Пункт 4. Просити у Господа Бога прощення за скоєні прогрішення [43 ДВ] 

 

Страждала радістю від болю –

Була спокійна: болить – жива.

Я вдячна Богові, що доля

Мені не дарувала зла!

Мар’яна Рудакевич

 

 

*  проблеми з уживанням мови в людському побуті

*  покаяння дар Божої благодаті, а не результат людських зусиль

*  гріх поняття духовне, зло – поняття матеріальне

*  досвід С. Браун – „травма народження”

*  психологічне розуміння „травми народження”

*  богословські висновки з „травми народження”

*  парадокс любові Бога і екзистенціальної ситуації людини

*  досвід О. Солженіцин – розв’язання цього парадоксу

*  прощення за Полем Рікером

 

Пс. 51, 1 : „Помилуй мене, Боже, з великої милости Твоєї, і з великого милосердя Свого загладь беззаконня мої!”

Пс. 54, 1 : „Спаси мене, Боже, іменням Своїм, і міццю Своєю мене оправдай!”

Пс. 55, 1 : „Вислухай, Боже, молитву мою й від благання мого не ховайся!”

Пс. 130, 3 : „Якщо, Господи, будеш зважати на беззаконня, хто встоїть, Владико?”

 

*  Проблеми з уживанням мови в людському побуті

 

Здається, що четвертий пункт простий і логічно продовжує третій пункт: згадавши і усвідомивши свої гріхи слід просити у Бога прощення. Але це дуже просто лише на перший погляд. Дуже часто, коли людина говорить про якусь загальновідому річ, послуговується якимись усталеними термінами, часто вживаними, то вона вкладає в них своє хибне розуміння, відмінне від істинного значення даного слова. Приведу кілька цитат з філософії мови:

„89. Але йдеться не про те, що ми повинні виявити нові факти, навпаки: для нашого дослідження важливе те, що ми в процесі його не хочемо навчитися чогось нового. Ми хочемо зрозуміти щось таке, що вже маємо перед очима. Бо цього, здається нам, ми в якомусь значенні не розуміємо.

Августин („Визнання”, 11, 14) каже: „То чим є час? Якщо мене ніхто про це не питає, знаю; якщо ж хоче з’ясувати питання, не знаю”. – Те, що ми знаємо, коли нас про нього не питають, і перестаємо знати, коли маємо пояснити його, є тим, над чим треба поміркувати.

92. ...суть бачиться не як щось таке, що вже лежить на поверхні й стане цілком ясне, коли його впорядкувати, а як таке, що сховане всередині, що ми бачимо, коли заглиблюємося в справу, й що аналіз має вивести на яв.

95. Коли ми кажемо, розуміємо, що справи стоять так і так, то не затримуємося зі своїми думками десь перед фактами, а думаємо, що це й це – мається – так і так.

109. Проблеми розв’язують не через нагромадження нового досвіду, а через зіставлення давно відомого.

129. Найважливіші для нас аспекти речей приховані за їхньою простотою і буденністю. (Не можна чогось зауважити, бо маєш його весь час перед очима). Людина зовсім не звертає уваги на справжні підстави своїх досліджень. Хіба що колись саме це впаде їй в око. А це означає: ми не звертаємо уваги на те, що, колись побачене, найдужче впадає в око і справляє найбільше враження” [1].

Особливо це помітно з релігійними термінами, з яких видирається глибокий богословський зміст і яким надається мирського спрощеного і десакралізованого значення. Наприклад, Леонід Кравчук , наш перший президент, а в моїй пам’яті він назавжди залишиться ідеологом КПРС, як Іван Хреститель, закликав до масового покаяння. Його заклики підхопили молоді комсомольці телепрограми „ЕРА” після помаранчевих подій і з усією наполегливістю намагались застосувати покаяння щодо журналістів. В результаті чого на майдані-„Йордані” ми мали натовп розкаяних журналістів, які обіцяли, що відтепер будуть писати тільки правду. А хто не розкаявся, той, звісно, ворог народу.

У даному випадку ми бачили не тільки примітивне чорно-біле сприйняття дійсності, а також викривлене розуміння  покаяння.

 

*  Покаяння – дар Божої благодаті, а не результат людських зусиль

 

Покаяння – це не результат людських зусиль, хоч вони і необхідні, а дар Божої благодаті, який не дається масово.

Покаяння – це особиста зустріч людини з Богом, що відбувається в тиші Божого храму і у тиші храму свого серця, а не на людних місцях та мітингах, спричинених політичними зрушеннями.

Покаяння – це нове бачення старого або побачення-узріння того, що було раніше прихованим, невидимим, а не визнання незгідності вчинків і слів зі своїми думками й совістю, не признання своєї нечесності.

 

*  Гріх – поняття духовне, зло – поняття матеріальне

 

Хай світ збожеволів, та розум ясний

Ізісподу входить у витлілі сни.

