2) Осуд свого життя в світлі Божого Слова

 

 

Пізнай сам себе, і ти пізнаєш світ і богів.

Герметична мудрість

 

Пізнати  самого себе, і відшукати себе

самого, і знайти людину – одне і те ж.

Григорій Сковорода

 

Рисою глупоти є помічати помилки у інших, і забувати про свої.

Ціцерон

 

*  осуд свого життя стосується тотожності людини

*  активність в осудженні свого життя і пасивність у прийнятті правди Божого слова

*  входження в минуле

*  спрямування в майбутнє

*  забути минуле неможливо

*  осуд свого життя – усвідомлення „таємниці беззаконня”

*      що таке „богодухновенність” Святого Письма?

    *   моделі „натхненності”

*       „деміфологізація ” віри Р.  Бультмана

*       „нерелігійна інтерпретація ” Святого Письма Бонгоффера

*       міф описує внутрішні витоки людини

*       методи самопізнання

 

Над морем пустельним, морем нічним

Юнак одинокий стоїть,

В думках його сумнів, на серці – журба,

Він хвилі питає похмуро:

„О, відкрийте, скажіть мені загадку мудру життя,

Болючу цю загадку давню! ...

Скажіть мені: що таке в світі людина?

Звідки прийшла? І куди вона йде?

І хто живе там, угорі, на зірках золотих?”

Генрік Гейне

 

*  Осуд свого життя стосується тотожності людини

 

Цей пункт торкається людської тотожності. З давніх часів людина, що була поставлена перед фактом страждання і смерті, які є неуникненним пограничним досвідом кожного, ставила перед собою питання: – Хто я є? Звідки я приходжу і куди йду? Який сенс мого існування у світі? Буддизм народився з прагнення людини розв’язати загадку хвороби, старості та смерті.

Ці питання були витоками філософії. І. Кант  так їх сформулював:

-                 Що я можу знати?

-                 Що я повинен робити?

-                 На що я можу сподіватися?

-                 Що є людина?

Ці питання стосуються як особистої тотожності індивіда, так і тотожності кожної нації й кожної історично-культурної епохи в цілому. Різні гуманітарні науки намагаються по-своєму відповісти на ці питання. Але чи людина спроможна на це відповісти, перебуваючи в ізоляції до Бога? Чи сьогодні, будуючи нову помаранчеву Україну, шукаючи своє державне обличчя тощо, ми спроможні відповісти на питання, поставлені Кантом, не давши спершу відповідь на питання Ісуса: „А ви за кого Мене маєте?” (Мр. 8, 29 ) . Людина може віднайти своє лице лише після того, як віднайде лице Бога.

 

Знову сонце зійшло,

День прибув.

Як мене не було,

Де ж я був?

Мабуть, жив у зорі −

В напівсні.

Чи в дубовій корі,

Чи в зерні.

Вітер хмари жене,

Дощ іде.

Як не буде мене,

Буду де?

Микола Руденко

 

„... Ці питання є у святих письменах Ізраїлю. Знаходимо їх і у Ведах, і в Авесті, надибуємо у творах Конфуція та Лао-цзи, у пророцтвах Тіртханкари і самого Будди. Є вони у поемах Гомера, у трагедіях Еврипіда й Софокла, а також у філософських творах Платон а та Арістотеля. Спільним джерелом усіх цих питань є потреба, що її людина завжди дуже сильно відчуває в своєму серці, дошукатися сенсу, бо ж від відповіді на ці питання залежить, якого напрямку вона мусить надати своєму життю” [1]  .

 

*  Активність в осудженні свого життя і пасивність у прийнятті правди Божого слова

 

Євр. 4, 12-13 : „12 Бо Боже Слово живе та діяльне, гостріше від усякого меча обосічного, проходить воно аж до поділу душі й духа, суглобів та мозків, і спосібне судити думки та наміри серця. 13 І немає створіння, щоб сховалось перед Ним, але все наге та відкрите перед очима Його, Йому дамо звіт!”

„Під час медитації людина повинна, з одного боку, приймати пасивно правду Божого Слова, а з другого, – проявляти велику активність в осуді свого життя в світлі Божого Слова, яке виявить усі найглибші помисли її серця і їх вплив на спосіб мислення і оцінювання , на рішення і дії, пов’язані з ними.

Усвідомлення людиною найглибших сердечних помислів, особливо невпорядкованих і спонтанних, є болісним процесом, проти якого повстає бунт, внутрішній опір і спротив. Цей опір повстає тому, що  „... думка бо тілесна ворожнеча на Бога, бо не кориться Законові Божому, та й не може” (Рим. 8, 7 ) . І хто може перемогти цей опір? Той, хто зуміє прийняти дар Святого Духа.

Осудження свого життя повинно бути конкретним, повинно досягати усіх конкретних ситуацій, життєвих постав, проблем і конфліктів, з яких зіткане наше щоденне життя” [2]  .

 

Нам мнится: мир осиротелый

Неотразимый Рок настиг –

И мы, в борьбе, природой целой

Покинуты на нас самих;

И наша жизнь стоит пред нами,

Как призрак, на краю земли,

И с нашим веком и друзьями

Бледнеет в сумрачной дали.

