VII .  Повторення медитації

 

    *     повторення медитації – збільшення активності серця

    *      „прогулянка” – активність почуттів, „біг” – активність розуму

     *  Нікодим і Ісус – легалізм і благодать

    *      синергізм – співпраця людини з Богом

    *      ментальність „очікування Ангела з подарунками –        пасивність

    *      ментальність „Прометея” – активність

    *      повторення у Святому Письмі  

 

*  Повторення медитації – збільшення активності серця

 

„Завдяки повторенню ми глибше входимо в молитву. Пам’ять і розум не отримують нового матеріалу, стають пасивними, а воля й серце можуть працювати більше. Отже, роздумувана правда може з пам’яті і розуму перейти в серце.

Повторення полягає в поверненні не до всього змісту і досвіду попередньої медитації, а у виборі з нього того, що для нас мало більш важливе значення. В повторних медитаціях ми повертаємося до конкретних слів, фраз, думок, відчуттів, натхнень, які були особливо важливими в попередній медитації. При чому св. Ігнатій підкреслює, що слід зупинитися не тільки на радісних моментах, але, також, і на болючих.

Повторення медитації співпадає з молитовним досвідом християнського Сходу. Монахи брали для медитації невеликі речення, взяті з псалмів, які часом повторювали кілька років. Вінцем таких молитов вважається „Ісусова молитва [1]  .

Якщо порівняємо східний обряд із західним: Молитвослов з Бревіарієм тощо, то побачимо, що східна духовність  – більше духовність серця , ніж інтелекту , західна – навпаки.

Повторення чоток чи вервиці подібне до рецитування індійської мантри: „Повторення мантри можна порівняти з плачем дитини, що кличе свою маму, – бо ми, духовні душі , блукаємо в темряві матеріального світу і потребуємо захисту й опіки батька й матері” [2]  .

 

ТРЕТЯ ВПРАВА: ПОВТОРЕННЯ ПЕРШОЇ І ДРУГОЇ ВПРАВИ

 

Повторити першу і другу вправу, звертаючи увагу і затримуючись на тих пунктах, в який відчув більшу розраду або жаль, або більше духовне переживання  [62 ДВ].

 

ЧЕТВЕРТА ВПРАВА: ПІДСУМОК І ПОВТОРЕННЯ ТРЕТЬОЇ ВПРАВИ

 

Го­во­ри­мо про під­су­мок, бо ви­ко­ну­є­ть­ся во­на так, щоб ро­зум  , не шу­ка­ю­чи чо­гось ін­шо­го, на­по­лег­ли­во пра­цю­вав, пе­ре­би­ра­ю­чи в пам’яті те, що вже кон­тем­п­лю­вав у по­пе­ред­ніх впра­вах [64  ДВ].

 

Перша і друга вправи – роздумування  про гріхи; третя і четверта – повторення , при чому кожне наступне повторення – це послідовне зменшення інформації, над якою ми роздумуємо, і збільшення інтенсивності духовного мислення . Отже, послідовне фокусування духовного зору на чомусь одному. Можемо порівняти це з фотографуванням. Спочатку фокусуємо об’єктив фотоапарата так, щоб захопити якнайбільшу площу, яка повинна зафіксуватись на фотографії. Потім зменшуємо площу, наближаючи і збільшуючи розміри предметів. І, насамкінець, в об’єктив фотоапарата потрапляє лише один предмет, але ми бачимо усі, навіть найменші його деталі.

 

*  „Прогулянка” – активність почуттів, „біг” – активність розуму

 

Бо як прогулянка, ходьба і біг [1  ДВ] . Поміркуймо над термінами „прогулянка” і „біг”. Біг – це швидкий рух з конкретного стартового пункту до конкретного фінішного. Ціль людини – якнайшвидше подолати простір між початковим і кінцевим пунктами. Перед людиною стоять два завдання: вибрати найвідповіднішу дорогу, яка не завжди буде самою короткою, та ефективно використати свої сили. Отже, біг – це велике фізичне, розумове і вольове зусилля. Прогулянка – це легке приємне ходіння без окресленої цілі, відпочинок. Під час прогулянки маршрут вибирається спонтанно, підсвідомо, людина ходить без визначеної мети, її спонукає йти в якомусь напрямку не розум , а почуття . Отже, біг – це свідоме направлене зусилля, прогулянка – це підсвідоме спонтанне зусилля. Під час прогулянки людина ходить туди й назад – постійно повторює один і той самий маршрут, що сподобався найбільше.