Ще треба терпіти і марне – клясти.

А ти мене, Господи Боже, прости.

Василь Стус

 

Що­до про­щен­ня, то про­б­ле­ма по­ля­гає в то­му, що лю­ди плу­та­ють по­нят­тя грі­ха з по­нят­тям зла, ото­то­ж­ню­ють їх. Зло – це де­са­кра­лі­зо­ва­ний гріх. Ус­ві­до­м­лен­ня грі­ха – це ус­ві­до­м­лен­ня іс­ну­ван­ня вер­ти­ка­лі: Бог – лю­ди­на, тоб­то ус­ві­до­м­лен­ня, що всі мої дум­ки, сло­ва і вчин­ки ма­ють ду­хов­ний ха­ра­к­тер, впли­ва­ють на ду­хов­ну стру­к­ту­ру сві­ту і ни­щать те, що мо­же на­ла­го­ди­ти ли­ше ду­хов­на ін­стан­ція – Бог. Ус­ві­до­м­лен­ня зла – це ус­ві­до­м­лен­ня іс­ну­ван­ня го­ри­зон­та­лі: лю­ди­на – лю­ди­на.

При усвідомленні тільки горизонтальної площини людського буття я зводжу гріх  до міжлюдських взаємин, усуваючи з них Бога. І моє прощення звернене до людини, а не до Бога, хоча прощення прошу саме в Нього. Говорячи образно, я приходжу в суд і розмовляю тільки з суддею, хоча проти нього я нічого не скоїв, а відшкодовую збитки не судді, а потерпілому. І це загальнохристиянське розуміння гріха, хоча і не усвідомлене. І тому черги християн, які стоять до сповіді під час Великого Посту, клячать, б’ють себе в груди, каються, просять прощення – це здебільшого постави десакралізації гріха. Що буде йти за тим? Європа є того прикладом. Священики заміняться психологами, а гріхи – несвідомими мотиваціями, неконтрольованими спонуками тощо. Разом з десакралізацією як глобальним процесом відбувається усунення Таїни, яка замінюється тим, що можна раціонально пояснити.

Гріх (духовна реальність) трансформується в зло (матеріальну реальність). Під впливом засобів масової інформації зло як індивідуальна відповідальність все більше зсувається до зла як групової відповідальності: соціальне зло, політичне, економічне, класове, кланове. „Злочинна влада”, „злочинні структури” – введення таких понять в свідомість  людини спричинює її відчуження від самовідповідальності. Адже ж я тільки маленька фігурка великої шахової партії, моя свобода дуже обмежена, і я живу й дію під впливом зовнішнього примусу соціального зла. Немає свободи – немає відповідальності. Отже, не тільки гріх, але й індивідуальне зло і пов’язана з ним індивідуальна відповідальність зникає з горизонтів людського буття. Ми почуваємо себе ляльками в театрі Карабаса Барабаса.

 

*  Досвід С.  Браун – „травма народження”

 

О Боже праведний, важка докука –

сліпорожденним розумом збагнуть:

ти в цьому світі – лиш кавалок муки,

отерплий і розріджений, мов ртуть.

Василь Стус

 

Сільвія Браун, всесвітньо відомий медіум, займається регресивним гіпнозом, з допомогою якого вводить пацієнтів у минулі болючі події життя, які спричинили страждання і залишились у психіці як глибокі рани. Поновне переживання  цих подій, почуттєве очищення допомагає пацієнтам медіума загоювати рани минулого. Високий професійний рівень Сільвії дає їй можливість допомогти людині пережити почуттєво все своє життя – з моментом народження включно. Вона описує свій досвід гіпнотизера так: у житті людини момент народження являє собою саму велику травму життя, більшу від усіх лих, пережитих пізніше.

 

*  Психологічне розуміння „травми народження”

 

Отто Ранк , учень  і послідовник З. Фрейда , в монографії „Травма народження” пише, що народження людини є „основною травмою”, що визначає розвиток  неврозів.

 

*  Богословські висновки з „травми народження”

 

Які богословські висновки ми можемо вивести з цього ствердження? Духовно-психічна величезна травма, отримувана людиною при народженні, це реалізація або втілення наслідків первородного гріха наших прародичів. Ця травма несвідома, ми відчуваємо лише неопановані схильності  до зла, з якими вже приходимо у земне життя. Такий свій стан ми сприймаємо як щось цілком нормальне, природне, оскільки не знаємо іншого стану – до первородного гріха, не відчуваємо причинно-наслідковий зв’язок. Первородний гріх і його наслідки в нашому житті для нас – це лише теоретичні знання, отримані на уроках релігії.

