X.  Молитва органами чуттів

 

Коли втомлюся я життям щоденним,

Щоденним лихом, що навколо бачу,

Тоді я думку шлю в світи далекі,

Блукає погляд мій в країні мрії.

Що бачу я в далекому просторі?

Прийдешність бачу я, віки потомні.

Леся Українка

 

 

Nihil est in intellectu quod prius no fuerit in sensu 

В розумі немає нічого, чого б спершу не було в органах чуттів .

Св. Фома Аквінський

 

„Ніщо не вводить в оману так, як враження, одержане за допомогою лише одного з органів чуттів ; перевір його за допомогою інших органів чуттів” [1]  .

У першому тижні духовних вправ під час медитації про пекло св. Ігнатій пропонує так зване застосування чуттів в молитві.

 

Введення 1 . Уявити собі місце: тут побачити очима уяви довжину, ширину і глибину пекла.

Введення 2 . Просити про те, чого хочу. Тут маємо просити глибоке внутрішнє відчуття  кари, якої зазнають осуджені, щоб принаймні страх перед карою допоміг мені утриматись від гріха, якби колись через свої провини я забув про любов Предвічного Бога.

Пункт 1 . Уявити собі величезний вогонь і душі, поглинуті розжареними тілами .

Пункт 2 . Чути вухами уяви лементи, стогони, крики та богохульства проти Ісуса Христа і проти всіх святих.

Пункт 3 . Нюхом уяви відчути запах диму, сірки, бруду і гнилі.

Пункт 4 . Уявою відчути смак гірких речей, – таких як сльози, смуток і докори сумління.

Пункт 5 . Уявою відчути дотик і переконатися, як цей вогонь охоплює і обпалює душу [65-70  ДВ].

 

У другому тижні духовних вправ після контемпляції про Різдво Ісуса Христа св. Ігнатій  пропонує те саме.

 

Пункт 1 . Поглядом уяви побачити осіб, розважаючи і контемплюючи детально те, що їх стосується, і почерпнути духовну користь з баченого.

Пункт 2 . Слухом уяви почути, що говорять або що можуть говорити, а заглибившись у себе, почерпнути духовну користь з почутого.

Пункт 3 . Нюхом і смаком уяви відчути нескінченну солодкість і лагідність божества, душі та її чеснот; відповідно до особи, на котру споглядається в контемпляції. Заглибитись у себе і шукати духовну користь даного досвіду.

Пункт 4 . Доторкатись дотиком уяви, обіймати і цілувати місця, де ті святі особи ступали або сідали, і завжди прагнути отримати якусь користь з того [122-126  ДВ].

 

Отже, тими чуттями  є зір, слух, нюх, смак і дотик. Прочитавши ці вказівки, в нас виникає здивування – як можна духовні речі зводити до матеріальних? Це ж повернення до свідомості первісних народів, які духовне життя уявляли на зразок земного. У святих книгах медів і персів рай вистелений золотистими килимами, в „Одіссеї” Гомера в раю немає ні снігу, ні вітру, лише легенький вітерець. У багатьох народів померлим у могилу клали різні речі, які будуть потрібні в майбутньому житті. Наші парастаси з приношенням хліба на гроби – це відгомін матеріалістичного розуміння духовного життя.

Схоластична філософія  вчить, що все те, що з’являється в нашому розумі , навіть духовні речі, мусить пройти через органи чуттів . Органи чуттів – це вікно у матеріальний і духовний світ. Найбільше інформації людина отримує через зір, потім через слух, а потім через інші органи чуттів. Отже, в сприйманні світу наш зір розвинений найбільше. Тепер згадайте, як ви молитесь в умовій молитві.

Зга­ду­ю­чи по­дії жит­тя ви най­біль­шу ува­гу при­ді­ля­є­те зо­ро­вій пам’яті: в уя­ві по­с­та­ють мі­с­ця, об­лич­чя лю­дей. Роз­мо­ви зга­да­ти важ­че, слу­хо­ва пам’ять  пра­цює гір­ше, за ви­нят­ком му­зи­кан­тів. Ін­ші ор­га­ни чут­тів май­же не пра­цю­ють, хі­ба хтось мав опе­ра­цію, фі­зи­ч­ний біль, то це за­пам’яталося. В уя­в­лен­ні біб­лей­сь­ких по­дій пе­ре­ва­ж­но пра­цює тіль­ки зір, уя­ви­ти роз­мо­ву ду­же важ­ко.