 

*  Нікодим і Ісус – легалізм і благодать

 

Ів. 3, 1-18 : „ 1 Був один чоловік із фарисеїв Никодим на ім'я, начальник юдейський. 2 Він до Нього прийшов уночі, та й промовив Йому: Учителю, знаємо ми, що прийшов Ти від Бога, як Учитель, бо не може ніхто таких чуд учинити, які чиниш Ти, коли Бог із ним не буде.  3 Ісус відповів і до нього сказав: Поправді, поправді кажу Я тобі: Коли хто не народиться згори, то не може побачити Божого Царства. 4 Никодим Йому каже: Як може людина родитися, бувши старою? Хіба може вона ввійти до утроби своїй матері знову й родитись? 5 Ісус відповів: Поправді, поправді кажу Я тобі: Коли хто не родиться з води й Духа, той не може ввійти в Царство Боже. 6 Що вродилося з тіла є тіло, що ж уродилося з Духа є дух. 7 Не дивуйся тому, що сказав Я тобі: Вам необхідно родитись згори. 8 Дух дихає, де хоче, і його голос ти чуєш, та не відаєш, звідкіля він приходить, і куди він іде. Так буває і з кожним, хто від Духа народжений. 9 Відповів Никодим і до Нього сказав: Як це статися може? 10 Ісус відповів і до нього сказав: Ти учитель ізраїльський, то чи ж цього не знаєш? 11 Поправді, поправді кажу Я тобі: Ми говоримо те, що ми знаємо, а свідчимо про те, що ми бачили, але свідчення нашого ви не приймаєте. 12 Коли Я говорив вам про земне, та не вірите ви, то як же повірите ви, коли Я говоритиму вам про небесне? 13 І не сходив на небо ніхто, тільки Той, Хто з неба зійшов, Людський Син, що на небі. 14 І, як Мойсей підніс змія в пустині, так мусить піднесений бути й Син Людський, 15 щоб кожен, хто вірує в Нього, мав вічне життя. 16 Так бо Бог полюбив світ, що дав Сина Свого Однородженого, щоб кожен, хто вірує в Нього, не згинув, але мав життя вічне. 17 Бо Бог не послав Свого Сина на світ, щоб Він світ засудив, але щоб через Нього світ спасся. 18 Хто вірує в Нього, не буде засуджений; хто ж не вірує, той вже засуджений, що не повірив в Ім'я Однородженого Сина Божого  ”.

Нікодим був фарисеєм. У дослівному перекладі фарисей означає «відділений». Але відділений від кого? Відділений від тих, хто не дотримується ригористично всіх приписів Права. Отже, фарисей – це ригорист, людина, що притримується букви Закону. Тора – абсолютна Божа воля  . Спасіння отримує лише той, хто дотримується Тори у всій повноті. Таке ставлення до писемної та устної традиції формує специфічний світогляд: віра  в Бога ототожнюється з виконанням зовнішнього культу. Спасіння людини – це не дар Божої благодаті , а результат безконечного повторення культових дій  , церемоній тощо.

Коли хто не народиться згори, то не може побачити Божого Царства . Людина народжується без свого бажання, тілесне життя їй дають її батьки без її згоди та відома, вона в цьому не бере жодної участі. По аналогії до тілесного народження, духовне народження – народження згори дається людині як Божий дар, а не як винагорода за богомільне життя.

Розмова Ісуса з Нікодимом – це зіткнення двох відмінних світоглядів, двох філософій людини і Бога. Світогляд Нікодима – це не євангельський анахронізм, це світогляд більшості християн сьогодення, які свою віру ототожнюють з моральною поведінкою – переважно зовнішньою, і дуже мало уваги звертають на свій внутрішній світ: думки  ,почуття , бажання. Сьогоднішні Нікодими спалюють „Гаррі Потера” та голодують проти „Коду Леонардо Давінчі” як найбільшого зла в сучасному світі, але їм ніколи не прийде до голови шукати гріх  у собі, в своєму мисленні та почуттях . Вони спасають себе самі своїм богоміллям.