Ф. Тютчев

 

„Справжнє самопізнання – це чітке бачення недоліків і слабкостей, які наповнюють нас. І занотуйте собі, що чим більше ви бачите себе негідною і вартою всякого докору особою, тим далі ви просуваєтеся вперед” [3] .

 

По-перше , щоб я внутрішньо відчув і пізнав свої гріхи і відчув до них огиду.

По-друге , щоб я відчув безлад у своїх вчинках і, гидуючи ними, виправився і впорядкував своє життя [63  ДВ].

 

І все на світі треба пережити.

І кожен фініш – це, по суті, старт.

І наперед не треба ворожити,

і за минулим плакати не варт.

Ліна Костенко

 

*  Входження в минуле

 

Отже, перший вимір молитви – це входження в своє минуле , повернення до самих болючих подій та споминів. І це повернення символічним чином дуже добре відтворює міф  про Одіссея. Період Троянської війни може бути символом першого навернення – згідно з Климентієм Олександрійським – або духовною боротьбою з розпізнаванням внутрішніх збуджень, відповідних для першого тижня „Духовних Вправ” св. Ігнатія Лойоли, повернення додому – символом другого навернення або духовною боротьбою з розпізнаванням внутрішніх збуджень, відповідних для другого тижня.

 

Я чую у ночі осінні,

Я марю крізь синій сніг:

Вростає туге коріння

У землю глевку із ніг.

Стають мої руки віттям.

Верхів’ям чоло стає,

Розкрилося ніжним суцвіттям

Збентежене серце моє.

Вростаю у небо високе,

Де зорі – жовті джмелі,

І чую: пульсують соки

У тіло моє з землі.

Зі мною говорять могили

Устами колишніх людей,

І їх нерозтрачені сили

Пливуть до моїх грудей.

О земле жорстока й мила,

Ковтнула ти їхні дні –

Усе, що вони любили,

Віддай долюбить мені!

Усе, що вони не домріяли

У чорному ґвалті боїв,

Хай клекотом і завіями

Ввірветься в думки мої!

Вслухайтеся, земле і небо,

У рокіт страждань моїх –

Живу не лише за себе,

Я мушу жити й за них.

Василь Симоненко

 

Пізнання свого минулого – це пізнання  історії свого життя, пізнання усього того, що впливало на мене і на мій розвиток . Це пізнання культурно-історичних умов, в яких я народився і живу. Таке пізнання у чомусь подібне до праці історика, який вивчає минуле  людства.

„Іс­то­рик – це вче­ний-гу­ма­ніст, що об’єктивно вив­чає іс­то­рію су­с­піль­ст­ва, цеб­то піз­нає і ус­ві­до­м­лює іс­то­ри­ч­ний про­цес да­но­го су­с­піль­ст­ва на ба­зі сво­го сві­то­гля­ду та вста­но­в­ле­них ме­то­дів іс­то­ри­ч­но­го до­слі­джен­ня. Сві­то­гляд іс­то­ри­ка – це йо­го ві­зія ми­ну­ло­го, до яко­го він до­хо­дить, кон­фрон­ту­ю­чи своє фі­ло­соф­сь­ке ро­зу­мін­ня іс­то­ри­ч­но­го про­це­су (яке він ви­брав із іс­то­ри­ч­но­го до­роб­ку фі­ло­соф­сь­кої на­у­ки) із іс­то­ри­ч­ни­ми фа­к­та­ми, взя­ти­ми з ана­лі­зу дже­рель­них да­них. Як ко­ж­не пі­знан­ня лю­ди­ни, ві­зія іс­то­ри­ка по­ши­рю­є­ть­ся з йо­го до­сві­дом і за­знає в про­це­сі пра­ці ко­ре­к­тив та до­пов­нень. Ко­жен ве­ли­кий іс­то­рик є ек­ле­к­тик, тоб­то ви­би­рає для ко­ж­ної ча­ст­ко­вої сфе­ри до­слі­джен­ня ме­то­ди пі­знан­ня, які для тої ці­лі най­кра­ще на­да­ю­ть­ся. Але він, зви­чай­но, на­ма­га­є­ть­ся збе­рег­ти мо­нізм у за­галь­но­му син­те­зі” [4]  .

 

Не забудь, не забудь

Юних днів, днів весни, –

Путь життя, темну путь

Проясняють вони.

Іван Франко

 

Щодо поняття часу в молитві є ще дуже важливий момент, який дуже важко пояснити і зрозуміти, але який можна пережити, зазнати, досвідчити. Богослови говорять, що етап існування людства в раю – доісторичний. Але доісторичний не в розумінні сьогоднішньої історіографії – як далекий від нас, а в розумінні, що час і простір сприймались не так, як ми це сприймаємо тепер. Тобто, час і простір, у нашому розумінні, починаються щойно після первородного гріха. Але богослови не пояснюють, – що таке час і простір у раю.

