Пункт 5. Постановити виправитися з допомогою Його благодаті [43 ДВ]

 

Чому не може плоть моя розпастись,

Розтанути і парою здиміти?

Чому на себе руки накладати

Всевишній не дозволив? Боже, Боже!

Які гидкі, мерзенні, недоладні,

Пусті для мене втіхи на цім світі!

Шекспір. „Гамлет”

 

*  постанова виправитися – прагнення Божої благодаті

*  постанова виправитися – притча про блудного сина

*  іспит совісті св. Ігнатія і філософія  Кіркегора

*  іспит совісті намагання усвідомити свої обмеження

*  духовний шлях людини – безліч дрібних речей

*  іспит совісті та криза Таїнства Покаяння

*  іспит совісті досвід парадоксу

*  Таїнство Покаяння

 

*  Постанова виправитися – прагнення Божої благодаті

 

Цей пункт – наступний парадокс. З чого мені виправлятися? З моїх прогрішень, які є наслідком моєї зіпсованої в корені і від народження людської природи? Мій справжній гріх, зло, яке сидить у мені – це „Чорнобильський реактор”, який неможливо зупинити і стримати, я можу стримувати лише невеликі радіоактивні викиди, не більше. Моє єство – це „Авгієві стайні”, які ніхто не міг вичистити. Але з грецької міфології знаємо, що Геракл вичистив їх за один день, спрямувавши на них води річки Алфей. Це був сьомий подвиг Геракла. А число сім у Біблії означає повноту.

Отже, ми самі не спроможні виправитися, і в цьому пункті постанова повинна означати прагнення, а акцент кластися на Божу благодать, ріки якої можуть зійти і очистити мене в одну мить – як це було з розбійником на хресті.

 

*  Постанова виправитися – притча про блудного сина

 

Розв’язання цього парадоксу міститься в притчі про блудного сина. Повернення до дому Небесного Отця, віддання себе Богові таким, як я є, з усіма моїми гріхами і вадами.

Іс. 6, 7 : „ Ось доторкнулося це твоїх уст, і відійшло беззаконня твоє, і гріхтвій окуплений ”.

Чис. 15, 26 : „ І буде прощено всій громаді Ізраїлевих синів та приходькові, що мешкає тимчасово серед них, бо то помилковий гріх усього народу ”.

 

*  Іспит совісті св. Ігнатія і філософія  Кіркегора

 

Іспит совісті ми можемо робити на різних рівнях свідомості: починаючи від конкретних вад і конкретних подій у своєму житті, і закінчуючи мисленням  про суть свого існування, тобто глибоким філософським мисленням. Повний іспит совісті  св. Ігнатія  дуже цікаво порівняти з філософією  Серена Кіркегора, яка є початком екзистенціальної філософії.

 

Людина створена для того ...[23  ДВ].

 

Далі св. Ігнатій  подає принципи християнського буття людини в цьому світі. Іспит совісті завжди повинен ці принципи брати за взірець.

 

І я в юрбі, сумний і одинокий,

Пливу безвладно, щоб від власних дум

Втекти – та, невідступний і глибокий,

У серці все несесь зо мною сум.

Іван Франко

 

Філософія Кіркегора, його аналіз буття людини, – це своєрідний іспит совісті , розумові умовиведення, які в кінцевому результаті ведуть до Бога.

Що таке людина? Людина – це синтез між тимчасовим і вічним, між скінченним і нескінченним, між можливістю і необхідністю тощо. Отже, людина – це парадокс  або таїна, в першу чергу – таїна для себе самої. І цю таїну вона повинна розгадати, це її завдання. Кіркегор виділяє стадії розвитку людини. Перша: естетична стадія – життя чуттєвим. Зовнішні матеріальні обмеження цієї стадії породжують відчай. Відчай – це неможливість прийняти себе як синтез, несприйняття своєї скінченності, отже несприйняття себе як Божого створіння, небажання бути таким, яким мене створив Бог і небажання бути собою. Кіркегор  називає це гріхом. Друга стадія: етична – це пізнання  своєї гріховності, чогось, що перевершує мене, що я неспроможний розв’язати сам. На цій стадії людина приймає свої обмеження, обирає себе як духовний суб’єкт з духовними цілями, незалежними від матеріального світу. Третя стадія: релігійна – піддання себе Богові, бо тільки Він може дати мені істину і розв’язати парадокс між моєю гріховністю  і моїй призначенням до вічного щастя.