 

*  Синергізм – співпраця людини з Богом

 

У християнській духовності  існує поняття „синергізм” – співпраця людини з Богом. І ця співпраця була для Церкви проблемою вже від початку її існування. Завжди були богослови, які висловлювали крайні переконання: спасіння людини залежить або лише від Бога, або лише від людини. Говорячи образно, людина або чекає Ангела з подарунками з неба, або, як Прометей, сама хоче дістатись до неба і викрасти небесний вогонь.

 

*        Ментальність „очікування Ангела з подарунками” – пасивність

 

У першому випадку людина усе своє життя нічого не робитиме, а сидітиме з протягнутою рукою, очікуючи Божі благодаті, що спричинюватиме її духовну і розумову деградацію, утверджувати внутрішню поставу раба, а не дитини Бога. Це постава фальшивої покори, відчуження від Бога і втеча від світу, який завжди буде поганим, грішним. Своє буття у світі людина розділяє на „sacrum” і „profanum”: священне і мирське. В її житті „sacrum” – це час, відведений церковним ритуалам і тому, що вона називає молитвою, „profanum” – все інше. Отже, вертикальна вісь її життя – контакт з Богом – дуже слабенька, ілюзорна, горизонтальна – контакт зі світом – взагалі не існує.

 

*  Ментальність „Прометея” – активність

 

У другому випадку людина приймає поставу бунту і непокори супроти Бога, стає революціонером, релігійним активістом. Контакт з Богом переривається, і всі свої зусилля вона спрямовує в горизонтальній площині, сама спасає і себе, і грішний світ. Це саме відбувається і у молитві: внутрішня молитовна постава, в якій головний акцент робиться на людські зусилля, на різні системи і техніки молитви, відчужує людину від Бога. На перше місце ставиться людська свобода , її гідність тощо, зрозумілі в дусі хворого гуманізму, а Бог відходить на задній план. Людина сама може здобути „вогонь Прометея”. Але з грецької міфології знаємо, що після того, як Прометей викрав у богів вогонь, з неба зійшла Пандора зі скринькою бід. І людина, відокремлена від Бога, без Божого зору своєю активністю спроможна лише „відчинити скриньку Пандори” і випустити у світ і в своє життя різні лиха.

Ментальність „Прометея” – це ментальність Заходу: людина бере своє життя в свої руки, все робить сама – без Бога і без Церкви, тому церкви на Заході порожні. Ментальність „очікування Ангела” – це наша посткомуністична ментальність: усе залежить не від мене, а від царя-батюшки, від влади – політичної і церковної, тому церкви повні. Але я пасивно слухаю і виконую те, чого мене вчить Церква, лише на зовнішньому обрядово-ритуальному рівні, не вкладаючи в це ні розуму, ні серця. Той, хто порівнює Схід із Заходом на поверхневому, видимому рівні, бачить велику різницю: в нас існує живе християнство, в них – поганство. Але вдивляючись глибше і пізнаючи суть речей на більш глибокому рівні, переконуємося, що ця різниця не така вже й велика.

Поставу „Прометея” дуже часто ототожнюють з атеїстичним світобаченням, в якому відсутня віра в Бога, як віра  в існування духовного виміру дійсності, за чим повинна йти відсутність будь-яких ірраціональних проявів людського мислення , лише суворий математично вимірюваний емпіризм. Але атеїзм, у сучасному розумінні цього слова, – це не відсутність віри як такої в ірраціональне. На місце Бога атеїзм ставить людину, вірить в її етичну еволюцію, в її історичний розвиток  до добра, до повної самореалізації у всіх вимірах її людських потреб і бажань. Втіленням такої віри є надлюдина Ніцше . Така віра  не підкріплена науковими доказами, на які спирається атеїстичне мислення, отже є ірраціо­нальною, я би сказав – абсурдною і більш ірраціональною, ніж віра в Бога.

Якщо вже говорити про відсутність будь-якої віри в ірраціональне у людському мисленні, то найближчим до цього буде напевно нігілізм – як втрата будь-якого сенсу існування людини.

