [12]  .

Людина – істота духовна, і містичні переживання  Катерини Еммеріх , Ігнатія Лойоли  чи Марії Вальторти – це благодать реальної присутності та свідомої участі у побаченому і пережитому, а не тільки відтворення у їх свідомості історичної і духовної правди з допомогою Божої благодаті .

 

*  Пам’ять у З. Фрейда

 

З. Фрейд  був невиліковним раціоналістом, хотів пояснити людину інтелектуальними умовиведеннями. Але в його психоаналізі основна увага приділяється саме ірраціональному виміру людини, в якому велике місце займає спомин, повернення до близького і далекого минулого , до витоків людського буття.

 

*  Пам’ятати – віддавати своє серце

 

Дуже цікавою в цьому відношенні є латинська етимологія. Пам’ятати – лат. recordare: re-cor-dare – дослівно: знову серце  дати. Вірю – лат. credo – походить від cor-do: серце даю. Пам’ять і віра між собою пов’язані: вірити – це пам’ятати; пам’ятати діла Божі в історії світу і в своєму минулому. А для того ми повинні у своєму минулому віднайти Бога. Отже, вірити означає також шукати Бога в історії свого життя та віддавати Йому своє серце.

 

*  Той, хто не знає свого минулого, не вартий свого майбутнього

 

Про що тобі вигадувать ночами?

Тасоване не випаде. Однак:

Минуле – є! Воно трьома мечами

Відкраяне від знаків та ознак.

Минуле – є. Заховане у призмі,

Мандрує на козацькому коні.

Колись майне в морочливій репризі,

Колись затягне пісню вдалині.

.......................................................

Потішиться – на те воно й минуле ,

На те його й відкраяли ножі,

На те воно в безодні промайнуло –

Колись комусь в якомусь міражі.

Микола Петренко

 

„Все наше – з нами. Історія народу нашого – з нами, весь досвід народу – з нами.

Слово давнє поєднує часи. Без розривів свідомості. І людина стає причетною до вічності. Давнє наше слово є засобом розпізнавати духовносутності наших предків. Адже слово – свідок історії, свідок Часу. В Слові починається і завершується життя твого народу, твого безкінечного родоводу, в ньому ж починається і закінчується духовне життя Людини. Через Слово передається вся сума досвіду та духовність. Ось чому нас заворожує давня пісня, давній текст. В них перехрещуються емоційна пам’ять усіх сущих до Тебе. Відбувається творчий діалог між словом давнім і тобою. Весь історичний та інтелектуальний досвід також в Слові.

Енергія в кожному тексті або ж накопичується, або ж розріджується, себто існує пряма залежність мови від часу, від історичних обставин. Слова випромінюють енергію, але щораз іншу. Це нагадує випромінювання світла зірками. Світло Слова доходить до нас з глибини віків, коли ситуація, що його, слово, покликала, давно вже змінилася, проте сигнал чинний. Саме через Слово ми виходимо за межі себе, прилучаючись до всього свого народу. Через Слово відбувається рух, стремління до ідеалу, що перебуває поза тобою і вище. Мова – це весь об’єм нашої народної пам’яті. Людина протистоїть Часові саме в Слові, і бореться з безпам’ятством, з ентропією Словом. Власне, Слово і є Пам’ять. А пам’ять це життя. Бо забуття – це смерть” [13]  .

Народ, який не знає свого минулого, не вартий свого майбутнього. Це стосується і кожної людини зокрема. Минуле – це земля, в яку я повинен глибоко врости своїм корінням. Міцне коріння – це запорука твердого високо стовбура і розлогої крони, запорука мого росту, мого майбутнього. І чим глибше я вросту в своє особисте минуле , у минуле мого народу і всього людства, тим краще буду розуміти своє теперішнє і матиму більше шансів на прийдешнє. Отже, ми приречені вивчати й усвідомлювати культурну спадщину всього людства.

„За Шільденбергом , гебрейське слово ціккарон (пам’ять , пам’ятний знак) має глибший зміст, він наближається до того, що каже Талмуд про «сьогодні» із тексту Вих. 13, 4 : „В кожному поколінні людина зобов’язана дивитися на себе так, ніби вона вийшла з Єгипту” . Чи тут іде мова про чисто суб’єктивний процес, про «ніби» без жодної об’єктивної підстави? Об’єктивна підстава полягає в ототожненні кожного наступного покоління з тим, яке мандрувало через пустелю, бо це, за вимовленим Божим словом, стосується усіх поколінь ізраїльських і зміцнює єдність Народу Завіту. «Сьогодні», яке повертається знову і знову, актуалізує союз укладений на Синаї, і божественний спасенний чин виходу у святкуванні згадки про це у прийдешніх поколіннях якимось чином оновлюватиметься” [14]  .

„Ми – плід нашого минулого . Забути його – значить завдати шкоди самим собі” [15]  .

Павло Флоренський  писав:

„Правда – це вічна пам’ять ...

Правда для євреїв не є поняттям онтологічним – як для слов’ян, не є поняттям гносеологічним – як для греків, не є поняттям юридичним – як для римлян, а є поняттям історичним, історично-сакральним, теократичним” [16]  .