Наш зір обмежений певним кутом бачення, поза ним ми вже не бачимо. Очі маємо тільки спереду голови, що робиться за нами, не бачимо – це наші анатомічні обмеження. Але коли закриємо очі та намагаємось щось уявити, то наша просторова уява  обмежена тим самим кутом зору. Отже, ми молимось органами чуттів, переважно зором, хоч цього і не усвідомлюємо. Молитва із застосуванням органів чуттів не є чимось радикально новим, революційним, а лише усвідомленням фізіології молитви.

Благодать будує на натурі, і якщо ми зуміємо цю натуру зрозуміти і використати, то отримаємо більше благодаті.

Уяви собі таку ситуацію: ти йдеш по розбитій дорозі, на якій багато ям, каміння, гіляк, битої цегли. Ти мусиш цю дорогу добре вивчити, запам’ятати і описати. Як ти це робиш? Використовуючи лише зір, намагаєшся відтворити дорогу в уяві, полічити ями, каміння, віддаль між ними. Праця дуже важка і нудна. Зосередитись дуже важко. За деякий час ти знудишся, знервуєшся і залишиш цю роботу. Але йти такою дорогою легко. Ти спокійно обминаєш ями, перешкоди, бо бачиш їх. Але, раптово, гасне сонце. Що ти робиш? Ступаєш повільно, обмацуєш ногою кожне місце, часто треба нахилятись і обмацувати руками, або, як сліпий, береш палицю і обмацуєш нею. Чуття  дотику розвинуте слабше, і ти будеш йти дуже повільно, натомість будеш дуже на цьому зосереджена і не будеш відволікатися думками.

Тепер спробуй це застосувати під час медитації. Уявляєш печеру, де народився Ісус, і поволі входиш до неї. Робиш крок за кроком, рукою обмацуєш стіну, нахиляєшся, щоб не вдаритись головою. Зосереджуєшся на кожному русі, й інші думки не вибивають тебе з молитви. Те саме й з іншими чуттями : бачиш у печері вогонь, підходиш ближче, відчуваєш тепло, чуєш як багаття потріскує, носом втягуєш запах їжі, яку готує Марія і т.д. Великого розуму не треба.

Медитацію називають умовою молитвою . Сама назва вже вводить в оману, підказуючи, що мусимо молитися розумом, робити аналогії, логічні висновки. Середня і вища освіта в сучасному світі ставить своєю метою виробити логічне мислення , на основі фактів і даних робити правильні висновки. Натомість немає предмету, який би безпосередньо вчив нас користуватись уявою. Навіть коли вчитель каже: „більше уяви”, то це стосується логічного мислення. За логічне мислення відповідає ліва півкуля мозку, за уяву – права. Отже, школа виховує нас напівголовими.

Застосування розуму під час медитації – це тільки одна сторона медалі. Треба застосовувати також другу – уяву. Люди, які в цирку демонструють феноменальні можливості, запам’ятовуючи тисячі чисел, використовують мнемотехніку, базовану на уяві й асоціаціях. Під час молитви ми використовували тільки уяву зору, та й то в дуже малій мірі. Тепер пробуй використати уяву всіх чуттів комплексно. Це і є ігнатіанським застосуванням п’яти органів чуттів. А якщо просто, то до цього часу ми молились половиною голови, – тепер молимось усією головою.

„К. Станіславський , один із теоретиків психології творчості, писав: „Я відчув, що творчість – це насамперед повна зосередженість всієї духовної і фізичної природи. Вона захоплює не лише зір і слух, але і всі п’ять почуттів людини. Вона захоплює, крім того, і тіло , і думку, і пам’ять , і увагу. Вся духовна і фізична природа повинні бути спрямовані у творчості на те, що відбувається в душі уявлюваного світу” [2]  .

Застосування органів чуттів у молитві – це повніше залучення тіла до молитви:

„Якщо предметом медитації є об’єкт, що підпадає під органи чуттів , то даний об’єкт слід піддати всім органам чуттів. Безпосереднє сприйняття цього об’єкта різними органами чуттів дає цілісну картину, цілісне сприйняття, і створює  новий спосіб єдності між суб’єктом та об’єктом. Таке медитаційне пізнання суттєво відрізняється від абстракційного пізнання, котре відривається від конкретного предмета. Медитаційна екзистенція полягає у тому, щоб конкретний об’єкт сприймати усім своїм єством – духовним, психічним і тілесним. У такому розумінні органи чуттів – це не тільки спосіб комунікації із зовнішнім чуттєвим світом, але також вхідні двері, через які зовнішній світ входить у глибинні поклади нашого єства. В такій медитації зовнішній світ стає внутрішнім, чуттєвий світ набирає духовних атрибутів, а духовний світ виражається атрибутами чуттєвості.