Входячи у глибоку медитацію, наше сприйняття часу і простору повністю змінюється або повністю зникає. Дійсність сприймається в зовсім інших категоріях, що дуже важко пояснити раціональними судженнями. Можна подавати лише різноманітні аналогії та алегорії, які трішки відслонять заслону незрозумілості.

Роздуми Павла Мовчана  над „Словом о полку Ігоревім” можуть служити такою аналогією:

„У «Слові» все рухається: рухаються герої, рухається час, змінюється і географія. Себто міняється простір. Ніби існує одночасно кілька точок зору – і з реальної учорашності, і з теперішності, і зі спогаду, з уяви, з самого себе. Ми рухаємось разом з автором і послідовно розкриваємо сюжет Часу, саме великого, цільного, не подрібненого Часу. Часу, що не ділиться ні на вчорашність, ні на завтрашність” [5]  .

Григорій Флоровський  подає свою концепцію «екуменізму в часі» – на відміну від «екуменізму в просторі», який панує в католицизмі. Традицію Церкви слід розглядати не на історичній засаді, а на харизматичній – постійна медитація над діянням Бога в історії спасіння. Лише глибоке переосмислення минулого може нас привести до єдності [6].

 

* Спрямування в майбутнє  

Один лиш час і має совість:

тече й тече, немов Дніпро.

Не знаю, зло це чи добро –

та загадкова невідомість...

Василь Стус

 

Пізнання минулого – це перший етап духовного шляху. Але цей етап може бути хворобливим:

„Травмована хронічним позадництвом свідомість українського інтелігента переймається не стільки майбутнім, як минулим, шукає в ньому опертя, наділяє його неіснуючими чеснотами, облагороджує і вивищує і, зрештою, так зациклюється на ньому, що воно заступає собою день завтрашній й унеможливлює будь-який поступ” [7]  .

У минулому необхідно шукати Бога, а не «втрачений рай», який вже ніколи не повернеться.

Таке хворобливе ставлення до минулого дуже виразно проявляється у деяких церковних кругах, які головним критерієм автентичності, наприклад, духовності ставлять критерій часу: чим давніше, тим правдивіше. Отже, Отці Пустелі – це вершина мудрості в царині духовності. Все, створене після них, – це не поступ, а деградація.

Другий вимір молитви – це спрямування в майбутнє: робити кроки в незнане, наслідуючи віру Авраама, який залишив рідну землю із свідомістю, що назад дороги немає, що всі мости спалені. Але це можливо лише тоді, коли людина очистить своє минуле  , болі та рани якого вже не будуть її тягнути назад.

Інтеграція минулого з майбутнім приводить до того, що людина починає повніше жити теперішнім, віднаходити живого Бога в конкретних буденних подіях свого життя й навколишнього світу.

„Підвищення інтересу до минулого завжди спостерігається на крутих зламах історії, що цілком закономірно. Минуле тисячами ниток пов’язане із сучасним, а глибоке підґрунтя нагромадженого попередніми поколіннями складає самосвідомість цього духовного фундаменту. Тому й необхідно постійно, а не час від часу повертатися до цього духовного фундаменту, хоча робити це можна в різний спосіб”  [8].

Ігнатіанські реколекції  – це один такий спосіб повернення до свого минулого. Люди, що приїжджають на реколекції, здебільшого мають якісь проблеми зі своїм духовним життям, стоять перед якимись важливими життєвими рішеннями , повинні зробити якийсь вибір  у своєму житті, щось змінити, і ці зміни часом повинні бути радикальними. І тому дуже корисно, щоб людина на крутих зламах своєї історії почала глибше задумуватись над своїм минулим – як далеким, так і близьким, і його впливові на свій спосіб мислення , на свої рішення  і вчинки.

 

Час юної швидкості стерся...

Лиш нині збагнути я зміг,

Що відстань до власного серця –

Найдовша дорога з доріг.

Вадим Крищенко

 

*  Забути минуле неможливо

Життя навчає лише тих, хто його вивчає.

Василь Ключевський

 

Дуже часто людина, навернувшись до Бога у зрілому віці, хоче забути своє грішне минуле , стерти його з пам’яті як щось не тільки непотрібне, але і шкідливе. Вона спрямовує всі свої зусилля в майбутнє і прагне почати відлік свого життя з того моменту, коли пізнала Бога – і стає подібною до Гамлета, що, одержимий помстою за смерть батька, волає:

„Ще б пак! З табличок пам’яті моєї

Зітру дотла всі записи пусті,

Всю мудрість книжну і усе минуле ,

Всі молодості й досвіду відбитки;

Тепер це мало важить” [9]  .

Але позбутися свого минулого неможливо – воно завжди буде рушійною силою нашого сьогодення і прийдешнього.

„Швидкість зростає, а відстань до болю, до пам’яті, до слова та ж. Кажемо – пам’ятається... Ні, не пам’ятається, – все воно в нас, з нами. Як цвях у живому дереві. Вкривається корою, а до осердя все ближчає” [10]  .