 

*  Іспит совісті – „пробудження”

 

Іспит совісті можемо ще назвати пробудженням – згідно з буддистською традицією, і процес такого пробудження показати символікою різних фільмів. Наприклад, стан людини, яка не усвідомлює свою гріховність, можна порівняти до віртуального комп’ютерного світу у фільмі „Матриця”: люди не спроможні відрізнити реальний світ від віртуального. Нео, головний герой „Матриці”, пробуджується, виходить з матриці. Це дуже болючий процес, тому що реальний світ – це пекло, і пробудження – це усвідомлення, що я перебуваю в пеклі, що я не живу, я мертвий.

Подібне прозріння, що супроводжується глибокими духовними стражданнями, кризою і розпачем, ми також бачимо в прозрінні Ніколь Кідман  в останній сцені фільму „Інші”. Цей фільм дає багато матеріалу чи спонук до глибоких роздумів над тим, що таке життя і смерть: я живий чи мертвий – звичайно у глибокому духовно-екзистенціальному розумінні. Розвиток подій у фільмі „Матриця” – це, в першу чергу, духовний розвиток  головного героя, який нарешті пробуджується повністю і усвідомлює, що заради спасіння інших йому потрібно віддати своє життя. Альтернативи немає і ця чаша його не обмине.

Фільм „Гра” (в головній ролі Майкл Дуглас) може бути унаочненням ігнатіанських реколекцій. Кожному, хто хотів би пройти індивідуальні ігнатіанські тижневі реколекції, я раджу подивитися цей фільм як вступ до реколекцій і поміркувати над символікою цього фільму.

 

*  Іспит совісті – намагання усвідомити свої обмеження

 

Дуже важливо, щоби людина в своєму житті колись таки та й усвідомила, що її світогляд і мислення  дуже тісне, що вона знаходиться в гробі, у якому ходить зі свічкою, і вважає цей гріб всесвітом, поза яким нічого вже немає. І щоби також усвідомила, що Бог знаходиться дуже близько і постійно волає до мене: „Лазарю, вийди з гробу!”

 

*  Духовний шлях людини – безліч дрібних речей

 

Духовне життя людини складається з великих прагнень і їх реалізації в конкретному житті. Маємо перед собою мету і шлях до неї. Цей шлях складається не тільки з великих речей – життєвих виборів, але також з безлічі дрібних речей, на які ми здебільшого не звертаємо уваги, вважаючи їх незначними і неважливими.

Маргарита Алякок  не любила їсти білий сир і, вступивши до новіціату, уклала договір, що не буде його їсти. Одного разу магістра попросила її їсти сир, щоб не відрізнятися від інших новичок. Маргарита  відмовила, посилаючись на договір. Справу було вирішено, але Маргарита  почала задумуватися над цієї дрібною, як вона вважала, річчю і роздумувати про Божу волю. На кінець, вона постановила їсти сир. І в цей момент відчула велике внутрішнє звільнення, усвідомивши, що віддала Богові велику частину свого внутрішнього „Я” і стала внутрішньо вільнішою. Це приклад того, як часто високі матерії засліплюють нас, не даючи змоги побачити справжній стан своєї душі і свої справжні рани, хвороби та комплекси. Наша молитва  і духовність  відірвана від щоденного життя з усіма його реаліями. Ми літаємо у небесах, внутрішньо роздерті і розбиті, своїм тілом перебуваючи в земному світі, а думками, уявою і прагненнями  в матриці – віртуальному світі своїх ілюзій.

