Пункт 3. Вимагати від своєї душі, щоб вона звітувала від години пробудження аж до хвилини актуального іспиту, переглядаючи – година за годиною або одну пору дня за другою – спочатку думки, потім слова, і врешті вчинки – згідно з порядком, викладеним в частковому іспиті  [43ДВ]  

 

Для чого поплатилась так жорстоко? 

Заради чого на щоці сльоза? 

Чому мені у цьому світі одиноко? 

А може, й справді, я – одна? 

Вже стільки літ дітей цілую, 

В міцних обіймах знов тону, 

Та ні за чим я не жалкую, 

Шукаю-бо любов одну. 

Мар’яна Рудакевич 

 

Втор. 6, 4-9: „4 Слу­хай, Із­ра­ї­лю: Гос­подь, Бог наш Гос­подь один! 5 І лю­би Гос­по­да, Бо­га тво­го, усім сер­цем сво­їм, і всі­єю ду­шею сво­єю, і всі­єю си­лою сво­єю! 6 І бу­дуть ці сло­ва, що Я сьо­го­дні на­ка­зую, на сер­ці тво­їм. 7 І пиль­но нав­чиш цьо­го си­нів сво­їх, і бу­деш го­во­ри­ти про них, як си­ді­ти­меш удо­ма, і як хо­ди­ти­меш до­ро­гою, і ко­ли ти ле­жа­ти­меш, і ко­ли ти вста­ва­ти­меш. 8 І прив’яжеш їх на оз­на­ку на ру­ку свою, і бу­дуть во­ни пов’язкою між очи­ма тво­ї­ми. 9 І на­пи­шеш їх на бі­ч­них од­вір­ках до­му сво­го та на бра­мах сво­їх”. 

Втор. 11, 13-20: „13 І ста­не­ть­ся, як­що справ­ді ви бу­де­те слу­ха­ти Мо­їх за­по­ві­дей, що Я вам сьо­го­дні на­ка­зую, лю­би­ти Гос­по­да, Бо­га ва­шо­го, і слу­жи­ти Йо­му всім ва­шим сер­цем і всі­єю ва­шою ду­шею, 14 то Я дам вам дощ ва­шо­го Краю сво­є­ча­с­но, дощ ран­ній і дощ піз­ній, і збе­реш ти своє збіж­жя, і свій сік ви­но­град­ний, і оли­ву свою. 15 І дам Я тра­ву на тво­їм по­лі для тво­єї ху­до­би, і бу­деш ти їс­ти й на­си­тиш­ся. 16 Сте­ре­­жіт­ься, щоб не бу­ло зве­де­не ва­ше сер­це, і щоб ви не від­сту­пи­ли, і не слу­жи­ли ін­шим бо­гам, і не вкло­ня­ли­ся їм. 17 А то за­па­лить­ся гнів Гос­под­ній на вас, і замк­не не­бо, і не бу­де до­щу, а зе­м­ля не дасть сво­го уро­жаю, і ви ско­ро по­ги­не­те з ті­єї до­б­рої зе­м­лі, що Гос­подь дає вам.18 І по­кла­де­те ви ці сло­ва Мої на свої сер­ця та на свої ду­ші, і прив’яжете їх на зна­ка на ру­ці сво­їй, і во­ни бу­дуть пов’язкою між ва­ши­ми очи­ма. 19 І бу­де­те нав­ча­ти про них си­нів сво­їх, го­во­ря­чи про них, ко­ли ти си­ді­ти­меш у до­мі сво­їм, і ко­ли хо­ди­ти­меш до­ро­гою, і ко­ли ле­жа­ти­меш, і ко­ли вста­ва­ти­меш. 20 І ти по­на­пи­су­єш їх на бі­ч­них од­вір­ках до­му сво­го і на бра­мах сво­їх”

Чис. 15, 38-41: „38 Про­мо­в­ляй до Із­ра­ї­ле­вих си­нів, та й ска­жи їм: Не­хай во­ни зроб­лять со­бі ку­та­си на кра­ях сво­їх одеж, во­ни й їх­ні по­ко­лін­ня, і да­дуть на ку­та­са по­ли бла­кит­ну нит­ку. 39 І бу­де во­на вам за ку­та­са, і бу­де­те ба­чи­ти йо­го, і пам’ятатимете всі Гос­под­ні за­по­ві­ді, і ви­ко­на­є­те їх, і не бу­де­те ог­ля­да­ти­ся за сер­цем сво­їм та за очи­ма сво­ї­ми, за яки­ми йду­чи, ви зра­джу­є­те, 40 щоб зга­ду­ва­ли ви та ви­ко­ну­ва­ли всі Мої за­по­ві­ді, і будь­те свя­ті для ва­шо­го Бо­га! 41 Я Гос­подь, Бог ваш, що ви­вів вас з єги­пет­сь­ко­го краю, щоб бу­ти ва­шим Бо­гом. Я Гос­подь, Бог ваш!” 