У грецькій міфології Кронос-час захоплює владу підступом і хитрощами. На покарання йому Нюкта-ніч народжує Таната-смерть, Еріду-розбрат, Апата-обман, Керу-знищення, Гіпноса-сон  з примарами і Немесіду-відплату. Як бачимо, з постанням часу у світ приходять також різні біди – як невід’ємні супутники часо-просторової матерії.

Вміння зайняти правильну поставу щодо минулого, теперішнього і майбутнього вчить людину глибше розуміти сенс часу – часу, як історії спасіння, а не хронологічної послідовності різних подій. Кронос – астрономічний час – перетворюється у кайрос – час благодаті – очищення  від бід. Поєднання минулого з майбутнім в молитві – це також поєднання двох способів мислення щодо часового існування всесвіту: циклічного і лінійного.

 

*  Осуд свого життя – усвідомлення „таємниці беззаконня”

 

Не муч мене.

О не муч,

річко спогадів

забуття мого,

річко тиші.

Василь Стус

 

У притворі церкви колись завжди малювали первородний гріх  Адама і Єви та розп’яття Ісуса Христа. Таким чином людина, входячи до церкви, бачила суть історії спасіння: падіння і піднесення (відкуплення). Ці два елементи невід’ємно пов’язані: піднесеним може бути тільки той, хто впав, хто усвідомлює початкове гріхопадіння людства і своє власне.

Рим. 3, 9-12 : „... юдеї й геллени усі під гріхом, як написано: Нема праведного ані одного; нема, хто розумів би; немає, хто Бога шукав би, усі повідступали, разом стали непотрібні, нема доброчинця, нема ні одного! ”;

Рим. 5, 14 : „ Та смерть панувала від Адама аж до Мойсея і над тими, хто не згрішив, подібно переступу Адама...”

І тому він усвідомлює необхідність піднесення (відкуплення) і любові Бога, Бо вже діється таємниця беззаконня...” (2 Сол. 2, 7 ).  І осуд свого життя в світлі Божого слова – це зрозуміння таємниці беззаконня свого власного життя. Але це лише половина шляху. Наступний етап – усвідомлення Божої любові та милосердя, які знищують в мені таємницю беззаконня. Ось чому ігнатіанські реколекції  починаються роздумуванням про гріх і закінчуються контемпляцією про Божу любов, необхідну прозрілому на таємницю беззаконня.

 

Не жалею, не зову, не плачу,

Все пройдет, как с белых яблонь дым.

Увяданья золотом охваченный,

Я не буду больше молодым.

Ты теперь не так уж будешь биться,

Сердце, тронутое холодком,

И страна березового ситца

Не заманит шляться босиком.

Дух бродяжий, ты все реже, реже

Расшевеливаешь пламень уст.

О, моя утраченная свежесть,

Буйство глаз и половодье чувств.

Я теперь скупее стал в желаньях

Жизнь моя? Иль ты приснилась мне?

Словно я весенней гулкой ранью

Проскакал на розовом коне.

Все мы, все мы в этом мире тленны,

Тихо льется с кленов листьев мед...

Будь же ты вовек благословенно,

Что пришло процвесть и умереть.

Сергей Есенин

 

Часом людина спроможна пізнати таємницю беззаконня лише частково, не дійти до її глибини. Це спричиняє довготривалу духовну кризу , яка може закінчитися трагедією – як у випадку Сергія Єсеніна .

 

*  Що таке „богодухновенність” Святого Письма?

 

На слухання Божого слова і осудження свого життя в світлі Божого слова великий вплив має те, як людина сприймає Святе Письмо, що для неї є Біблія? І тут важливе значення має розуміння  людиною поняття натхненності (інспірованості, богодухновенності) книг Святого Письма або натхненності авторів цих книг.

У Новому Завіті богонатненність- θεó́πνευστος з’являється лише один раз: „Усе Писання Богом надхнене, і корисне до навчання, до докору, до направи, до виховання в праведності” (2 Тм. 3, 16 )  .

„Біблійне натхнення – це безпосередній, позитивний і надприродний вплив Бога на розум і волю того, хто писав, завдяки чому створена під тим впливом книга є твором двох авторів: головного автора – Бога і автора підпорядкованого – людини” [11]  .

 

*  Моделі „натхненності”

 

Церковне богослов я в процесі свого розвитку виробило різні моделі натхненності:

Перша модель  – диктант.

Святий Дух диктує автору текст, який автор записує, отже, богонатхненний автор являє собою лише стенографіста або секретаря Бога, і його завдання – не помилитись при записуванні Божого слова.

Друга модель  – співпраця автора з Богом.

Бог надихає людину якоюсь ідеєю, надприродним баченням чи розумінням  духовного порядку, і людина висловлює свій досвід , своє розуміння  засобами людської мови, тобто, виражає духовне за допомогою матеріальних знаків своєї епохи, культури і власного світобачення. „Mens auctoris” – задум автора є тим, що ми мусимо зрозуміти. Наше завдання – відтворити думки автора. В такій моделі натхненності найважливішого значення набуває критично-історичний метод дослідження Святого Письма: вивчення мови оригіналу, епохи і культури, в якій жив автор, його особистої освіти, здібностей, ментальності тощо, тому що текст, написаний богонатхненним автором, невіддільний від автора – ми зрозуміємо текст лише тоді, коли зрозуміємо автора.