Ми починаємо розуміти, що органи чуттів це не тільки вхідні, але також і вихідні двері, через які з нашої самості виходить те, що ми маємо в собі божественного. Виходить у чуттєвій формі” [3]  .

 

Побачити Пречисту Діву Марію, Йосифа і немовля Ісуса, який тільки що народився. Відчути себе простим, убогим і негідним слугою, спостерігаючи за ними, контемплюючи їх і прислуговуючи їм у їхніх потребах з усією можливою пошаною і почестями, – так, якби сам був там присутній. А потім заглибитись у себе самого, щоб отримати якусь духовну користь [114  ДВ].

 

Св. Ігнатій  дійсно в медитації використовує органи чуттів як вхідні двері у біблейський світ. Ми не тільки намагаємось вчутися у кожну біблейську подію, але приймаємо у ній активну участь: із залу спостерігача виходимо на сцену й змінюємо сценарій вистави, черпаючи з цього духовну користь.

Св. Цезарій з Арлес  говорив, що органи чуттів – це п’ять євангельських дів, які можуть бути або мудрими, або дурними.

Отож, ми повинні тренувати свої пізнавальні здатності – духовні, психічні та тілесні, використовуючи здобутки психології та психотілесні вправи далекосхідних релігій, − відділивши від них світоглядні й релігійні концепції Сходу.

Спосіб чуттєвого сприймання дійсності впливає на спосіб мислення  та світогляд людини, на її розумові та волітивні спроможності, отже і на умову молитву. Але існує також зворотний процес: світогляд і спосіб мислення людини впливає на її спосіб чуттєвого сприймання дійсності і на умову молитву.

„Я не користуюсь фотографією, бо вона мені заважає. Мушу сам, як той пес, оббігати терени, аби мати власне уявлення [4]  .

Мій релігійний світогляд і його усвідомлені чи неусвідомлені мною філософські засади мають величезний вплив на застосування органів чуттів в умовій молитві, тобто на саму молитву. Унаочню це на одному прикладі: медитація  про воскресіння Лазаря.

Ів. 11, 38-44 : „38 Ісус же роз­жа­ло­бивсь зно­ву в Со­бі, і до гро­бу при­йшов. Бу­ла ж то пе­че­ра, і ка­мінь на ній на­ля­гав. 39 Про­мо­в­ляє Ісус: Від­ва­літь цьо­го ка­ме­ня! Се­ст­ра вмер­ло­го Мар­та го­во­рить до Ньо­го: Уже, Гос­по­ди, чу­ти, бо чо­ти­ри вже дні він у гро­бі... 40 Ісус ка­же до неї: Чи то­бі не ка­зав Я, що як бу­деш ти ві­ру­ва­ти, сла­ву Бо­жу по­ба­чиш? 41 І зня­ли то­ді ка­ме­ня. А Ісус із­вів очі до не­ба й про­мо­вив: От­че, дя­ку при­но­шу То­бі, що Ме­не Ти по­чув. 42 Та Я знаю, що Ти зав­жди по­чу­єш Ме­не, але ра­ди на­ро­ду, що дов­ко­ла сто­їть, Я ска­зав, щоб уві­ру­ва­ли, що по­с­лав Ти Ме­не. 43 І, про­мо­вив­ши це, Він скри­чав гу­ч­ним го­ло­сом: Ла­за­рю, вий­ди сю­ди! 44 І ви­йшов по­мер­лий, по ру­ках і но­гах обв’язаний па­са­ми, а об­лич­чя у ньо­го бу­ло пе­рев’язане ху­ст­кою... Ісус ка­же до них: Розв’яжіть йо­го та й пу­с­тіть, щоб хо­див...”