Кожна людина в своєму світобаченні роздвоєна між „Ангелом” і „Прометеєм”, і дуже важливо знайти гармонічну „золоту середину” – щоби людська активність, людські зусилля були співпрацею з Богом, а не перешкодою Божій дії.

Лк. 8, 43-48 : „ 43 А жінка одна, що дванадцять років хворою на кровотечу була, що ніхто вздоровити не міг її, 44 підійшовши ззаду, доторкнулась до краю одежі Його, і хвилі тієї спинилася їй кровотеча! 45 А Ісус запитав: Хто доторкнувся до Мене?  Коли ж відмовлялися всі, то Петро відказав: Учителю, народ коло Тебе он товпиться й тисне. 46 Ісус же промовив: Доторкнувсь хтось до Мене, бо Я відчув силу, що вийшла з Мене... 47 А жінка, побачивши, що вона не втаїлась, трясучись, підійшла та й упала перед Ним, і призналася перед усіма людьми, чому доторкнулась до Нього, і як хвилі тієї одужала. 48 Він же промовив до неї: Дочко, твоя віра спасла тебе; іди з миром собі! .

Де справжня причина уздоровлення? Могутність Ісуса чи дії жінки: дотик до Ісуса?  Дочко, твоя віра спасла тебе; іди з миром собі!  Отже, причиною уздоровлення є віра . Кожна людина має своє розуміння  віри. Великі уми людства дискутували над тим, що необхідно для спасіння: віра без діл, віра з ділами чи діла без віри ? Постановка конкретного запитання чи проблеми вже показує світогляд і розуміння  запитуючого. І кожна конкретна відповідь – це спроба таїну осягнути людським мисленням .

„Питання, яке не давало мені спокою у моєму духовному житті, – яка роль Бога і самої людини в її устремлінні до святості? Мені спало на думку порівняти це з дією природи в праці селянина. Уявімо собі добре оброблене поле. Недбальство людини може призвести, що це поле перетвориться у пустелю. Хто чи що повинно опікуватись полем – природа чи людина?

Звичайно, що людські зусилля та праця необхідні – без них нічого не станеться. Але, незалежно від праці, яку людина вкладає у це поле, без таємничих сил природи вона нічого не зможе вдіяти” [3]  .

Людська дія і Божа благодать необхідні.

Дію Бога і дію людини в ігнатіанській духовності можемо (звичайно в дуже спрощеному виді) окреслити термінами „прогулянка” і „біг”. „Біг” – це здебільшого людське зусилля, „прогулянка” – це переважно Божа дія . Повторення медитації – це якби перехід з бігу на ходіння і потім: з ходіння в прогулянку – зменшення людського зусилля, збільшення пасивності і піддання себе Божій дії.

Св. Фома Аквінський  писав, що християнин посідає влиті чесноти і дари Святого Духа. Влиті чесноти людина сама вводить у дію, отже, це її активність. Дари Святого Духа вводить у дію Бог, отже, це Божа активність. У християнській традиції людське зусилля називають аскезою, а Божу дію – містикою. Християнська медитація повинна бути і аскезою, і містикою одночасно.

 

Мріє!

Я хочу жити повністю.

Дарма!

Напівжива, пів сирота –

Сміюсь пів щиро,

Чи уже ридаю?

Напівкомедія, і, може, драма,

Хоча цієї маски

Я не знала.

Напівпомерла я, напівжива,

Півсирота,

Напівкалька серцем,

Напівжива, напівніма.

Одна – акторка – половина,

А друга – рана...

Півжива,

Напівстражденна,

Бідна, оніміла,

Як темно!

Пів всесвіту я, напевно, обігріла б,

Півсвіту з усмішкою обійшла.

Півболю забираю...

Півнадії залишилось у мене...

Мар’яна Рудакевич

 

шукала  Божу волю і віднаходила [1  ДВ ]. Вищесказане може бути виражене іншими термінами. Шукати – це людська дія , людське зусилля, знайти – це дар Бога, Божа дія.

Мт. 7, 7 : „ Просіть і буде вам дано, шукайте і знайдете, стукайте і відчинять вам  .