Отже, розуміти Святе Письмо і Боже об явлення може лише той, хто достатньо опанував дану царину – фахівець у біблієзнавстві, і тому лише спеціалісти з дипломами біблієзнавців можуть пояснювати Святе Письмо.

Але тут постає одна проблема: богонатхненний автор не передає Боже послання незмінним – таким як воно є, а в своїй інтерпретації – своїм людським розумінням, отже, ми досліджуємо лише інтерпретацію -передання.

Окрім того, натхненний автор не втрачав під час натхнення своєї особистої свободи  , індивідуальності, свого особистого світобачення і ментальності, які повністю залежали від епохи та культури  , в якій він жив. І Боже послання він коментував, додаючи своє послання – те, що хотів сам сказати, що не було безпосередньою Божою волею , а тільки шануванням зі сторони Бога людської свободи.

Наступна проблема:

„Ми признаємо, що всі спроби відтворити біблейський світ залежать від гіпотез, історичної інтуїції та навіть здогадок – як сприймали описану ситуацію очевидці цих подій... «Людський син» є прикладом виразу, значення якого дуже важко встановити” [12]  .

Людині, що дотримується другої моделі натхненності, дуже важко молитись Святим Письмом, оскільки її постійно переслідує комплекс невігластва: в мене немає відповідних знань і освіти, щоб розуміти Біблію. Але існує ще третя модель натхненності, знання і прийняття якої допоможе людині повноцінно молитись Святим Письмом.

Третя модель  – в момент, коли текст написаний і завершений, він стає незалежним від автора. Зміст твору перевершує задум автора. Для читача особа автора і те, що він хотів сказати, не має великого значення, оскільки в цій моделі розрізняють різні рівні Божого об явлення: те, що має тимчасову вартість, важливу лише для людей, які жили в епоху написання Священного тексту, і те, що має абсолютну вартість, незмінну з плином часу. І ця абсолютна вартість у кожній історичній епосі, культурі чи навіть житті індивіда втілюється по-своєму.

Отже, я беру Священний текст без огляду на автора і на те, що він хотів ним виразити, читаю, роздумую над ним і над своїм життям, і Святий Дух просвічує мій розум  , втілює абсолютну духовну вартість у моє конкретне життя, дає розуміння  тексту, притаманне лише мені як індивіду, як неповторному Божому створінню, єдиному в світі, зі своїм конкретним неповторним життям, світоглядом і ментальністю.

Другого такого як я немає в світі – як немає двох людей з однаковими відбитками пальців. І тому в цій моделі натхненності кожна людина пояснює Святе Письмо по-своєму, і всі ці пояснення важливі, і не можна сказати що одна інтерпретація  правильна, а інша ні, бо кожна з них виражає неповторне втілення Божого слова в житті різних людей, які сприймають зрозумілий тільки їм символ Святого Письма, виходячи зі свого особистого досвіду та світогляду або, якщо говорити мовою філософії, зі свого особистого передсудження.

Ця модель діє в нашому щоденному житті по відношенню до художніх творів чи фільмів тощо. Коли читаємо якусь книжку чи дивимось фільм, то сприймаємо, відкриваємо або створюємо зміст своїм передсудженням, незалежно від того, який зміст вклав туди автор. І, прочитавши згодом критику даного твору, бачимо, що сприйняли і зрозуміли його не так, як того хотів автор. Отже, даний твір ми сприйняли незалежно від його творця, і бачимо в ньому те, чого і сам творець не бачить, відкрили або створили (народили – Поль Рікер) новий зміст. Автор виразив свою думку не однозначно, а у формі символу, який дозволяє робити варіації в інтерпретуванні.

„Здається, до властивостей твору мистецтва слід радше зарахувати його здатність мати власну сучасність, врахувати те, що такий твір лише дуже умовно містить у собі свої першоджерела, і надто те, що такий твір відображає істину, яка жодним чином не збігається з тим, що, власне, мав на увазі його духовний творець. І чи вважатимемо ми твір неусвідомленим творінням генія, чи розглядатимемо його як джерело поняттєвої невичерпності, створюваної реципієнтом, – щоразу естетична свідомість може стверджувати, що твір мистецтва дає інформацію сам про себе.

... чи не в тому й полягає особлива актуальність твору мистецтва, щоб бути відкритим для незліченної кількості інтеґраційних процесів? Хоч би як автор твору хотів, щоб сучасна йому читацька аудиторія щоразу вважала, що власне буття цього твору саме те, що автор хотів цим твором сказати, твір сягає далеко за історичні обмеження.

... твір мистецтва говорить про щось кожному так, начебто він говорить окремо кожному і начебто тільки таке, що є одночасним і сучасним... Його слід інтеґрувати в самосвідомість кожного реципієнта” [13]  .

Прочитане слово відрізняється від почутого. Коли ми бачимо і чуємо живу людину, що знаходиться поряд, то велике значення для сприйняття інформації мають не тільки слова, які вона говорить, але також інтонація, міміка і жестикуляція, які також несуть інформацію. Дуже часто інформація, яку ми отримуємо таким чином, набагато важливіша від суті почутих слів.