Іспит совісті повинен бути направленим не до неба, а до землі, до найдрібніших речей свого сьогодення, бо наше майбутнє вирішується вже сьогодні. Всюдисущий Бог перебуває в кожному моменті нашого життя, прагне оздоровити і освятити кожну його хвилину, нам необхідно лише віддати Йому своє життя не загальноприйнятими молитвами і постановами, а віддати кожну конкретну хвилину, свідомо пережити її з Богом.

 

*  Іспит совісті та криза Таїнства Покаяння

 

У сучасній католицькій літературі багато говориться про кризу Таїнств, в яких християни вже не бачать джерела життєдайної благодаті, не сприймають їх як засіб, посередництвом якого Церква дає духовне життя благодаті. Особливо багато говориться про кризу Таїнства Покаяння. Особисто я не думаю, що колись були кращі часи, і зменшення кількості сповідей є показником погіршення ситуації в тій царині. Раніше сповідь  була невід’ємним елементом культури і традиції масового християнства, сьогодні вона стала індивідуальною справою кожного християнина, який бере від Церкви те, що вважає за потрібне, або те, що спроможний зрозуміти, а все інше відкидає як непотрібне чи застаріле.

Краще подбаймо про те, щоб увійти у це Таїнство і зробимо спробу наблизити його до сучасної людини настільки, наскільки ми самі спроможні це розуміти і передати це розуміння , ніж критикувати сьогоднішній безбожний світ.

У наших роздумах звернімося до первородного гріха, який є архетипом будь-якого людського гріха.

Бт. 2, 23: ”І промовив Адам: Оце тепер вона кість від костей моїх, і тіло від тіла мого” – до первородного гріха людина була в повній гармонії з Богом і з іншою людиною. Адам і Єва жили в любові: Ромео і Джульєтта.

Бт. 3, 12 : „А Адам відказав: Жінка, що дав Ти її, щоб зо мною була, вона подала мені з того дерева, і я їв” – після гріха Адам втрачає гармонію з Богом і з Євою, свою провину перекладає на неї: Ромео перетворюється в Отелло. Це саме відбувається і під час сповіді: каянник, сповідаючись зі своїх провин, одночасно свідомо чи несвідомо шукає винних – я живу в недосконалому світі, повному спокусників, які мене до цього спокушують. Отже, в кінцевому результаті я не винний, я – жертва.

 

*  Іспит совісті – досвід парадоксу

 

Жінка, що дав Ти її – Єва – не причина, а наслідок. Причина  – Ти, Боже. Отже, не затримуючись на найближчій причині, а намагаючись усвідомити те, що знаходиться далі, що на перший погляд невидиме, я шукаю подальші причини – аж до остаточної, першої, за якою нема нічого. І знаходжу її: причиною всіх моїх бід є Бог як першопричина всього існуючого та моєї гріховності у тому числі.

Сучасні християни-каяники не здатні аналізувати так глибоко. Більшість людей бачать причину свого гріха лише в близьких людях: чоловік, жінка, діти, батьки. Частина спроможна перенести провину далі: соціальні проблеми в країні, політичні, економічні тощо. Якби я жив в Америці, то не мав би таких проблем, отже – не грішив би. Але дійти до Бога? – моя побожність не дозволить мені цього зробити.

Поміркуймо глибше. В сповіді я не сповідаюся зі своїх гріхів, а виливаю свої жалі на довколишній світ і людей, а кожна людина є якби тінню Бога. Говорячи просто і безпосередньо, я виливаю свій жаль перед Богом на Нього самого, прошу покращити моє життя, усунути цю ситуацію, в якій я знаходжусь, отже прошу Бога зникнути з мого життя. Прагнучи життя в Бозі, я насправді воюю з Ним, борюся за свою автономію, самодостатність, намагаюсь усунути Бога зі всіх сфер свого життя. Вся моя богомільність – це прагнення  блудного сина розірвати всі стосунки з батьком, бути повністю вільним від нього.