Павло Флоренський поєднує втрату пам’яті з гріхом. Втратити пам’ять  іншого, стати байдужим до того, що існує поза мною, стати байдужим до обличчя іншої людини – це вибрати себе самого, зачинитися у собі, відокремитися від світу та від Бога. Це є гріх .

 

*  Пам’ятати – вмирати разом з Христом

 

В пам’яті є воскрешаюча сила,

пам’ять хоче перемогти смерть.

Бердяєв

 

Але в духовному плані пам’ятати означає віддавати своє серце , отже вмирати.  Це чиніть на спомин про Мене!  – занурюйтесь разом зі Мною в Пасхальну Таїну. А страждання і вмирання – це частина цього занурення.

Ісус Христос прийшов, щоб умерти. Ми ж хочемо жити, і всіма можливими способами чіпляємося за життя – утікаємо від Пасхальної Таїни. Це чиніть на спомин про Мене! – вмирайте разом зі Мною. Ми ж утікаємо від смерті і разом з цим утікаємо від свого спасіння. І під час Літургії, яка повинна вводити нас в Пасхальну Таїну, ми всіма силами намагаємося йти у зворотному напрямку: до життя, а не до смерті.

Ів. 12, 25 : „Хто кохає душу свою, той погубить її; хто ж ненавидить душу свою на цім світі, збереже її в вічне життя” .

Вмирати означає жити. І це велика таїна і парадокс  християнського життя і віри.

„Існує щось ближче до особи, ніж релігія; щось більше, ніж містика; щось конкретніше, хоч і менше відоме. Існує така грань мого я, що передує релігії, скерована в інший напрямок, відповідає не так комусь чи чомусь, як лише сама собі. Коли цю грань активізувати, я замовкаю; слухаю. Це – не релігійна тиша; мені не робиться солодко; розум притих, але вельми живий; усе відоме стоїть під знаком питання, але без жодного страху. У таку мить у мені розпочинається цілком новий процес розвитку, новий, але на диво знайомий; я відчуваю присутність благоговійної стабільності. Я весь в увазі; чекаю.

Процес пам’ятування почався” [17] .

 

*  Пам’ять навернення

 

Отже, згадування свого минулого – це повернення до нього на духовному рівні, свідоме поновне переживання  минулого , зміна сприйняття і оцінювання  минулих подій з допомогою Божої благодаті, якщо ми її просимо, і в світлі нового досвіду, набутого життєвою практикою. Це навернення !

 

*  Пам’ять у Арістотеля

 

Арістотель  надавав пам’яті великого значення. Багаторазове згадування одного і того самого предмета – писав він у „Метафізиці” – породжує частковий досвід . А досвід є початком філософування і становить основу для знань та уміння.

 

*  Пам’ять і „буття-у-світі” Гайдеггера

 

Мартін Гайдеггер  такий початковий переднауковий досвід назвав „буття-у-світі”. Якщо ми до гайдеггерівського „буття-у-світі” додамо „Метафізику” Арістотеля , то пам’ять  у людському існуванні відіграє важливу роль.

 
   

[1]  Бердяев Н. А.   Самопознание. – Москва: 1991. – С. 41.

[2]  Mycielski L .   OSB. Głosić Ewangelię.– Krakόw: 1997 .S. 13.

[3]  Канигін Ю.   Віхи священної історії. – Київ: 2005. С. 7.

[4] AugustynJ .   Homoseksualizm a miłość. – Krakόw:1997 . –S. 49. 50.

[5]  Українка Л. Лісова пісня. Твори в чотирьох томах, Т. 3. – Київ: 1982.   С. 135.

[6]  Августин Й.   По великой милости твоей. – Киев: 1994.  С. 13-15.

[7]  Есхіл . Прометей закутий. Трагедії. – Київ: 1990. – С. 153-154.

[8]  Іванов-Муромский К.  А. Нейроэлектроника, мозг, организм. – Киев: 1983. – С. 56-57.

[9]  Шульц Л.   Язык интуиции. – Киев: 2003.   С. 8-9.

[10]  Żadna religia nie jest samotną wyspą. Pod redakcją H. Kasimowa i B. L. Sherwina. – Kraków: 2005. – S. 79.

[11]  Євдокимов П.   Незбагнення Божа любов. – Київ: 2004. – С. 25.

[12]  Дрібненький В., ЧСВВ. Життя у повноті. – Львів: 1993. – С. 170.

[13]  Мовчан П.   Ключ розуміння. – Київ: 1990. –  С. 22, 207.

[14]  Кунцлер М.   Літургія Церкви. – Львів: 2001. – С. 101-102.

[15]  Падовезе Л.   Вступ до патристичного богослов’я. – Львів: 2001. – С. 4.

[16]  Valentini N.   Memoria e risurrezione in Florenskij e Bulgakov. – Pazzini Editore: 1997. – Р. 52, 53.

[17]  Нідельман Я.   Серце філософії. – Львів: 2000.   С. 20.