„Мовлене слово з окремих людей творило групу, тісно зв’язану між собою. Якщо мовець промовляє до аудиторії, то присутні стають єдністю – між собою і з мовцем. Якщо мовець просить, щоб вони прочитали дані їм тексти, то єдність розпадається, оскільки кожен зачиняється у світі власного читання. Але коли мовець починає говорити, то до аудиторії повертається єдність. Письмо і друк ізолюють, а мовлене слово поєднує” [14]  .

„... сини Ізраїлю спочатку чули, не читали біблійне слово. Божа думка проникала в них передовсім через слух, який у них завжди був надзвичайно загострений до будь-яких зовнішніх чи внутрішніх голосів. Перш ніж вони побачили Священні Книги, записані на мідних, папірусних і пергаментих сувоях, накреслені у формі літер, що бігли рівними рядками з правого боку до лівого, мали спочатку їх у вухах у формі звуків, голосно читаних і співаних під акомпанемент музичних інструментів. Звук і супровідна жестикуляція рук та міміка – оце засоби первинного передавання Священних Книг” [15]  .

Писане слово не несе такої інформації безпосередньо. Воно подібне до нот, якими записано якийсь музичний твір. Але кожний музикант відтворює ті ноти музичним інструментом по-своєму. До того ж кожний музичний інструмент ту саму мелодію відтворює також по-своєму. Святе Письмо та „Духовні Вправи” св. Ігнатія – це нотний запис симфонії, а людина, яка намагається увійти в Святе Письмо і виконує духовні вправи, подібна до музиканта, який озвучує цю симфонію. І кожна людина озвучує її по-своєму.

„Ніхто з нас не має рецепту, як добре й належно переживати Святе Письмо, й такого рецепту ніхто не може нікому передати. Такого вміння кожен мусить досягти сам, особливо тому, що воно завжди є рівнозначне шуканню того, що ми прагнемо знайти у книжці, яка дає нам відповіді на питання, котрі нас мучать. Оскільки ми ставимо перед Священною Книгою різні питання, залежно від наших турбот, то кожен із нас має читати її на свій власний спосіб, переживати й вслухатися в ту науку, яку вона нам подає” [16]  .

 

*  „Деміфологізація” віри Р.  Бультмана

 

Богословське обґрунтування цієї моделі, дуже придатної в ігнатіанській духовності, можемо знайти в протестантського богослова Рудольфа Бультмана  , який в 40-их роках минулого століття „висунув вимогу „деміфологізації” віри. Він запропонував виразно розмежовувати в складі християнської традиції її перехідну міфологічну знакову систему і постійне „сповіщення”, звернене до людського сумління і яке ставить людину в життєву „ситуацію вибору”: міф підлягає раціоналістичній критиці, а „сповіщення” – екзистенціальному осмислюванню” [17]  .

Звичайно, що я не приймаю доктрину Бультмана у всій її повноті – як фідеїзм: ірраціональну віру, а тільки ту частину, яка допоможе мені глибше увійти в світ Біблії. Екзистенціальне осмислювання Святого Письма – це шукання духовної суті окремих подій. Наприклад, читаючи про зцілення різних хвороб, особливо сліпоти, я буду намагатися побачити в цьому не тільки окремі випадки надзвичайних знаків чи Божого милосердя, а сприймати це як щось глибше, духовне – як символ  духовного зцілення від духовної сліпоти. Отже, сприймати Ісуса Христа як духовне світло. Воскресіння Лазаря та інших спонукає мене до усвідомлення, що Ісус Христос є воскресінням і життям,  і так далі. Історичність подій для мене стає чимось другорядним. Що відбулося насправді, а що вигадане – це не так важливо. Важливо, що натхнений текст стає моїм особистим натхненням, надихає мене увійти через нього в духовний світ.

У сприйнятті Старого Завіту історичність чи міфічність біблійних осіб для мене не має великого значення – це проблема археології та інших наук, які займаються цією справою. Для мене має значення зрозуміти духовне сповіщення, дане безпосередньо мені.

Розуміючи, що деміфологізація Бультмана має також і негативні сторони, о. Жак Жуйє  пише:

„Якщо нам вдасться усталити послідовність між тим, що визнавала новопостала Церква, особистим досвідом учнів і свідомістю Ісуса, то деміфологізація Нового Завіту уникне небезпеки зі сторони людської сваволі та людської мудрості й стане духовною участю у вірі Петра, апостолів і християн Єрусалима, Корінфа чи Риму” [18]  .

 

*  „Нерелігійна інтерпретація ” Бонгоффера

 

Подібну думку висловлював й інший протестантський богослов, Бонгоффер . Для нього „деміфологізація ” або „нерелігійна інтерпретація ” Святого Письма полягає у спробах релігійну мову Біблії перекласти щоденною світською нерелігійною мовою, не втративши при цьому нічого суттєвого.