 

*  Таїнство Покаяння

 

За що мене, Отче, караєш життям,

пошли мені смерть – і тобі я воздам

за вічне впокоєння – спокій століть

засів, ніби дразка, у серці й щемить.

Наблизь мене, Боже, і в смерть угорни,

пірну я у тебе – ти в мене пірни.

Бо вирвався стогін, кудлатий, як дим,

не хочу пробути ні добрим, ні злим.

Василь Стус

 

Погляньмо на Таїнство Покаяння в іншій площині. Уявімо собі таку ситуацію: я їду в автомобілі. Мій гріх  – це якби я зіпсував якусь деталь автомобіля. Чим більший гріх – тим більше пошкодження. Великий гріх – знищення системи гальмування. Якщо я їду з великою швидкістю, то аварія неминуча.

Що таке сповідь  як Таїнство, тобто як видимий знак невидимої благодаті, отже що таке сакраментальна сповідь?

Пі­с­ля до­т­ри­ман­ня всіх умов спо­ві­ді: ви­знан­ня тяж­ких грі­хів (тоб­то пе­ре­ступ яко­їсь з де­ся­ти за­по­ві­дей Бо­жих і яко­їсь Цер­ков­ної), не­до­с­ко­на­лий жаль за грі­хи, по­с­та­но­ва по­пра­ви я от­ри­мую роз­рі­шен­ня свя­ще­ни­ка – від­пу­щен­ня грі­хів. Але що оз­на­чає від­пу­щен­ня грі­хів? Чи це оз­на­чає, що Бог по­ла­го­див си­с­те­му галь­му­ван­ня ав­то­мо­бі­ля і ава­рії не бу­де, що мій ав­то­мо­біль вже від­ре­мон­то­ва­ний? Ні, галь­ма да­лі не­справ­ні і ста­не­ть­ся ава­рія. І то­му Та­їн­ст­во По­ка­ян­ня ме­не не лі­кує. Пі­с­ля спо­ві­ді мої про­ви­ни да­лі ме­не му­чать, не да­ють спо­кою. Са­ма спо­відь  не ро­бить ме­не кра­щим – пі­с­ля спо­ві­ді я за­ли­ша­ю­ся та­ким, яким був до неї. Що дає ме­ні спо­відь? Спо­відь зми­ває з ме­не са­му про­ви­ну, тоб­то по­ка­ран­ня за неї, від­чи­няє бра­ми не­ба. Але спо­відь не усу­ває на­слід­ків про­ви­ни, не дає ме­ні вну­т­ріш­ньо­го ду­хов­но­го оз­до­ро­в­лен­ня, я да­лі зна­хо­джу­ся в зіп­со­ва­но­му ав­то­мо­бі­лі, до то­го ж не сам, а з мо­ї­ми рід­ни­ми і бли­зь­ки­ми людь­ми, які за­зна­ють на со­бі на­слід­ки мо­го грі­ха: Гос­подь дов­го­тер­пе­ли­вий, і ба­га­то­ми­ло­сти­вий, Він про­щає про­ви­ну та пе­ре­ступ, і не очи­стить вин­но­го, а ка­рає про­ви­ну бать­ків на тре­тіх і на чет­вер­тих по­ко­лін­нях” (Чис. 14, 18).