Уя­в­ля­ю­чи мі­с­це по­дій, я на­ма­га­юсь де­таль­но від­тво­ри­ти в пам’яті біб­лей­сь­ку сце­ну. Але ще до то­го, як я по­чи­наю це ро­би­ти, я вже під­сві­до­мо вмі­стив се­бе на цій сце­ні, не за­ду­му­ю­чись над тим, чо­му я зна­хо­джусь са­ме на цьо­му, а не на ін­шо­му мі­с­ці, та що са­ме спо­ну­ка­ло ме­не там ста­ти та ог­ля­да­ти по­дії з цьо­го кон­крет­но­го мі­с­ця. Як­що я звер­ну на це ува­гу і по­ч­ну по­рів­ню­ва­ти це з ін­ши­ми біб­лей­сь­ки­ми по­ді­я­ми і слід­ку­ва­ти – де я зна­хо­джу­ся в різ­них сце­нах Свя­то­го Пись­ма, то знай­ду ба­га­то спіль­них еле­мен­тів і дій­ду ви­снов­ку, що як­що я не на­даю зна­чен­ня сво­є­му мі­с­цю, не ви­би­раю йо­го сві­до­мо, то мої мен­таль­ність і сві­то­гляд чи­нять це за ме­не ав­то­ма­ти­ч­но, спон­тан­но і під­сві­до­мо.

У сце­ні вос­кре­сін­ня Ла­за­ря я стою за пле­чи­ма Ісу­са се­ред гро­ма­ди оче­вид­ців, от­же, на сто­ро­ні жи­вих. Але, що та­ке жит­тя і смерть на ду­хов­но­му, а не біо­ло­гі­ч­но­му рів­ні? Оче­вид­ці да­ної по­дії жи­ві чи мер­т­ві – в ду­хов­но­му пла­ні? Чи во­ни ус­ві­до­ми­ли зна­чен­ня по­дії і хто та­кий Ісус Хри­стос? Зви­чай­но, що ні. От­же, в ду­хов­но­му зна­чен­ні ли­ше Ісус жи­вий, всі ін­ші мер­т­ві. Але ко­ли я стаю по сто­ро­ні ні­би­то жи­вих, то тим са­мим не ус­ві­до­м­люю і не ви­знаю свою ду­хов­ну слі­по­ту, свою грі­хов­ність , от­же, в да­ній бі­б­лій­ній сце­ні я мо­жу бу­ти ли­ше свід­ком, а не уча­с­ни­ком, і то­му не змо­жу вос­кре­с­ну­ти. Змі­ни­ти своє мі­с­це і пе­ре­су­ну­ти­ся до гро­бу – це ви­зна­ти, що я ду­хов­ний труп, і, так са­мо як Ла­зар, по­т­ре­бую Бо­жо­го ми­ло­сер­дя, щоб про­зрі­ти і вос­кре­с­ну­ти до но­во­го жит­тя.

Отже, якщо з пасивного глядача я в умовій молитві перетворююсь на активного учасника – то я Лазар, і Христос кличе мене: „Лазарю, вийди з гробу!” І тепер я починаю шукати, що мене тримає в гробі й не пускає на волю. І моє розуміння  приміром релігії має на це великий вплив:

- якщо я ригористично перестерігаю всі норми моралі, як абсолютний Божий наказ, то моя філософія  близька до моральної філософії Канта ;

- якщо я сприймаю релігію, як носій абсолютної правди, яку слід пізнати, то я наближаюся до ідеалізму  Гегеля;

- якщо я в релігії кладу акцент на почуттєві збудження, на афективну сферу, то наближаюся до філософії Шлєєрмахера .

Наді мною завжди буде щось висіти як „дамоклів меч”: „абсолютний дух” Гегеля , „категорійний імператив” Канта , „колективна воля  Вундта , „колективна свідомість ” Дюркгейма , „колективне несвідоме” Юнга , „лібідо” або „табу” Фрейда, „жадання влади” Ніцше  або Адлера та ін.

У своєму світобаченні я буду в якійсь мірі ототожнювати релігію або зі знаннями, або з етикою чи естетикою, або ще з чимось. І тому моя християнська духовність  буде мати елементи або неоплатонізму (інтелектуальна і моральна аскеза, яка відкриє мені позараціональне споглядання Бога), або індуїзму (звільнення від матеріального світу і занурення в свою самість і з’єднання з Абсолютом), або ще чогось. І мені важко буде сприймати християнство як вчення, яке базується на особі Ісуса Христа, а не на філософського-світоглядних концепціях.

 
   

[1]   Томан І.   Мистецтво говорити. – Київ: 1989. – С. 35.

[2]   Фролова К.  П. Цікаве літературознавство. – Київ: 1991. – С. 105.

[3]   Słomka W.   Medytuję więc jestem. – Łódź: 1992.   S   . 115.

[4]   Р. Іваничук. Художнє осмислення факту. „Літературна Україна”, 21 квітня 2005.