Стукати – людська дія , відчинити – Божа. Якщо я буду сидіти перед дверима і очікувати, коли хтось вийде і побачить мене, то можу просидіти все своє життя і не дочекаюся, що хтось відчинить мені двері. Якщо я буду грюкати в двері, намагаючись силою увійти, то мене не впустять.

Повторні медитації повинні бути спрямовані не стільки до узагальнення та об’єднання знань, скільки до пояснення їх. Узагальнююча єдність повинна з часом трансформуватись у пояснюючу єдність.

„Повторення мати навчання. Але лише тоді, коли присвоєний матеріал закріплюється інформаційно і з’являється можливість виправляти помилки. Коли той, хто повторює, спроможний критично осмислити пройдений шлях, зафіксувати все найкраще для подальшого відтворення і проаналізувати помилки, яких він допустився, – щоб не повторювати їх раз за разом. Без цього повторення перетворюється у пастку навчання – без удосконалення будь-яке повторення зациклюється у безконечний рух по колу [4]  .

 

*  Повторення у Святому Письмі

 

Багато текстів Святого Письма характеризуються повторенням. Але це повторення доповнює попередній текст, допомагає ввійти в нього глибше і краще розуміти.

Лк. 11, 31-32: „31  Цариця південна на суд стане з мужами роду цього, і їх засудить, бо вона з кінця світу прийшла Соломонову мудрість послухати. А тут ось Хтось більший, аніж Соломон! 32 Ніневітяни стануть на суд із цим родом, і засудять його, вони бо покаялися через Йонину проповідь. А тут ось Хтось більший, ніж Йона!

 

„Дру­га ча­с­ти­на (Лк. 11, 31-32 ) ви­да­є­ть­ся про­стим по­в­то­рен­ням пер­шої ча­с­ти­ни, так зва­ним «здво­єн­ням». Але дру­га ча­с­ти­на до­пов­нює пер­шу на за­са­ді різ­но­ма­ніт­ної ком­п­лі­мен­тар­но­сті: под­вій­на ком­п­лі­мен­тар­ність: ста­те­ва – між жін­кою («ца­ри­ця») і чо­ло­ві­ка­ми («ні­не­ви­тя­ни»), гео­гра­фі­ч­на – між Пів­днем («пів­дня») і Пів­ніч­чю («ні­не­ви­тя­ни»); і є та­кож спо­со­бом, щоб під­кре­с­ли­ти то­таль­ність (усі язи­ч­ни­ки бу­дуть су­ди­ти цей рід); і пе­ре­ду­сім ком­п­лі­мен­тар­ність хро­но­ло­гі­ч­на й сут­тє­ва між «по­с­лу­ха­ти» і «по­ка­я­лись»; і та­кож ком­п­лі­мен­тар­ність між «му­д­ро­сти» ца­ря Со­ло­мо­на і «на про­по­ві­ді» про­ро­ка Йо­ни – щоб ска­за­ти, що Ісус є ца­рем і про­ро­ком; і на кі­нець ком­п­лі­мен­тар­ність між ру­хом до цен­т­ру (що ве­де ца­ри­цю пів­дня «з кін­ців сві­ту» до Із­ра­ї­лю) і ру­хом від цен­т­ру (що ве­де Йо­ну з Із­ра­ї­лю до Ні­не­вії)” [5]  .

Повторення медитації – це ніби археологічні розкопки: досліджуємо спочатку те, що лежить на поверхні, потім копаємо глибше, знаходимо сліди древнішої культури, досліджуємо її, потім копаємо далі, добираємося до слідів ще древнішої культури. Медитація – як пізнання Святого Письма та самопізнання – це безконечне повторення, безконечне розкопування своєї підсвідомості та безконечне дешифрування біблейських символів.

 
   

[1]  Августин Й.   По великой милости твоей. – К иев:  1994.    С  . 23.

[2]  Шрила Харикеша Свами. Культура, неподвластная времени. – БХАКТИВЕДАНТА БУК ТРАСТ. – С. 21.

[3]  Carretto  C. Myśli na każdy dzień. – Wrocław: 1988. – S. 60.

[4]  Мельник Л. Г.   Тайны развития. – Сумы: 2005. – С. 172.

[5]  Meynet  R  .    Introduzione pratica all’analisi retorica. – Roma: 1996.   P. 12.