Са­мий най­про­сті­ший при­клад: я не­на­ви­джу якусь лю­ди­ну. Йду до спо­ві­ді, спо­ві­да­ю­ся з мо­єї не­на­ви­с­ті і от­ри­мую роз­рі­шен­ня – про­щен­ня  по­ка­ран­ня за цю не­на­висть. А що да­лі? Чи спо­відь  усу­ну­ла з мо­го сер­ця цю не­на­висть? Чи я пе­ре­став не­на­ви­ді­ти цю лю­ди­ну? Ні. Не­на­висть да­лі пе­ре­бу­ває у мо­є­му сер­ці і ни­щить ме­не, гріх  да­лі пе­ре­бу­ває в ме­ні, і я по­ви­нен по­с­тій­но спо­ві­да­ти­ся з то­го са­мо­го грі­ха, спо­відь не ви­смо­к­тує цю от­ру­ту з мо­го сер­ця. Але ми зви­к­ли до цьо­го – вва­жа­є­мо, що це зви­чай­ний люд­сь­кий стан сві­до­мо­сті і по­чут­тів, що це щось нор­маль­не, і інак­ше не мо­же бу­ти. Ус­ві­до­м­лен­ня грі­ха і спо­відь не роб­лять ме­не кра­щим. Жит­тя не стає лег­шим, ме­ні по­га­но, мої грі­хи  на­ко­пи­чу­ю­ть­ся, і з ча­сом ме­ні все гір­ше і гір­ше. Сво­єю бо­го­міль­ні­стю і не­здат­ні­стю ми­с­ли­ти хри­сти­я­ни ча­сом до­во­дять се­бе до вну­т­ріш­ньої кри­зо­вої си­ту­а­ції на ме­жі са­мо­губ­ст­ва. І тіль­ки страх  пе­ред пе­к­лом ут­ри­мує їх зро­би­ти цей крок. Га­м­лет ду­же до­б­ре опи­сує цей стан:

„Чи бути, чи не бути – ось питання.

Що благородніше? Коритись долі

І біль від гострих стріл її терпіти,

А чи, зітнувшись в герці з морем лиха,

Покласти край йому? Заснути, вмерти –

І все. І знати: вічний сон врятує,

Із серця вийме біль, позбавить плоті,

А заразом страждань. Чи не жаданий

Для нас такий кінець? Заснути, вмерти.

І спати. Може, й снити? Ось в чім клопіт;

Які нам сни присняться після смерті,

Коли позбудемось земних суєт?

Ось в чім причина. Через це

Живуть напасті наші стільки літ.

Бо хто б терпів бичі й наруги часу,

Гніт можновладця, гордія зневаги,

Відштовхнуту любов, несправедливість,

Властей сваволю, тяганину суду,

З чесноти скромної безчесний глум,

Коли б він простим лезом міг собі

Здобути вічний спокій? Хто стогнав би

Під тягарем життя і піт свій лив,

Коли б не страх попасти після смерті

В той край незнаний, звідки ще ніхто

Не повертався? Страх цей нас безволить,

І в звичних бідах ми волієм жити,

Ніж линути до не відомих нам” [1] .