Першу фразу цього тексту євреї писали на пергаменті, який вкладали у спеціальний футляр, що мав назву “мезуза” – одвірок, згідно місця його розташування: цей футляр євреї обов’язково прибивали до одвірків свої будинків. Таким чином, входячи і виходячи з дому, кожен єврей бачив мезузу і згадував те, що в ній знаходиться: люби Господа, Бога твого, усім серцем своїм, і всією душею своєю, і всією силою своєю! Перша і головна заповідь! Підсвідомо він робив іспит совісті: як я виконую цю заповідь. Отже, мезуза була постійним нагадуванням Божої заповіді або Божою вимогою. Бог домагався виключної і повної любові до себе: йдучи з додому і повертаючись додому, поміркуй, що діється в твоєму серці і в твоїй голові. Бог завжди повинен займати перше місце, і тому ти повинен виробляти постійну чуйність – якщо твоє серце, думки і бажання кудись відволікаються, ти повинен повернути їх до Бога. 

Також мезуза нагадувала людині про те, що вона має виконувати усі заповіді Бога не лише по відношенню до своїх близьких, до членів своєї родини, а й по відношенню до всіх людей. 

Дещо інші футляри, що мають назву “тефілін”, євреї накладають під час ранкової молитви на чоло та на ліву руку. Призначення їх теж саме – нагадувати Божі заповіді. Цій же меті слугують “цицит” – китиці, які розміщені у нижній частині особливої натільної сорочки і сплетені з білих та блакитних ниток. Сорочку одягають так, щоб китиці було видно з під верхнього одягу, як нагадування про виконання заповідей. 

Тре­тій пункт пов­но­го іс­пи­ту со­ві­с­ті спря­мо­ва­ний, в пер­шу чер­гу, на ви­роб­лен­ня по­с­тій­ної чуй­но­сті люд­сь­ко­го сер­ця. Люд­сь­ке сер­це стає ін­ди­ка­то­ром, що під­сві­до­мо в будь-якій си­ту­а­ції по­си­ла­ти­ме до мо­з­ку сиг­на­ли – в тво­їх по­чут­тях, ба­жан­нях і ми­с­лен­ні щось не­га­разд, ти му­сиш над цим за­три­ма­тись і по­мір­ку­ва­ти. І вже по­тім зга­ду­ва­ти кон­­кре­тні фа­к­ти втра­ти ду­хов­ної чуй­но­сті. 

Мезуза, тефілін, цицит

Прип. 4, 12: „Нитка потрійна не скоро пірветься!”  

 

Спочатку думки, потім слова, і врешті вчинки 

 

Я все віддав тобі в офіру, 

Я кинув все тобі під ноги. 

Собі лишив бесаги й ліру 

І терном встелену дорогу. 

Ярослав Лесів 

 

Найважче аналізувати свій внутрішній стан саме духовним особам та побожним і богомільним християнам. Чому? Бо саме цій категорії людей дуже важко сприймати себе як грішників. 

„Шарль Пегі, великий навернений, пише: „Зустрічається неймовірне світло благодаті, що проникає до злої, а навіть зіпсованої душі. І бачиш спасенним того, хто видавався втраченим. Але ніколи ніхто не бачив просякнутим те, що вкрите лаком, щоб пропустило те, що не промокає, щоб пом’якшало те, що затверділо... Звідси походять такі численні нестачі ефективності благодаті, яка, маючи несподівані перемоги над душами найбільших грішників, часто не має впливу на так званих „порядних”. Так діється тому, що ці „порядні”, ці дорослі в євангельському сенсі не мають жодної нестачі, не були зранені, вони сильні, самодостатні, дорослі. „Вони не уявляють тієї відкритості, до якої приводить якась страшна рана, якесь незабутнє страждання, якийсь непереборний жаль, якийсь шрам, завжди погано загоєний, якась смертельна тривога, якась прихована гіркота, якась постійно маскована руїна, якась незагоєна рана. Не пропонують відкритості до благодаті, що є, по суті, гріхом. Оскільки вони не скалічені, то вже не піддаються скаліченню. Оскільки їм не бракує нічого, вони нічого й не отримують. Не можуть отримати те, що є усім. Сама Божа любов не виліковує того, хто не має ран. Самарянин підняв людину саме тому, що вона лежала долі... Отож, хто не впав, –  пише далі Пегі – ніколи не встане, а хто не був залитий потом, ніколи не буде обтертий”. Так звані порядні дорослі – непроникні для благодаті”[1]

 
    


[1]  Дайчер Т.  Роздуми про віру. – Львів: 1997.  С. 39.