Практична медитація  , яку я подавав раніше, – це унаочнення «деміфологізації» віри або «нерелігійної інтерпретації » Святого Письма, це шукання духовної сутності усього того, що відбувається у мені і поза мною. Людина, яка входить у простір глибокої медитації  , перестає осуджувати події в моральних категоріях, розвиває в собі імунітет до ідеологічних індоктринацій різноманітного характеру, менше піддається впливові засобів масової інформації та мисленню  натовпу. Вона намагається зрозуміти закономірності усього, що відбувається, і усвідомлювати, що нічого випадкового немає, що за всіма подіями стоїть вищий духовний закон, присутність Вищої Розумної Істоти. Світ існує за духовними законами, а не за матеріальними, які становлять лише незначну частину духовних законів. Зрозуміння цих законів, асиміляція їх, мислення та життя у згоді з цими законами – ось суть людського існування.

 

*  Міф описує внутрішні витоки людини

 

„Нове прочитання міфів має відрізнятися від класичної міфології як науки, яка розглядає розповіді про витоки. Адже в міфах йдеться передусім про наші внутрішні витоки. Для того, щоб розповісти про внутрішнє, міф використовує наративний [19]  матеріал, знайомий нам з нашого зовнішнього світу; тоді як останній залишається плоским і лінеарним за відсутності вміння пов’язувати події, які його становлять, з істинною причиною їх, світ внутрішній, описаний у міфах, сам по собі розгортається у своєрідну спіраль, кожен виток якої змушує оповідь резонувати на тому рівні свідомості, який читач здатний збагнути... Якщо міф є історією нашого внутрішнього, він, як той Дух, може привести лише до Логосу, до основоположного Слова, будучи, власне, його посланцем” [20]  .

Ігнатіанська духовність  – це відповідь на ці насущні питання про те, як Добру Новину донести до сучасної людини, як подолати велику прірву між священним і мирським, існуючу як у світі, так і в конкретній людині.

 

*  Методи самопізнання

 

Самопізнання слід розпочинати з простих речей.

„Методи самоаналізу

Існують три основні методи самоаналізу: автобіографічний метод, метод спонтанних асоціацій і тлумачення снів .

 

Люди з такою насолодою стежать за іншими,

бо не вміють (не можуть) простежити за собою.

Володимир Брюгген

 

Автобіографічний метод . Раджу вам записати все своє життя з того часу, коли ви себе пам’ятаєте. Зробивши це ви здивуєтесь тому, що прочитаєте. Ви побачите себе в іншому світлі – не так, як бачили завжди.

Опишіть батька, матір, братів та сестер, а також свої стосунки з кожним з них.

Запишіть спомини дитинства, періоду статевого дозрівання, підліткового віку; потім опишіть своє навчання, забави, закоханість, опишіть своїх друзів, працю, розчарування і ворогів. Опишіть свій характер і його розвиток . Описуйте свої симпатії й антипатії, свої плани на майбутнє.

Будьте чесними з собою. Пам’ятайте: не можна себе обманювати! Вмійте визнавати свої помилки. Намагайтесь не оцінювати себе, а пізнавати й аналізувати з метою зрозуміти.

Намагайтеся побачити – ким ви є насправді. Це зробити легше, якщо ви будете задавати собі запитання про себе і свої проблеми, а потім відповідати на них. Відповідь „не знаю” не допускається. Почніть з таких запитань:

До якого типу людей я належу?

Як я ставлюсь до інших людей?

Які свої недоліки я відмовляюсь визнати?

Як впливає на мене фрустрація?

Чи моє розуміння вартостей поверхневе?

Чи я інфантильний та незрілий?

Як я переживаю свою сексуальність, закоханість, прив’язання?

Чи я егоїст?

Чи для мене важливо знати думку інших про мене?

Чи я визнаю свої помилки?

Чи я хочу стати кращим?

При бажанні можна добавити інші питання.

Якщо ви будете щирим, то зможете побачити причини своїх бід.

Ме­тод спон­тан­них асо­ці­а­цій . Пси­хо­ана­лі­ти­ки ча­с­то ко­ри­сту­ю­ть­ся цим ме­то­дом. Лі­кар ви­мо­в­ляє якесь сло­во, а па­ці­єнт му­сить го­во­ри­ти все, що йо­му при­хо­дить на дум­ку. Чим біль­ше він бу­де спон­тан­ним і роз­ко­ва­ним, та чим мен­ше бу­де ду­ма­ти, тим ефе­к­тив­ні­ши­ми бу­дуть йо­го асо­ці­а­ції.

Ви можете записувати кожну думку, що виникає раптово.

Дозвольте своїм думкам вільно блукати, і ви побачите, як вони біжать одна за другою, – поки не випливе спомин чогось дуже важливого у вашому житті, що було колись подавлене і забуте.

Тлумачення снів . Люди завжди намагалися пояснювати сни. Усі цивілізації пробували зрозуміти сни, побачити в них прихований зміст. Їх сприймали як послання богів чи провіщення майбутнього.

Сьогодні психоаналітики використовують тлумачення снів як невід’ємний елемент у лікуванні неврозів.