Усу­ну­ти на­слід­ки сво­го грі­ха або по­ла­го­ди­ти ав­то­мо­біль – це не лег­ка спра­ва. Во­на ви­ма­гає ве­ли­ко­го зу­сил­ля ро­зу­му, сер­ця і во­лі, ви­ма­гає від лю­ди­ни сві­до­мо і зрі­ло по­с­та­ви­ти­ся до сво­го ду­хов­но­го жит­тя. Рі­вень па­ра­фії або, як те­пер ка­жуть, ано­нім­но­го хри­сти­ян­ст­ва, для цьо­го не­до­с­тат­ній. Са­кра­мен­таль­на спо­відь  і душ­па­стир­ст­во на рів­ні па­ра­фії ма­ють свої об­ме­жен­ня. Для цьо­го не­об­хід­но про­во­ди­ти душ­па­стир­ст­во на глиб­шо­му рів­ні. А це мож­ли­во ли­ше в ма­лих спіль­но­тах, де кон­такт зі свя­ще­ни­ком на­ба­га­то ближ­чий і по­с­тій­ний – не об­ме­жу­є­ть­ся не­діль­ним бо­го­слу­жін­ням і спо­від­дю. Ли­ше в ма­лих спіль­но­тах хри­сти­я­ни спро­мо­ж­ні від­чу­ва­ти і пе­ре­жи­ва­ти спіль­нот­ний ви­мір ві­ри, спро­мо­ж­ні ста­ти на шлях ус­ві­до­м­лен­ня сво­єї грі­хов­но­сті і спри­йма­ти Бо­же Сло­во не тіль­ки як нав­ча­ю­че і пов­ча­ю­че, а та­кож як зці­ля­ю­че – і то на всіх рів­нях: ду­хов­но­му, пси­хі­ч­но­му і фі­зи­ч­но­му. Ли­ше в ма­лій спіль­но­ті хри­сти­я­нин мо­же при­йня­ти Бо­же Сло­во гли­бо­ко в своє сер­це, ус­ві­до­ми­ти се­бе як гріш­ни­ка і ви­тяг­ну­ти на яв пе­ред усі­єю спіль­но­тою свої ра­ни і бо­лі. І то­му древ­ня Цер­к­ва на­зи­ва­ла це спо­від­дю, хоч це не бу­ла са­кра­мен­таль­на спо­відь, але во­на ма­ла ве­ли­ку си­лу вну­т­ріш­ньо­го оз­до­ро­в­лен­ня. І це справ­ж­ній про­цес зці­лен­ня або ла­го­джен­ня ав­то­мо­бі­ля.

Мт. 19, 17 : „Коли хочеш ввійти до життя, то виконай заповіді”.

Виконування заповідей – це перший рівень або перше християнське навернення. Св. Ігнатій  характеризує таких людей так:

 

Ті, що проступають вперед в очищенні  зі своїх гріхів  [315  ДВ].

 

Мт. 19, 21 : „Коли хочеш бути досконалим, піди, продай добра свої”.

Це вищий рівень або друге християнське навернення . Св. Ігнатій  характеризує таких людей так:

Ті, що роблять поступ від доброго до ще кращого [335  ДВ].

 

Рівні душпастирства можна співвіднести зі ступенями покори св. Ігнатія Лойоли.

 

Перший ступінь покори. Він є необхідний для вічного спасіння. А саме він полягає в тому, щоб я себе так принизив і так упокорився, наскільки лише можу, щоб в усьому слухав Божого права. Це означає, що хоч би мене іменували володаpем усіх речей створених, хоч би йшлося про збереження власного земного життя, то і тоді не брав би до уваги переступ або відхід від такої заповіді –  чи то Божої, чи людської –  яка була б для мене обов’язковою під загрозою смертельного гріха.

Другий ступінь покори. Ця покора є більш досконалою ніж перша. Вона полягає в тому, що знаходжуся в такому стані духа, що вже не почуваюся ані достатньо прив’язаним до багатства, ані до убогості, ані до пошуків почестей, ані до погорди, ані до прагнення  довше жити більше, ніж коротше, якби в кожному випадку однаковим було, служіння нашому Господові і спасіння моєї душі. Цей ступінь покори полягає в тому, що ні за ціну всіх створених речей, ні навіть коли б мені мали відібрати життя, не брав би до уваги здійснення якогось повсякденного гріха.

Третій ступінь покори. Ця покора є найдосконалішою; а саме –  містить в собі перший і другий ступінь упокорення, а особливо у випадку, коли б рівна принаймні була честь і слава Божого Маєстату, хочу і вибираю швидше вбогість разом з вбогим Христом, ніж багатство; зневагу разом із зневаженим Христом швидше, ніж почесті; і більше прагну вважатися шаленим і дурним заради Христа, бо ж Його першим вважали за такого, ніж вважатися мудрим і передбачливим для цього світу. А все це для більшого наслідування Ісуса Христа і в самій суті до більшого уподібнення Йому [165-167  ДВ].

 

До якого ступеня покори ми себе зараховуємо?

 
    

[1]   Шекспір  В. Гамлет, принц датський. Твори в шести томах, Т. 5. – Київ: 1986.    С. 54.