 

*  Парадокс любові Бога і екзистенціальної ситуації людини

 

Всі прогріхи минулих душ,

напевне ще від неоліту,

ввійшли у серце, оповите

гріховністю. Його не руш,

його не руш, бо протече,

печерними дмухне димами,

котрі збиралися віками,

туманячи твоїх очей

голодні пройми. Від народжень

нам кожному душа болить

за тим, що досі ніби спить,

а нишком научає, врочить.

Василь Стус

 

Отже, коли я прошу в Бога прощення  за свої прогрішення, у своїй глибокій суті я не відчуваю необхідності прощення. Просити прощення за власні прогрішення означає просити прощення за те, що я є таким, яким є – від народження. А я себе таким не створював і не просився у цей світ. Я також не маю жодного бажання відповідати за далекий гріх моїх прародичів у раю – я не чинив цей гріх і мене з Адамом і Євою ніщо не поєднує ні в духовному, ні в кровному, а ні в національному плані. Вони для мене – майже міфічні постаті, так як тотем для племен на низькому рівні розвитку.

Коли ми ввійдемо ще глибше в свої почуття  і в своє глибинне сприйняття дійсності і себе в цій дійсності, то усвідомимо, що в глибині своїх сердець ми носимо жаль і образу до Бога за те, що створив нас такими, якими ми є, і цей світ таким, яким він є. Тому не ми повинні просити в Бога прощення, а, в першу чергу, Бог повинен просити прощення в нас, ми повинні пробачити Бога. Ми доходимо висновку, що ми грішники не тому, що грішимо, а грішимо тому, що ми грішники від народження. І залишимося грішниками назавжди, навіть якщо в своєму житті не вчинимо жодного гріха.

Рим. 7, 24 : „ Нещасна я людина! Хто мене визволить від тіла цієї смерти?

 

Я не жалуюсь на тебе, доле:

Добре ти вела мене, мов мати,

Таж де хліб родити має поле,

Мусить плуг квітки з корінням рвати.

Іван Франко

 

От­же, ми зно­ву по­вер­та­є­мо­ся до пер­шо­го пун­к­ту і пе­ред на­ми по­с­тає ве­ли­ке вну­т­ріш­нє про­ти­річ­чя, па­ра­докс  лю­бо­ві Бо­га і ек­зи­стен­ці­аль­ної си­ту­а­ції лю­ди­ни. І розв’язати цей па­ра­докс ра­ці­о­наль­ни­ми мір­ку­ван­ня­ми ми не змо­же­мо. Нав­чан­ня Цер­к­ви і про­по­ві­ді нам та­кож не до­по­мо­жуть. Цей па­ра­докс лю­ди­на мо­же розв’язати ли­ше під час ін­ди­ві­ду­аль­ної зу­ст­рі­чі із сво­їм Твор­цем.

 

*  Досвід О.  Солженіцин – розв’язання цього парадоксу

 

Російський письменник Олександр  Солженіцин описує таку зустріч:

„На гниючій тюремній соломі я відчув у собі перші порухи добра. Мені поступово відкривалося, що лінія, яка розділяє добро і зло, проходить не між державами, не між класами, не між партіями – вона проходить через кожне людське серце і через усі людські серця [2].

Іспит совісті, молитва, медитація  повинні бути пригадуванням цього – як пригадування душею світу ідей Платон а.

 

*  Прощення за Полем Рікером

 

„Прощення є типово християнським за трьох умов. Треба бути тим, хто просить вибачення, а не тим, хто каже: «Я вибачаю». Той, хто просить вибачення, має бути готовим до того, що йому відмовлять. Єврей може і не простити німців, які вбили його рідних. Деякі речі не можна вибачити: таке впокорення є суто християнським. Інша умова – мати досвід вибачення, коли вибачають тебе самого. Нарешті, третє – це відчуття , що прощення – це сама основа буття, а Христос є уособленням прощення. Я спробував зблизити сам акт надання (don) з отриманням прощення (pardon). Ми отримали основне прощення: це милість – дар існування. Сама наша присутність у світі – внаслідок основного дару. Тут я наблизився до містики. Мейстер Екгарт каже, що немає різниці між творенням і спокутою, оскільки це два акти надання, наділення. Наділення існуванням і наділення смислом, де існування і смисл стоять поряд, дані разом. Можна говорити про моральне, політичне, юридичне, світське значення прощення, які насправді є лише відбитком фундаментального прощення.

Просити вибачення, бути вибаченим – означає перебувати у сфері прощення й у сфері дару. Відповідність між даром та прощенням (don/ pardon) існує у більшості індоєвропейських мов, наприклад англійське given/ forgiven [3].

 
   

[1]   Вітгенштейн Л.   Філософські дослідження.    Київ: 1995.

[2]   Александр Солженицын. Архипелаг ГУЛАГ.    Париж: 1974, т. 2.    С. 602.

[3]   Рікер П.   Сам як інший. – Київ: 2002. – С. 430.