Якщо правильно зрозуміти сни, то вони відкриють конфлікти, які знаходяться в основі неврозів, приховані бажання, страх або любов, у якій ми не признаємось.

У снах реальність відступає, послаблюються захисні механізми, відпускаються гальма, зникає цензура і на поверхню виходить наше справжнє „Я”.

Хоча сни і подібні один до одного, але вони проходять різноманітні варіації у різних осіб. Жодна людина не подібна на іншу, тому і наші сни відмінні.

Сни відкривають емоції та потреби, які їх породжують. Аналіз особи є можливим лише при вивченні її снів.

Багато людей думає, що їм нічого не сниться. Насправді ми завжди бачимо сни, в протилежному випадку ми би просто зійшли з розуму. Ми не пам’ятаємо своїх снів. Вони бувають різної глибини, і від того, наскільки вони глибокі, залежить – пам’ятаємо ми їх чи ні. Якщо б ми згадали та проаналізували сон , то мали б можливість зрозуміти неусвідомлені причини порушень, які спостерігаємо у повсякденному житті.

Снам притаманні наступні функції: компенсація фрустрацій, пережитих на протязі дня, краще розуміння неусвідомленого, зменшення напруги” [21] .

З. Фрейд  називав тлумачення сновидінь : via regia – царська дорога до несвідомого. К. Юнг  назвав аналіз сновидінь каменем, який відкинули будівничі, та який ліг в основу кута. Порівнював аналіз сновидінь з маєвтикою Сократа .

„Не слід поспішати з тлумаченням снів. У Біблії говориться, що тлумачення снів належить Богові:  А вони сказали йому: Снився нам сон , а відгадати його немає кому. І сказав до них Йосип: Чи ж не в Бога відгадки?” (Бт. 40, 8 ) . Лише те, що включене в діалог , може правильно розвиватися. Цей діалог ми повинні вести передусім з Богом. Сон повинен стати частиною молитви . Розмовляючи з Богом про свій сон, я тим самим запрошую Його в світ моєї підсвідомості , в мою глибину, яка в Його світлі може бути добре пізнана, Його силою оздоровлена і преображена. Роздумуючи над Божим словом, я дозволяю Божому світлові впасти також  і на мої сни. Я запитую – чи існує зв’язок між Божим словом і моїми снами?

До цього діалогу слід запросити також іншу людину. Зі сторони легше зрозуміти значення окремих подій. Можу запросити товариша, психолога чи духовного керівника  [22].

Дуже придатною допомогою для самопізнання будуть книжки З. Фрейда : „Введення у психоаналіз”, „Тлумачення сновидінь”; також Е. де Мелло  : „Джерела”.

 
   

[1]   Іван-Павло ІІ.  FIDES ET RATIO, 1.    Львів: 2000.

[2]   Augustyn J. SJ. Agamie, gdzie jesteś? – Czechowice-Dziedzice.    S  . 6.

[3]   Харитон ігумен. Мистецтво молитви. – Львів: 2000.    С. 134.

[4]   Грушевський М. Історія України-Руси. Т. І. – Київ: 1991. – С. XL   .

[5]   Мовчан П.   Ключ розуміння. – Київ: 1990. –  С. 15.

[6]   Leśniewski K. Ekumenizm w czasie. Prawosławna wizja jedności w ujęciu G. Florovsky’ego. – Lublin: 1995.

[7]   Базилевський В. Внутрішній простір. „Літературна Україна”, 9 лютого 2006.

[8]   Огородник І.  В., Огородник В.  В. Історія філософської думки в Україні. – Київ: 1999. – С. 7.

[9]   Шекспір  В. Гамлет, принц датський. Твори в шести томах, Т. 5. – Київ: 1986.    С. 29.

[10]   Мовчан П.   Ключ розуміння. – Київ: 1990. –  С. 21.

[11]   Кудасевич Й.   Богословсько-практичне введення до Святого Письма.    Львів  :   1994. – С. 27.

[12]   Fuller R., Perkins P.   Who is this Christ? Philadelphia: 1983.  – P. 19.

[13]   Ґадамер Ганс-Ґеорґ. Герменевтика і поетика. – Київ: 2001. – С. 7, 8, 10.

[14]   Zwoliński A.   Dźwięk w relacjach społecznych. –  Kraków: 2004  .  – S. 11.

[15]   Брандштеттер Р.   Біблійне коло. – Київ: 2003. – С. 30.

[16]   Брандштеттер Р.   Біблійне коло. – Київ: 2003. – С. 15.

[17]   Философский энциклопедический словарь.   Москва: 1989. – С. 72.

[18]   Guillet J.   Uwierzcie Ewangelii. – Kraków: 1982.   S. 16.

[19]   Наративний – від лат. n   ā  rr   ā  tio   – оповідання, розповідь, оповідь.

[20]   Аннік де Сузнель. Символіка людського тіла. – Київ: 2003.    С. 13.

[21]   Альбисетти В.   Быть счастливым. – Москва: 2000. – С. 75-79.

[22]   Ks. Grzywocz K. Drabina Jakubowa. Ż ycie duchowe 44. – Kraków: 2005. – S. 10   -  11   .